Стоїть гора високая

Ця неперевершеної краси засніжена вершина з часу свого першого підкорення Хансом Меєром у 1889 році збагатилася численними пригодами і обросла легендами. До гори–символу, гори–випробування, літературної «героїні» одного з оповідань Ернеста Хемінгуея їдуть з усього світу: помилуватися, оцінити, спробувати піднятися на вищу точку африканського континенту. А зваба й справді неабияка. Як найвища у світі вершина, що стоїть окремо, а не «розчиняється» в гірському масиві, її видно за сотні кілометрів. «Кілі» — як її лаконічно, по–панібратськи називають претенденти–підкорювачі — входить в престижну для альпіністів і гірських туристів програму «сім вершин світу», яку за певної фізичної підготовки і акліматизації можна здолати без спеціального технічного спорядження. 

А височіє гора на півночі Танзанії. Розташована на південь від екватора, ця країна приваблює своїм своєрідним географічним положенням, тропічним екваторіальним кліматом, багатством флори і фауни, численними кавовими плантаціями арабіки, робусти і справжніми банановими лісами. Населення країни сягає майже 37 млн. і репрезентує в основному африканські племена банту, масаі, маконде та інш. Офіційними тут визнано дві мови — суахілі і англійську (на острові Занзібар поширена ще й арабська).

На піках можливостей

... Нас троє: 50–річний математик, кандидат фізико–математичних наук Олександр Летичевський із Києва, аспірант Санкт–Петербурзького технологічного університету, 23–річний Олексій Веселов і автор цього матеріалу. Всі не раз бували в горах, хоча в такому «ситуативному» складі зустрілися вперше. Скориставшись послугами однієї з танзанійських туристичних фірм, запланували піднятися на дві вершини — Меру і Кіліманджаро, а на додачу увінчати мандрівку ще й кількаденним сафарі.

З пересадкою в аеропорту Шарджа (Об’єднані Арабські Емірати), перетнувши екватор, летимо до столиці Кенії Найробі. Звідти годин за шість на джипі через державний кордон із Танзанією прибуваємо до міста Аруша. Це далеке від цивілізаційного шарму африканське місто є ще й столицею Східноафриканського співтовариства, куди входятьТанзанія, Кенія і Уганда. Звідси ми вирушатимемо в гори і на сафарі.

Уже наступного ранку, підібравши дорогою носильників, кухаря, гіда–провідника — це обов’язкова умова гірських сходжень і спосіб заробити місцевим жителям — вирушаємо за кілька десятків кілометрів до підніжжя Меру. Нас супроводжує охоронник–рейнджер із карабіном — так прийнято на випадок можливої агресивної поведінки...буйволів. Буває так чи ні, але, пройшовши перші кілометри, пересвідчилися, що тим тваринам — а разом з ними жирафам і зебрам, які мирно паслися обабіч шляху,— не було до нас ніякого діла. За два дні, по ходу намилувавшись екзотичною рослинністю савани і афро–альпійських луків, зупиняємося на ночівлю в гірському прихистку Sadle Hut (3500 м). Порівняно швидкий набір висоти викликав перші симптоми гірського нежитю, зумовлені кисневим голодуванням у зоні розрідженого повітря: шалене серцебиття, легке запаморочення тощо. Та драматизувати ситуацію і зациклюватися на «гірняшці» було ніколи, відпочивати так само. Бо саме тієї ночі нам належало подолати останній кілометр, щоб із першими променями сонця потрапити на пік гори Меру — Summit (4566 м).

Вийшли о другій ночі, підсвічуючи шлях спеціальними ліхтарями. Чіпляючись за вулканічне каміння, сторожко озираючись у темну безодню прірви, менше всього думалося про романтику африканських світанків... Із кожним метром, як і годиться, ставало все важче — нагору дійшли не всі. На найвищому п’ятачку колишнього виверженого вулкана — а це якісь десять метрів у діаметрі — зітхнули полегшено. Поруч із нами збуджено фотографувалась зграйка спортсменок. Ми їх одразу пізнали: напередодні під час вечері у базовому таборі, на превеликий подив зосереджених і тверезих мандрівників, вони весело...потягували пиво — нечуване «зухвальство» перед сходженням! Перше, що тоді промайнуло в голові: ці туристки на вершину не збираються. Помилилися. Виявляється, то були професійні австрійські альпіністки і подібна легковажність не завадила їм видертися на гору...

Спуск донизу видався не менш виснажливим, хоча більш обнадійливим. Врешті–решт дісталися табору, похапцем зібрали рюкзаки і майже без перепочинку — швидким кроком кілометрів п’ятнадцять до самісінького низу. Тобто — фактично без сну цілу ніч і майже весь наступний день — на ногах, та ще й у гірській місцевості.

Ось він, «дах» Африки

А вже наступного ранку з готелю в Аруші ми вирушили до Кіліманджаро — так передбачав запланований щільний графік. Подолавши близько двох сотень кілометрів, під’їхали на реєстрацію до головних «воріт» Кілі, звідки починається більшість сходжень. Тут стали свідками дещо незвичної події: численна команда місцевих портерів, гідів–провідників і обслуговуючого персоналу зі США готувалася до сходження, точніше, до транспортування на вершину Кіліманджаро 27–річної американки–інваліда зі штату Каліфорнія. Зосереджене ділове пожвавлення, телекамери, найсучасніші пристосування для пересування інвалідного візка свідчили про серйозність намірів. З почуттям солідарності побажали їм успіхів.

