Володимир Бощук: Спочатку нас навчають правильно падати

Попри те, що цей вид спорту шалено популярний у багатьох європейських країнах, зокрема скандинавських, і навіть сусідня Польща неабияк захопилася стрибками з трампліна після звитяг Адама Малиша, українські «літаючі лижники» точно не можуть поскаржитися на надмірну увагу з боку вболівальників чи преси. На Олімпіаді у Ванкувері виступ наших стрибунів із трампліна пройшов би непоміченим, якби не прикре падіння Віталія Шумбарця. Яке, на щастя, для хлопця обійшлося без значних наслідків.

Дочекавшись повернення нашої делегації з Канади, «УМ» розпитала одного зі старожилів команди стрибунів, 27–річного прикарпатця Володимира Бощука, про стан Шумбарця, власні враження від поїздки на Ігри та становище його виду спорту в Україні взагалі.

«Шумбарцеві ще не дозволяють переліт в Україну»

— Володимире, як зараз справи у Віталія Шумбарця, який невдало приземлився під час виконання тренувального стрибка на Олімпіаді? Як його здоров’я, де він?

— Уже за кілька днів після того інциденту Віталія виписали з лікарні, загрози його здоров’ю немає. Але Шумбарець досі перебуває у Ванкувері, адже лікарі поки не рекомендують йому здійснювати переліт до України.

— Неприємна оказія, яка трапилася з Шумбарцем, типова для вашого виду? Чи невдалі приземлення під дією поривів вітру трапляються рідко?

— Усе залежить від спортсмена, його функціональної та фізичної підготовки. Але такі ситуації трапляються, і від них нікуди не дітись.

«Трампліни в Канаді були ідеальні»

— Для вас поїздка до Ванкувера стала вже другим виступом на Олімпійських іграх. Канадська організація змагань якось відрізнялася від тієї, що була в Турині?

— Якихось суттєвих відмінностей у влаштуванні цих Ігор я не побачив. Проживання спортсменів, інші моменти скрізь були організовані на найвищому рівні.

Із того, що запам’яталося в Канаді, відзначу святкову атмосферу: вона тут відчувалася на кожному кроці.

— Чим ви ще займалися у Ванкувері, окрім тренувань та виступів? Можливо, відвідували виступи інших спортсменів, їздили на якісь екскурсії?

— На жаль, нормально роздивитися місцевість, де ми мешкали, так і не вдалося. Вільного часу вистачало хіба на похід до сауни чи в басейн. Постійно тренувалися, готувалися до виступів, а щоб поїхати кудись подалі з Уїстлера, де відбувалися наші змагання, — цього не було.

— Ви говорите про гарну організацію, хоча було й багато закидів канадцям стосовно промахів у цій справі. Через те й людина загинула — грузинський саночник, деякі інші спортсмени зазнали серйозних травм…

— У кожного виду спорту своя специфіка, вимоги до облаштування. Для стрибунів із трампліна все було зроблено чітко: доїзд до місця змагань, періодичність руху автобусів та оперативність надання інформації нас повністю задовольняли. Трампліни були в ідеальному стані — тут нам теж гріх скаржитися. Можливо, що в представників інших видів і були якісь претензії, але не в нас.

«Відчував у собі сили на більше, ніж показав»

— У Ванкувері на великому трампліні, LH (із критичною точкою 125 метрів) ви показали 47–му суму балів і не пройшли кваліфікацію, на 90–метровому NH — пройшли в основний раунд, але посіли там 50–те місце. Як оцінюєте свій виступ? Особливо, якщо порівнювати з результатом у Турині?

— Звичайно, що за чотири роки я дечому навчився, тому виступив у Ванкувері впевненіше. Мій показник тут став не набагато, але вищим. З іншого боку, хотілося показати себе краще, адже відчував у собі сили на більше.

— У кваліфікаційних стрибках вам удавалося долетіти навіть далі, ніж на наступних етапах…

— Нерви іноді підводять, тому в найбільш незручний момент трапляються якісь помилки. Хороші стрибки іноді вдаються, але вони не є постійними, на жаль. Нема стабільності, над якою я постійно працюю.

— Перед Олімпіадою ви перебували в оптимальній фізичній формі?

— Проблем із підготовкою в нас не було, адже їздили на міжнародні змагання, тренувалися, і я почувався непогано. Причиною якихось промахів може бути лише згадана нестабільність.

— На цьому тижні у Ворохті заплановано чемпіонат України зі стрибків із трампліна. Наскільки важливими для вас є ці старти?

— За результатами цих змагань формується національна збірна України, тому недооцінювати їх не можна. Ми вважаємо цей чемпіонат відповідальним турніром.

— А після нього які змагання на вас очікують?

— Уже 10 березня ми вилітаємо до Норвегії, де в Ліллехаммері пройде етап Кубка світу. Інформація про подальші змагання буде відома дещо пізніше.

«Уперше стрибнув із 15 метрів»

— Володимире, а коли ви взагалі прийшли до такого непростого виду спорту, як стрибки з трампліна?

