Повстанський лікар
У містечку Почаєві, неподалік від лаврського цвинтаря, у каплиці якого тривалий час жив Амфілохій і на якому був похований, мешкає Марія Антонюк. Ця сивочола жінка — колишня бандерівська зв’язкова, секретарка легендарного Енея, командувача штабу «УПА–Південь», багаторічний політв’язень. Пані Марія і нині є одним із моральних авторитетів Тернопілля. Кореспонденту ж «УМ» удалося записати її унікальні свідчення про те, що святий Амфілохій не тільки сповідував українську ідею, а й підтримував тих, хто за неї боровся.
Марія Антонюк знала преподобного Амфілохія ще з дитинства, коли того звали просто ченцем Йосипом (чи Йосифом). Так вона кличе його й досі.
«У той скрутний час — я його називаю героїчним — він нам дуже багато допоміг, — розповідає підпільниця. — Йосип жив на монастирському цвинтарі. Якби жив у самій Лаврі, то, може, ми, бандерівці, і не мали б такого доступу до нього. Це була велика конспірація».
У березні 1945 року неподалік від Почаєва один із загонів УПА вступив у нерівний бій з енкаведистами. Бандерівці втратили 13 бійців. Троє поранених хлопців лишилися лежати в лісі. Марія, дізнавшись про них, одразу кинулася за поміччю до ченця Йосипа. Холодними ночами він потайки приходив лікувати повстанців у бандерівську криївку, а згодом — до однієї з хат, куди їх перенесли. При цьому Йосип приховував, що він монах.
«Що робив преподобний, як саме лікував, які приносив трави, — цього я вже не знаю. Але Йосип їх урятував, — констатує пані Марія. — Згодом повстанці загоїли свої рани й пішли далі».
Пані Марія пам’ятає, що, провідуючи повстанців, Йосиф ховав своє довге волосся — аби ніхто не збагнув, що він монах. «А не минуло багато часу, як я його зустріла вже з довгими косами, якраз перед моїм арештом», — пригадує жінка.
Пані Марія розповідає і про інші випадки, коли святий із Лаври ставав у помочі повстанцям. Що ж до політичних поглядів старця Йосифа, то «друкарка» Енея стверджує: «Він глибоко не вникав у ці питання, проте говорив так: «Є нація українська, і повинна бути держава Українська. Але ми беззахисні, ми не маємо зброї». Звісно, про такі речі Йосиф міг говорити не з усіма — тільки з тими людьми з підпілля, які були з ним пов’язані і яким він найбільше довіряв. Також отець молився за всіх нас та повторював: «Я весь час молюся, і моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки молитимуся за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх вас молюся».
Коли в 1968 році Марія Антонюк повернулася з воркутинського заслання та прийшла до старця за зціленням, аби щось удіяв проти головного болю, той зустрів її, пройнявшись сльозою. Від однієї з бойових подруг Марія вже згодом дізналася, як монах радів її поверненню: Амфілохій говорив із нею і плакав, постійно повторюючи: «Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає... Вони повернулися, вертаються з каторги...»
Мелодія від «опера»
Зважаючи на постать цієї світлої літньої жінки, яка гідно пройшла життєвий шлях, знесла енкаведистські тортури і воркутинські табори, її словам важко не повірити. А після зустрічі з помічницею командира «УПА–Південь» кореспондентові «УМ» вдалося знайти ще деякі вагомі підтвердження її слів.
«В селе Малая Иловица Кременецкого района проживает бывший монах Почаевского монастыря Йосиф — Головатюк Яков Варнавович 1908 г. р., уроженец с. Большая Иловица, Кременецкого района, которого в простонародье называют «костоправ», — у цих рядках впізнається стиль «стукацьких» доповідних записок. Документ з архіву, надрукований на вицвілому аркуші паперу, називається «справка». Його автор — старший оперуповноважений Управління КДБ при Радміні Української РСР по Кременецькому району капітан Черкасенко. Копію «справки» показує людина, яка вже тривалий час досліджує життєпис преподобного Амфілохія Почаївського, — кінорежисер і сценарист Віктор Підгурський, мешканець Кременця, що неподалік Почаєва. Документ цінний тим, що зачіпає важливі моменти світогляду та біографії старця, котрі, здається, зумисне приховують ієрархи УПЦ та братія Лаври.
Зустріч «опера» Черкасенка з волинським святим відбулася влітку 1963–го. Кадебіст навідався до Йосипа з вимогою, аби той припинив церковні відправи у своєму домі. Старець–цілитель мешкав у Малій Іловиці, куди змушений був перебратися з Лаври через вороже ставлення до нього інших монахів. Як занотовано в довідці, Амфілохій згадував про своє вимушене заслання й перед Черкасенком: «Меня выгнали из лавры, а сейчас и здесь не дают мне спокойно жить, но я не боюсь никаких преследований и ради веры могу пойти и в тюрму, и на смерть».
