Село праведників

Відрядження до села Яруга під Могилевом–Подільським заздалегідь я не планував. Задум поїхати до нього виник спонтанно — після того як у Світовій мережі потрапило на очі повідомлення прес–служби уряду Російської Федерації, у якому цитуються слова головного рабина Росії Берла Лазаря під час його зустрічі з прем’єр–міністром про роки Голокосту: «...Те, що було в Прибалтиці, те, що було на Україні, — місцеве населення брало участь у ліквідації євреїв».

Не знаю, чим він обґрунтовував таке твердження, але факти — річ уперта: можна навести тисячі й тисячі протилежних випадків, коли українці, ризикуючи своїм життям, рятували представників народу, приреченого керівництвом третього рейху на знищення. Село Яруга — яскравий приклад того, як це відбувалося, і він по–своєму унікальний, адже на захист знедолених піднялась уся місцева українська громада.

Колиска спільної долі

Уже сама назва населеного пункту розповідає про гористу місцевість, де він розкинувся: по–перше, вздовж крутого берега Дністра, по–друге — у глибокій широкій ярузі, по дну якої тече його притока — річка Олоньок. Затишна, захищена високою горою від північних вітрів, ця місцина ніби сама запрошувала людей тут оселитись — не дивно, що археологічні сліди представлених тут різних культур беруть початок ще в палеоліті. Так само губиться в давнині і час заснування села, перша документальна згадка про яке відноситься до 1617 року.

Тоді ж, у сімнадцятому столітті, в Ярузі (як і загалом на Поділлі) з’явилася єврейська громада. З роками вона збільшувалася — за ревізією 1847 року, нараховувала 224 особи. В центрі села виросли кілька вулиць із будинками характерного архітектурного стилю, відкрилося кілька синагог. Жили, як і на інших територіях, переважно ремеслами та торгівлею, а за положенням 1835 року їм дозволили займатись виноградарством. Оскільки рельєф для цього виявився дуже сприятливим, вирощування винограду і виготовлення вина на продаж тут процвітали.

Обидві громади, українська та єврейська, жили не просто мирно — вони мали спільну долю. Як розповідають яружани, були навіть мішані українсько–єврейські шлюби. В роки громадянської війни, коли в подільських містах і селах то там, то там траплялись єврейські погроми, це лихо не зачепило Яругу, хоча по сусідніх Озаринцях, де також була численна єврейська спільнота, вони прокотилися шість разів, причому відзначались у погромах військові різних воюючих сторін.

У пору колективізації у селі створили два повноцінні колгоспи, що мали виразний національний склад: єврейський, якому присвоїли ім’я тодішнього керівника українського уряду Петровського, та український, що отримав назву «Перемога».

У передвоєнні роки в селі були і свої колоритні постаті. Старі люди досі згадують мудрого старійшину єврейської громади Іцика Гольденберга — до нього часто приходили за порадою так само, як у давнину йшли до царя Соломона.

По лезу ножа

Улітку 1941 року все змінилося. Наприкінці липня Поділля зайняли німецькі війська, які почали встановлювати свої окупаційні порядки. У Ярузі, що на ту пору була районним центром, з’явився німецький комендант. Він зібрав населення на сільський схід і через перекладача привітав зі звільненням від більшовицького іга. Також пообіцяв, що Яруга незабаром буде «юденфрай», тобто вільною від євреїв, яких необхідно розстріляти. Тоді ж створили гетто.

Яружани на власні очі побачили, що німці не жартують і не намагаються залякати тільки на словах: у полі біля села окупанти розстріляли колону єврейських біженців із Буковини, які намагалися врятуватися втечею на схід. Конвой вів людей, виснажених дорогою і спрагою (їм не давали пити), і коли дехто з жителів Яруги спробував принести їм води, то мало не поплатився життям: їх спробували загнати в колону. Розстріли почались на очах місцевих жителів. Досі точно не відома кількість загиблих від тієї екзекуції: різні джерела називають різні цифри — від 650 до 1400 осіб...

Така ж доля могла чекати і ярузьких євреїв. І тоді практично все село піднялося на їхній захист. Було створено щось на зразок комітету порятунку: всі єврейські сім’ї розподілили між українськими сім’ями, які відповідали за те, щоб вони мали де сховатись на випадок облав чи несподіваних нальотів жандармерії і могли прохарчуватись.

Невдовзі Наддністрянщину передали румунській адміністрації. Окупаційній режим у Трансністрії, як назвали цю територію, був дещо м’якшим, ніж під протекторатом рейхскомісаріату. Ставлення до єврейського населення теж відзначалося більшою лояльністю — німці навіть виставляли претензії румунській владі, вимагаючи більшої жорсткості в «остаточному вирішенні єврейського питання».

У перші місяці окупації єврейський колгосп у Ярузі діяв, потім його ліквідували, залишивши тільки український колгосп, головою якого, як і перед війною, залишався Федір Крижевський. За сумісництвом він очолював районну поліцію, і це дозволяло йому заздалегідь попереджувати про можливі жандармські облави. Рядові поліцаї також «не помічали», як і де переховуються євреї.