— Для мене все почалося в п’ятирічному віці: перший тренер, Василь Прокоп’юк, збудував невеличкий трамплін за якихось 20 метрів від мого дому. Тож гріх було не спробувати себе у стрибках.

— Який той трамплін був заввишки?

— Зовсім невеличкий, для початківців. Здається, він мав десь 15 метрів у висоту.

— А коли це стало серйозним захопленням?

— Десь у 1999–му чи 2000 році. Тоді я спочатку поїхав на юніорський чемпіонат світу, потім потрапив до національної збірної України. Відтоді став займатися стрибками серйозно, на професійному рівні.

— Про українські трампліни довелося чути чимало сумного. Де ж тренується наша збірна?

— Переважно ми працюємо за кордоном, у Німеччині або Польщі. Той комплекс, який зараз є у Ворохті, не відповідає міжнародним стандартам. На ньому важкувато готуватися й показувати якісь нормальні результати. Але ми використовуємо і його, аби не робити великих перерв у підготовці між закордонними зборами. Зазвичай у Ворохті проводимо два–три стрибкові підготовчі збори, і вже потім готуємось до змагань в інших країнах.

— До Ванкувера кваліфікувалося лише троє наших стрибунів, через що українці не виступили в командних змаганнях, де потрібно мати чотирьох учасників. Це свідчить про слабкість українців?..

— У нашому виді спорту дуже важко кваліфікуватися на Олімпіаду: охочих багато, а ліцензій — всього 61. Я з Віталієм Шумбарцем та Олександром Лазаровичем кваліфікувався, іншим — не пощастило...

— Тоді чи є здібна молодь, із якою принаймні на Олімпійських іграх у Сочі ми повболіваємо за командний квартет наших стрибунів?

— Молодь є, але її, на жаль, не так багато, як хотілося б. Наш вид спорту не надто популярний і погано розвивається. Якби ж наші тренери мали вибір десь із 300—400 спортсменів, як це є у країнах — світових лідерах у стрибках із трампліна... Але в Україні серед молодшого покоління, за яким ми можемо спостерігати, таки є цікаві спортсмени.

— Де в Україні діти можуть займатися цим видом?

— Окрім уже згаданої бази «Авангард» у Ворохті, ще є трамплін у Надвірній, тієї ж Івано–Франківської області. Він не надто високий, але для дітей 13—15 років підійде. У моїй рідній Верховині є дитячий трамплін. У Кременці Тернопільської області також є комплекс, на якому можна починати підготовку спортсменів. Шумбарець, до речі, — вихованець саме кременецької школи.

— А скільки потрібно витратити коштів, аби відновити принаймні ворохтянський комплекс, який ще років 20 тому вважався чи не найкращим у СРСР?

— Ці трампліни — старого зразка, але якщо провести відповідну реконструкцію, то можна буде повноцінно тренуватися вдома. Якщо будувати новий об’єкт, це коштуватиме близько семи—восьми мільйонів євро. Думаю, оновлення вже існуючого потребує набагато менше коштів.

«Падіння в стрибках з трампліна — не дивина»

— Ви кажете, що без невдалих приземлень у вашому спорті не обходиться. То, окрім самої техніки стрибка й польоту, як молодих стрибунів навчають падати?

— Це все проходиться на початкових етапах тренувань, у юному віці. Найперше, усіх вчать якраз правильно приземлитися. Тоді такі ексцеси трапляються найчастіше, тому й треба бути готовим до падіння. Пізніше всі рухи заучуються до автоматизму — ти контролюєш себе під час стрибка, можеш якось виправити невдалий політ.

— А якої висоти трампліни, на яких початківці навчаються без ризику для здоров’я?

— Починають у нас навіть не зі стрибків, а зі звичайного «стояння» на лижах. А далі вже тренер має вирішувати, із якої висоти дітям можна стрибати і чи можна їм це робити узагалі. Є діти, які одразу впевнено почуваються на лижах, то їх можна пустити на серйозніші висоти, ніж інших. Найменші ж трампліни мають десь 5 чи 10 метрів.

— Якщо баскетболіст мусить мати достатній зріст, то якими є вимоги до хорошого стрибуна?

— У нас єдиною важливою умовою є саме бажання людини займатися даним видом спорту. А з бажанням приходять і результати.

— Тобто, якби я був двометровим стокілограмовим здорованем, то теж мав би шанси стати хорошим стрибуном?

— Думаю, що ні (сміється). Тим більше, починати потрібно змалку. Утім були в історії стрибків із трампліна такі приклади, коли людина починала займатися в досить зрілому віці й досягала непоганих результатів.

— За прогнозами, на Олімпіаді в Сочі до програми можуть потрапити і жіночі змагання зі стрибків із трампліна. Чи в нашій країні хтось практикує таке?

— Цей вид лише нещодавно почав розвиватися, але дівчата в окремих спортивних школах уже займаються, стрибають із невисоких трамплінів. Таких, щоб уже були готові до міжнародних змагань, ми ще не маємо. Однак принаймні потенціал намічається.