Криза за! Хто проти?

Ювілейний, 60–й за ліком, Берлінський кінофестиваль завершив свою роботу. Під уже звичне буркотіння журналістів: слабка конкурсна програма, куди фільми включають за мало зрозумілими критеріями (один, утім, прозорий — наявність чітко артикульованого соціального чи геополітичного матеріалу), небагато світових кінозірок, а до всього ще й вкриті кригою, нечищені вулиці, навіть навколо Berlinale Palast... І все це правда: і програма могла бути сильнішою, і вулиці чистішими. Одначе ж було й таке, що не забувається, або принаймні викликає повагу.

Про мобілізацію

Фестиваль — це не тільки свято, а й труд душі. Ну як було не порадіти, спостерігаючи один із фестивальних фрагментів: показ легендарної стрічки Фріца Ланга «Метрополіс» (1926 року). Реставрованої, в авторській, тривалішій версії. Її показали на спеціально виготовленому екрані біля Бранденбурзьких воріт... Одночасно — у Friedrichstadtpalast у супроводі оркестру, який виконував спеціально написану музику. Одночасно картину показував один із німецьких телевізійних каналів. А ще — спеціально видані книги, статті, дискусії. Це — подія, розрахована на тривалий культурний, світоглядний резонанс. Подія, що употужнює націю та її самоповагу.

Ви можете уявити собі, що в нас на майдані Незалежності показали б «Звенигору» Олександра Довженка чи «Штурмові ночі» Івана Кавалерідзе, одночасно — на Першому національному з подальшою дискусією кінокритиків, істориків, філософів, журналістів? Не можете? А чому би й не подумати про щось подібне? Я не про мавпування — от давайте зробимо, відсканувавши берлінську схему. Скажімо, Київський міжнародний кінофестиваль під орудою Богдана Ступки наступного травня міг би провести акцію, пов’язану з минулим вітчизняного кіно. У якому було стільки славних сторінок, про які практично і гадки ніхто не має. Замість показувати на відкритті заїжджого метра...

Треба шануватися, бо якщо самі себе не поважаємо, то на що можемо розраховувати завтра? Німці впродовж останнього десятиліття наполегливо працюють над тим, аби німецька кінокультура і кіноіндустрія розвивалися й одночасно популяризувалися. У рамках Берлінале вже традиційною є програма «Перспективи німецького кіно». У ній величезна кількість фільмів. Абсолютно різних... Скажімо, документальна стрічка «Портрети німецького алкоголіка» Каролін Шмітц. Я пішов із цікавості: а що, у Німеччині є алкоголіки? Є. Тільки в кадрі ви не побачите спитих посинілих облич. Алкоголіки, здебільшого вже колишні, розповідають більше про труд душі і тіла по звільненню з полону «зеленого змія». Картину вибудовано на протиставленні того, що говориться за кадром і внутрікадровим змістом. У кадрі — переважно панорамні пейзажі та витончені інтер’єри. Життя багате й прекрасне, варто тільки сфокусуватись, згрупуватись і прийняти красу як належне.

В іншому німецькому фільмі, «Перукарка» Дорріс Дор’є, героїнею є жінка–товстуха Каті (Габріела Марія Шмід). Вона справді товста, розлучена, безробітна, має проблемну доньку–старшокласницю. Словом, купа негативу. І нічого — повний оптимізм. Хоча душить власна вага: ми не раз бачимо, у що перетворюється жінка, яка увесь час жує. Хоча невдача за невдачею... Фільм терапевтичного змісту, за функцією — соціальний мобілізатор. Хай криза надворі, хай там що — не здавайтесь, і ви переможете.

Водночас у великому конкурсі ми побачили дуже добре зроблений трилер «Грабіжник» 35–літнього Андреаса Ласта. Прорахований до міліметра, з тонкою організацією простору й часу в кадрі, доброю роботою з акторами. Це — кіно, що відтворює саму тілесність життя, його просторово–часове облаштування. Водночас тут чітко окреслена фабула, яка тримає у напрузі до останньої екранної миті.

Суперечливим було ставлення до іншої німецької стрічки — «Єврей Зюс — сходження і падіння» Оскара Рьоглера про історію створення 1940 року знаменитої антисемітської картини «Єврей Зюс». Є поширена думка, що німецькі нацисти пропагандистські зусилля локалізували головним чином у документальному кіно, а в ігровому мало не заохочували чисту мистецькість. Про це у фільмі постійно говорить сам Геббельс (дуже цікава роль відомого актора Моріца Блейбтрея): ми ж — за художність, ніякої пропаганди. На це, зрештою, й купується головний персонаж стрічки, театральний актор Фердинанд Маріан (Тобіас Моретті). І зазнає життєвого фіаско... Попри надмірну послідовність у відтворенні оперно–театральної стилістики нацистських «постановок життя» (ну любили німецькі вожді щось таке тріскучо–галасливе й пишне), картина виставляє жорсткий моральний критерій: не зраджуй самого себе і свій талант, не віддавай його на поталу псевдодержавним ідеологіям. Якими б привабливими на вигляд вони не були... Уявився подібний фільм про одного з наших митців. Довженка, скажімо. Ні, боюсь не готові ми до такого аналізу історичних уроків.

