Шопен. Спроба гами

До

Достеменно дату його народження не встановлено. За одними даними, Шопен народився 22 лютого 1810 року у Желязовій Волі під Варшавою. Про це навіть є запис у книзі актів хрещення Грохівської парафії. За іншими — день народження Шопена на тиждень пізніше, тобто 1 березня. Хай би як там було, цього року музичний світ відзначає 200–річний ювілей геніального композитора і піаніста, основоположника польської музичної класики. Думаю, немає такої людини, яка б не чула музики Шопена — чи то знаменитого Похоронного маршу з сонати сі–бемоль мінор, який зажив самостійним життям у перекладенні для духового оркестру; чи то Ля–мажорного полонезу, перші акорди якого є «емблемою» польського радіо; чи то Революційного етюду — еталона романтичної віртуозності, натхненної героїки та артистичної вишуканості.

Ре

Рефреном через усі розмови про Шопена проходить думка про головну трагедію його життя — відірваність від батьківщини. Поїхавши з Варшави у двадцятирічному віці, Шопен ніколи більше у Польщу не повернувся. Він мешкав у Парижі, часом — у маєтку Жорж Санд у Ногані, одну зиму провів на острові Майорка. Він багато подорожував Європою, їздив із гастролями до Англії. Звідусіль він писав рідним листи, сповнені синівської поваги та побутових подробиць, в яких розповідав про свої успіхи та фінансові справи — і за 20 років не здійснив жодної спроби приїхати додому чи повернутись на батьківщину. Що стояло на заваді? Політика? Можливі ускладнення з царським урядом, який жорстоко придушив польське повстання? Аж ніяк! Геніальний музикант потребував успіху, публіки, творчої реалізації. А у глухій провінції, якою тоді була Польща, це було абсолютно нереально. Тому й жив Шопен у Парижі. Тим більше що батько його — француз, і закордонний паспорт Шопен отримав від Головного управління поліції Франції: «Департамент Сени. Реєстр 36. № 3346. Прикмети: вік — 26 років, зріст один метр 70 сантиметрів, волосся біляве, очі — сіро–блакитні...»

Мі

Міфів про Шопена більше, ніж про інших композиторів. Одні створювало його найближче оточення. Наприклад, коханка композитора письменниця Жорж Санд стверджувала, що Шопен — примхлива, байдужа і до того ж недостатньо освічена людина, тільки музикант, який «нічого не може зрозуміти ані в живописі, ані в скульптурі». Інші міфи про Шопена створювались польським та радянським музикознавством. Тут цілеспрямовано формувався образ Шопена–революціонера, палкого патріота, головною метою якого було втілення польського національного характеру та протест проти узурпаторських дій царської Росії. Підігрівались та живились ці міфи програмними назвами, що спрямовували асоціації слухачів у потрібне річище. Сьогодні доведена і брехливість садистичних інсинуацій Жорж Санд (зокрема, завдяки свідченням художника Ежена Делакруа та композитора Ференца Ліста), так само, як й ідеологічна обмеженість «національно–партійних» інтерпретацій шопенівської спадщини. Шопен — геній людства (рівень активності його мозку за шкалою Бранлера дорівнює 550 одиницям і є вищим, ніж у Пікассо, Ейнштейна чи Фройда). Генії виламуються зі звичайних схем та норм, шлях їхній накреслений на небесах.

Фа

Фатальна доля не дала Шопену пережити кризу середини життя. Він помер у 39 років від сухот. Але за цей короткий час Шопен встиг дуже багато. Дитина–вундеркінд, що почала займатись музикою у шість років і вже за два роки дивувала музичні салони Варшави досконалими клавірабендами. Юнак, почувши якого Роберт Шуман написав: «Геть капелюхи, панове, перед вами — геній!» Салонний віртуоз, рівних якому в Європі не було. Модний викладач фортепіано, навчатись у якого було великою честю. Унікальний композитор, що поєднав польську інтонаційну стихію з французькою вишуканістю. Усе це — Шопен. У 21 рік, перебуваючи у Штутгарті, він пише в альбомі–щоденнику: «Чим труп гірший за мене? Труп так само блідий, як і я. Труп так само холодний, як я тепер до усього. Труп уже перестав жити — і я вже досить жив. Досить? — А хіба труп ситий життям? — Якби він був ситий, то гарно б виглядав, а він такий жалюгідний... Чому ми живемо таким жалюгідним життям, яке нас поїдає і дане нам для того, щоб перетворюватись на трупи!» Відчуття світової скорботи, таке властиве романтикам, є однією з домінант творчості Шопена. Так само, як і органічне поєднання героїки з лірикою, лицарської ходи з танцювальною грацією, витонченого мініатюризму зі всеохоплюючою монументальністю.

Соль

Сольна кар’єра Шопена складалася дуже вдало. Його піанізм вражав сучасників — так само, як і віртуозність Нікколо Паганіні, виступ якого у ранній юності справив на Шопена незабутнє враження. Але віртуозність Шопена принципово відрізнялася від типової романтичної віртуозності, наприклад, Ліста. Там — скажений темперамент, афектована жести­куляція, екзальтованість, масивність (мимоволі згадується шуманівське «маси потребують мас»). У Шопена ж — витонченість, шляхетність. Його світ, говорячи словами Михайля Семенка, «в тонкій мініатюрі». Чи дивно, що, винаймаючи квартиру в Парижі, Шопен спеціально вимагав перевірити, чи немає поблизу «коваля та жодних предметів, що належать до нього» (йдеться–бо про неможливість будь–яких шумів, які дратували б композитора чи заважали б йому). Шопен любив сірі, неяскраві костюми («скромно–елегантні», зі «скромно–красивої матерії», «з яким–небудь дрібним негаласливим малюнком»), перламутрові краватки — одне слово, нічого кричущого, строкатого, пістрявого. Така сама і його музика — аристократична, сповнена не зовнішньої «красивості», а внутрішньої краси.

Ля

Ляйпцігська Томаскірхе стала місцем поховання Баха; Моцарта поховано у загальній могилі у передмісті Відня, Бетховена у Відні на старовинному кладовищі Верінг. Тіло Шопена було поховано в Парижі на кладовищі Пер–Лашез неподалік від могили Белліні. Серце композитора привезли до Варшави, замурувавши в колоні Церкви Святого Хреста...

Сі

Сім жанрів створюють систему фортепіанної мініатюри Шопена: полонези, ноктюрни, етюди, прелюдії, експромти, вальси, мазурки. Ще кілька великих — сонати, балади, скерцо, концерти, фантазії — практично, вичерпують жанрову палітру композитора. Не написавши ані симфонії, ані опери, Шопен став основоположником польської класичної музики. Знову–таки — доля генія. Синтезувати те, що було до нього. Відкрити нові шляхи у мистецтві. Висловити дух свого часу. І осягнути глибини Вічності.