Віктор Підгурський, знімаючи на замовлення Лаври фільм «Угодник Божий останніх часів Амфілохій Почаївський», хотів уставити в сценарій і фрагменти з доносу Черкасенка. Проте лаврські архієреї не погодилися на це. Воно й не дивно: у довідці зафіксовані не лише слова щодо вигнання майбутнього святого з монастиря, а й деякі його світоглядні орієнтири, що різняться з сучасною церковною пропагандою: «Большевики убивали без разбору всех, кто был одет в одежду монаха или священника. Большевики уничтожили много и других людей, евреев и украинцев». Зважаючи, що на території України тоді існував тільки екзархат РПЦ, а для багатьох консервативних православних назва «українці» досі не прийнятна, це також звучить незвично.
Зрештою, будь–який текст ми можемо зрозуміти тільки в контексті. А суспільно–історичний контекст «довідки Черкасенка» нам відомий: більшовики, слідом за царатом, нищили українців як націю, насамперед репресуючи інтелігенцію, селянство та повстанське підпілля на Західній Україні. Чи знав про це Амфілохій? Спогади Марії Антонюк свідчать, що не лише знав, а й намагався протистояти лихові.
Смертний вирок, який не виконала УПА
В офіційних церковних життєписах старця згадується про те, як однієї весняної ночі наприкінці війни 1941—1945 років у будиночок на монастирському цвинтарі, де жив Амфілохій, «увірвалися бандерівці». Вони хотіли розстріляти старця, проте ієромонах Іринарх, який мешкав разом із цілителем, «урятував» його. Віктор Підгурський досліджував і цю історію. Певна річ, можливе припущення, що якийсь із загонів УПА чи, радше, Служба безпеки могли отримати наклеп на ченця та винести йому смертний вирок. Такі історії не виняток для воєнних часів, вони мали місце у боротьбі ОУН–УПА, причому іноді через різноманітні провокації під смертні вердикти потрапляли навіть віддані підпіллю люди. Отож до партизан надійшла інформація, що монах Йосип вилікував когось із «партійців». Це справді часто траплялося в його знахарській практиці. Проте «бандерівський напад» закінчився несподівано: після нетривалої розмови з Іринархом підпільники пішли, не торкнувши Йосифа й пальцем. Чи дізналися вони про його законспіровану поміч загонам УПА або принаймні про духовну підтримку їхньої боротьби? Якщо ні, то чому не виконали вирок? Хай там як, очевидно, що підпільники зрозуміли: Амфілохій їм не ворог.
Цікава й інша деталь із життя «московського» святого. Волинські села — і Мала Іловиця, де Амфілохій перебував після вигнання з Лаври та лікував недужих, і Велика, звідки він родом, — розташовані зовсім поруч із лісовим штабом відділу «УПА–Південь», яким командував легендарний «Крук» (Іван Климишин). У Малій Іловиці навіть діяв повстанський лазарет; чи не в кожній хаті хтось належав до «хлопців із лісу». До речі, згідно з деякими довідниками, в Малій Іловиці народився й діяч ОУН–УПА М. Головатюк. Запитання, чи належав він до тієї ж родини Головатюків, що і Яків–Йосип–Амфілохій, має стати предметом для нових пошуків.
Гоніння і фінал
Як випливає зі «справки», у розмові з Черкасенком Амфілохій заявляв, що кадебіст Черкасенко прийшов убити його. Судячи з усього, земний шлях преподобного урвався саме стараннями радянських каральних органів.
У 1962 році старця запхнули до психіатричної лікарні після того, як він разом із паствою став на захист Троїцького собору Почаївської лаври — влада намагалася закрити його силою. До речі, в тій події активну участь брала і Марія Антонюк. За її словами, захисників собору «розганяли водою з такою силою, що та аж продірявлювала одяг». А Підгурський стверджує, що влада помістила старця в лікарню не без допомоги тодішнього «благочинного Лаври».
Потім за завданням «органів» Амфілохія навіть намагався вбити рідний племінник.
Після чергового побиття, коли старця викинули за селом посеред болота, цілитель одужав, прийнявши ще суворішу чернечу обітницю — схиму — з ім’ям Амфілохій, знову став пророкувати і зцілювати.
Останнім випробуванням для старця, відповідно до церковної версії, стала підіслана до нього послушниця Ганна, співробітниця Київського музею атеїзму. Працюючи на кухні, вона підсипала монахові в їжу отруту, вбиваючи його день у день. Водночас існують письмові твердження родичів послушниці Ганни, яка померла наприкінці 1990–х, про те, що вона не вбивала Йосипа.
...1 січня 1971–го Амфілохія не стало. Тисячі мирян з’їхалися на його похорон. Через 31 рік — 22 квітня 2002–го — труна, облачення і тіло розкопаного святого старця були такими, неначе його поховали тільки вчора.
Запитання замість епілогу
Якщо скласти докупи всю досі не відому інформацію про святого Амфілохія Почаївського, постає закономірне запитання: а чи лише за релігійні переконання був убитий Яків Головатюк, він же преподобний Амфілохій? Якщо за «церковними завісами» ще й тепер приховуються його політичні переконання, любов до України та сприяння УПА, замовчуються правдиві стосунки з монастирською братією, то яка тоді справжня причина вбивства старця?..