Про те, як Схід завойовує Захід

На що не можна не звернути увагу: практично всі невеликі кінематографії (від Данії і Боснії до Туреччини навіть) продукують фільми у копродукції. За нашої української кризи це — один із виходів, який до того ж забезпечував би і точніше орієнтування в контексті світового кіно. Одначе поки що у нас лише слабенькі проблиски... Навіть сформувати кіногрупу, в якій люди достатньо вільно володіють англійською, — проблема. А без цього — ніяк.

Про копродукцію думають і росіяни, хоча їх потенціал незмірно більший. Продюсер Олександр Роднянський розповів мені, як збираються гроші на новий фільм Андрія Звягінцева. Звісно, треба ще мати такого Звягінцева, який справді є міжнародним авторитетом. Є ще кілька російських режисерів (здебільшого документалістів), які вже постійно працюють із західними продюсерами.

Російська картина «Як я провів цим літом» Олексія Попогребського (про неї я уже писав) заслужила не тільки прихильність критики, а й два «Срібних ведмеді»: за операторську роботу Павла Костомарова і акторську майстерність Сергія Пускепаліса і Григорія Добригіна. Разом з успіхом сильної румунської стрічки «Коли хочу свистіти — буду свистіти» Флоріана Сербана і турецького «Меду» Семі Капланоглу вони витворили можливе кінематографічне поле, звідки й будуть віяти нові вітри. Ще й українцям би сюди вписатися разом із поляками, і була би дуже приваблива картинка. Скажімо, «Мед» по–турецькому багато в чому замішаний на традиціях, нам добре відомих під назвою поетичного кіно. Як українського, так і російського («Іванове дитинство», «Дзеркало» Андрія Тарковського). У 6–річного Юсуфа очевидний дисбаланс із навколишнім світом. Тож потрібна мобілізація усіх душевних ресурсів... І виражальних кінозасобів... Із таких дітей виростають поети й філософи. Повільна картина, яка магнетизує і затягує у свій світ.

Флоріан Сербан бере іншим, хоча у нього багато в чому схожий світоглядний обмалюнок фільму. Його молодий герой у постійних контрах із навколишнім світом. Та насправді він прагне родинного тепла і затишку, справжньої любові. Не отримуючи — пускається берега. Безжально чесний і безжально точний аналіз життя, багато в чому схожого на наше. Тільки не видко у нас таких фільмів.

У Попогребського так само вигострений конфлікт молодого героя, хоча в заключній фазі він, як на мене, психологічно слабко умотивований (режисер, як відомо, за освітою психолог). В останні півгодини я, за Станіславським, «не вірив» у правдивість і доконаність вчинків персонажів. Та у фільмі є ще один герой — сама природа. З нею теж конфлікт, з нею теж непростий діалог...

Як бачимо, журі, очолюване Вернером Херцогом, визначило названі картини як найцікавіші, ті, що найглибше діагностують стан сучасного людського світу.

Про кризу

Слово «криза» нині серед найуживаніших. До кінематографа воно прикладається так само. Передусім йдеться про кризу кіномови... Із вторг­ненням «аватарного» кіно — кіно традиційне може отримати комплекс меншовартості. Чи вже отримало? Принаймні в конкурсі Берлінале хіба що картина Попогребського могла претендувати на визнання якихось, бодай невеликих, відкриттів.

Одначе за будь–яких обставин авторський кінематограф (а саме його, за визначенням, і повинен притягувати до себе будь–який поважний фестиваль) має виконувати ще й функцію соціального, громадського аналітика. У комерційного кіно має інше завдання — розважати й відволікати від рутини щоденного життя. Ставити діагноз — так, але не тільки. Сьогоднішня криза ще й у тому, що заледве не все людство втратило перспективу майбутнього. Ми занурилися у справи катастрофічні. Подивіться новини — усі вони зосереджені на тому, що повінь, землетрус (природній чи політичний), чергова пошесть... Хтось же має думати про вибір шляху у завтрашнє, про те, власне, як жити нашим дітям?

Філософи, напевно, думають. Одначе й кінематограф часто відзначався тим самим — використовуючи й філософів. Один із прикладів — кіно межі 1950–60–х, коли екзистенціалізм допоміг кінематографістам глибше зрозуміти реальність. І навпаки — Жан–Поль Сартр був у захваті від «Іванового дитинства» Тарковського. Нинішня криза мусила б мобілізувати всі гуманітарні сили, аби відповісти на виклики драматичної епохи. Почасти це вже й відбувається.

Кіно в кризі... І не в кризі. Бо фільми робляться, бо глядачі доволі охоче йдуть у кінотеатри. На «Аватар» — так, але не тільки. Берлінале довів — справжнє кіно лишається в ціні. І в громадському фокусі.