Крижевський зумів переконати представників окупаційної влади, що серед євреїв є цінні працівники, тому ті дозволили використовувати їх на колгоспних роботах і навіть видавати за трудодень по півкілограма зерна (згідно з новими порядками, євреї повинні були працювати безплатно). Таким мізером не прохарчуєшся, тому за вказівкою Крижевського в колгоспі завели подвійну бухгалтерію: одну офіційну — для перевіряючих, другу свою, реальну, за якою працівникам–євреям видавали по три–чотири кілограми пшениці.

Ще один представник тодішньої місцевої влади — Іван Коров’янко. У тридцяті роки його розкуркулили, тому як людину, що має бути незадоволена радянською владою, Коров’янка призначили у Ярузі примаром, тобто старостою, який відповідав за те, щоб у селі дотримувався новий «орднунг». Але то було про людське око — якраз у його садибі переховувався Іцик Гольденберг.

Тоді практикувались несподівані наїзди в села невеликих каральних груп, які прозвали «поїздами смерті». Військові хапали перших–ліпших 5—10 євреїв і вивозили — більше цих людей ніхто не бачив. Щоб убезпечитися від подібних акцій, у найзручніших місцях виставлялись дозорці, які завчасно попереджували селян, і ті встигали сховатись.

Слід сказати, що українське населення дуже серйозно ризикувало — за переховування євреїв можна було заплатити життям. Понад два з половиною роки, до весни 1944–го, тривало це ходіння по лезу ножа. Всіх уберегти не вдалося. Як свідчать історичні документи, 56 ярузьких євреїв загинули від куль карателів, однак кілька сотень таки були врятовані, а заодно — і група їхніх одноплемінників із Буковини, яких недоля загнала в Яругу і примусила тут залишитись.

А після війни обставини повторились, але з точністю до навпаки: євреї змушені були рятувати свого рятівника. Радянський військовий трибунал, особливо не вдаючись у деталі, відправив Івана Коров’янка за співробітництво з окупантами на десять років у табори. Тоді Іцик Гольденберг зібрав понад триста підписів членів єврейської громади під клопотанням про перегляд справи, і через рік Коров’янко повернувся додому.

Містечко, якого нема

«В селі–праведнику — жодного Праведника світу. Подвиг, що не знає аналогів в Україні, на всій окупованій у роки війни території Радянського Союзу, досі залишається незатребуваним, майже невідомим», — так наприкінці дев’яностих писав уродженець цих країв, письменник Борис Хандрос. Він немало сил витратив на пошуки історичних фактів про те, як українці під час війни рятували євреїв, і в результаті вийшла книжка «Містечко, якого нема». Видання присвячується насамперед Озаринцям, але, проходячи головною вулицею Яруги, я з сумом думав про те, що його назву з повним правом можна віднести і до цього села.

Після війни єврейський колгосп відродився, став процвітаючим господарством — його коштом збудували дільничну лікарню, двоповерховий будинок культури (тутешня сільська бібліотека і сьогодні — одна з найкращих в області), інші соціальні об’єкти. Пізніше, при укрупненні, два колгоспи об’єднали в один. Як і всюди на Поділлі, молодь виїжджала до міст і не поверталась, село старішало. А в Ярузі спрацював ще один чинник: у сімдесяті роки почалась масова еміграція, і більшість єврейських сімей поїхала за кордон, інші — перебрались до великих міст. У центральній частині, яку яружани досі називають містечком і де раніше мешкали єврейські родини, зяють пустими вікнами покинуті хати. Одні вже розвалились, інші — в плачевному стані.

«Виїхали євреї — і села не стало...» — ці слова довелось чути не від одного яружанина. Звичайно, тут немає прямого причинно–наслідкового зв’язку, просто так збіглось у часі, але в сказаному — гірка правда.

На полях і на фермі господарює приватне підприємство, в якому всього 35 робочих місць, та й то яружанам із них припало тільки шість. Керівник господарства скрушно хитав головою і щиро бідкався, що пробував узяти і більше «своїх», але не може — вийшли з довіри. Мораль земляків занепала настільки, що вони на роботі то нап’ються, то щось украдуть — і доводиться вказувати їм на двері.

Та й безпосередніх учасників подій і свідків, які пам’ятають подвиг односельчан у роки війни, тут майже не залишилось: життя одних закінчилось, інші на старості переїхали до дітей. Галина Іванівна Грембовська — либонь, єдиний виняток на всю Яругу. Їй було вісім років, коли у батьківській садибі переховувались від карателів її ровесники Яша і Роза Боровські. В дитячій пам’яті назавжди закарбувались змучені спрагою біженці з Буковини, які пили воду з калюжі...

Галині Іванівні пишуть листи знайомі з Америки, Канади, просять доглянути батьківські могили (в селі — два єврейські цвинтарі), іноді надсилають гроші, щоб допомогти матеріально. Буває, зрідка приїжджають — тягне на батьківщину. Але повертатися сюди вже не збираються.