Що ж до нашого шестиденного, більш складного і розгалуженого, маршруту під назвою «Ронгей», то він починався з протилежного боку, з висоти 2100 м, майже на кордоні з Кенією. На висоті 4330 м розбиваємо намети і затримуємось на півтори доби біля невеликого озера. Окрім, власне, відпочинку, вдаємося до невеликого тренажу: піднімаємось від табору на 300 метрів вгору в бік вершини гори Мавензі і повертаємося назад. Такі вправи сприяють акліматизації.

Наступного дня годин за п’ять доходимо до базового табору Kibo Hut (4700 м) — останнього притулку перед сходженням на Кілі. Десь за кілометр перед цим натикаємося на неприбрані рештки розбитого легкокрилого літака, на борту якого читаються літери ..5Y..АОО....Гід розповів, що у березні минулого року, пролітаючи над вершиною Кіліманджаро, тут зазнав аварії італійський п’ятимісний літак. Одному пасажирові дивом удалося врятуватися...

Друге сходження — тепер уже на пік Кіліманджаро — починали опівночі. Схема підйому, на перший погляд, нескладна: шлях на вершину, підсвічений місячним сяйвом, петляє серпантином серед каміння — ось він, як на долоні. Заснути б перед виходом, та не вдається. І це найбільше дратує. Втім, перші сотні метрів нагору по сипучому вулканічному піску і камінню йдемо бадьоро, не поспішаючи: будь–який зайвий рух ускладнює дихання. Адже ми сягнули по–суті критичної зони очевидних проявів гірської хвороби — 5500 метрів! Хтось з іноземців, бачимо, піднявшись трохи наверх, не витримав — спускається вниз до табору. Останні метрів сто рухаємося, не прислухаючись уже до того, як дихається і що діється в грудях. Усе одно зупинятися і спускатися вниз було б ще нестерпнішим!

І, нарешті, — о, диво! — неначе через паркан, перелазимо через гори каміння і потрапляємо зовсім в інший, парадоксальний як для Африки світ, з якимись по–справжньому арктичними краєвидами. Тут і перша дерев’яна відмітка на вершині — GILMAN’S POINT — 5681 м. Внизу — кратер, льодові стіни, глетчери і тисячолітні сніги. Дехто з туристів, виснажившись на останньому переході з базового табору, саме тут і припиняє сходження. Бо й ця висота — безперечне досягнення! Та крізь виснажливу втому усвідомлюємо — це ще не пік. Без зайвих слів ноги cтупають на ледь помітну засніжену стежку. Години за дві набираємо вгору останні 200 метрів і... Ось він, «дах» Африки, пік Ухуру — 5895 м! Вранішня, передсвітанкова заметіль, мороз і шалений пронизливий вітер збивають із ніг. Червоне у сніговому тумані сонце якраз викочується над екватором. Поспішаємо зробити по кілька фотознімків, поки руки повністю не заклякли... Все, що було потім, вже не мало ніякого значення.

Звіриний рай: без кроликів і мухи цеце

Наслухавшись і начитавшись пересторог щодо малярії та жовтої лихоманки в екваторіальній Африці, зробивши перед відльотом обов’язкову вакцинацію, проковтнувши рекомендовані пігулки, нам так і не довелося (ледь не написав «вдалося») зустрітися з агресивними комахами, які є збудниками тяжких захворювань людей і домашніх тварин (куди поділася хоча б ота муха з кумедною назвою «цеце», знайома нам ще з середньої школи?). Всілякі аерозолі й мастила–репіленти, може б, і раді були використати, та не судилося. Ця тема стала анекдотичною і не раз розважала нас під час мандрівки. Майже нічого не дзижчало над нами навіть тоді, коли вирушили на сафарі до знаменитого національного парку «Нгоронгоро», що на півночі Танзанії. Більша його частина розміщена всередині однойменного вулкана, що утворився близько 2,5 млн. років тому. Після найбільшого виверження його верхівка обвалилася і утворила кальдеру — впадину глибиною 610 м і діаметром у різних місцях від 16 до 19 км. Краї кратера здіймаються на висоту 2286 м над рівнем моря, а на його гігантському природньому днищі співмешкають десятки тисяч диких звірів, ніколи не мігруючи з цієї райської зони і не заважаючи один одному (ну хіба що леви та гепарди час від часу порушують ідилію своїми хижими інстинктами). Очі милуються і душа відпочиває від споглядання цього дива в природному середовищі. Враження таке, що ти ще з часів дитинства, начитавшись казок, готувався до зустрічі з цією дикою красою. Он метрів за двадцять від джипа мирно ніжиться на сонці прайд із левів, які ліниво кидають на нас зов­сім не агресивні погляди. У своєму тихому болоті спроквола перевертаються зі спини на живіт, відганяючи набридливих комах і палюче сонце, масивні гіпопотами. Трохи далі почвалав геть від нас кількатонний білий носорог, начебто й справді демон­струючи, що він — зникаючий вид. До речі, білих і чорних носорогів у цій звіриній «рукавичці» залишилося всього близько 20. Озброєні рейнджери охороняють їх від браконьєрів і, перш за все, від напівкочових, дещо агресивних племен масаїв, які з давніх–давен мешкають у різних закутках кратера вулкана і часто завдають клопоту танзанійській владі. Розповідають, що тут і крокодили колись водились, та ті ж таки масаї винищили їх під приводом захисту своєї худоби. Зате слонів, зебр, жирафів, антилоп і буйволів, мавпочок і бабуїнів так багато, що вони сміливо переходять шлях про­сто перед нашим носом, ледь не торкаючись автомобіля. Ну а від цих лелек, як від зустрічі із земляками в чужій країні, одразу повіяло ностальгійною теплотою. Є серед них, певно, і наші, українські, бо багато з них летить в Африку зимувати. Щоб набратись сил і навесні привітливо махнути крильми над нашими українськими оселями...