Чорно–білий «жир»

Зазвичай, якщо в Україні проводять фотовиставки, то це або мейнстрім чи глянець, або некомерційні роботи одного автора чи однієї школи. Експозиція у Фонді сприяння розвитку мистецтв ніби конспектує останнє 20–річчя: з одного боку — його жорстку соціальну реальність, з іншого — богемний хаос.

Організатор виставки Ірина Рузіна розповіла «УМ», що такий підхід — не її забаганка. «Наприкінці осені Україну запросили взяти участь у фотофестивалі в Братиславі, присвяченому 20–річчю з дня падіння Берлінської стіни. Для себе задану тему зрозуміла як жорстко соціальну, на противагу якій має бути метафізична фотографія. Так я показала, коли у суспільстві проходили неприємні переміни, людський дух, що прагнув чогось іншого», — пояснила Ірина Рузіна.

Автори фотографій — не дуже відомі. Хоча у Братиславі поряд із роботами Віктора Суворова, Геннадія Мінченка, Миколи Троха, Юрія Ковальчука, Олександра Ранчукова, Олександра Каднікова були трендові — Віктора Марущенка та Іллі Чічкана. «У Фонді сприяння розвитку мистецтв їхні роботи не вмістилися. А великий плакат Чічкана не вписувався у вибудуваний музейний ряд», — розповідає Рузіна.

Анатомія в мистецтві

Концепція виставки відразу розбивається на низку підтем: підеш ліворуч — від жаху волосся дибки стане від фотографій Віктора Суворова, поткнешся праворуч — натрапиш на зафіксовану звичайнісіньку буденність Сергій Солонського. Фотопроект Суворова «Абортарій» став відкриттям для молодих фотографів, старше покоління краще знайоме з його роботами. Колеги Суворова пригадують, коли Віктор уперше прийшов зі зйомок із пологового будинку і показав індекси, всі за голову схопилися: «Навіщо ти цієї анатомії назнімав? Жах!» Суворов тоді зауважив, що він має «наїстися» цією анатомією, щоб реалістичний жах «перетравився» у мистецький «жир». Тепер ми споглядаємо чорно–білі світлини, на яких прибиральниця виносить залишки дітей у тазі, байдужий лікар спокійно оглядає налякану до смерті породіллю, вагітна — у бентежному очікуванні.

Від таких жахливо реалістичних фотографій на кілька секунд відбирає мову. Відпускає, коли переводиш погляд на серію «Давай вип’ємо» Сергія Солонського. Тут пишна жінка розпиває пляшку з молодиком у тіснуватій кухні, чоловік жене самогон, голі діти безмовно спостерігають за поведінкою дорослих. Такі картини можна зафіксувати на мобільний телефон чи не щодня у будь–якому українському селі.

Далі спостерігаємо ще слабші роботи. Вважається, що вдала фотографія та, що відображає мить, яка більше не повториться, у ній є акцент і чіткість того, що хотів сказати автор. У Олександра Маслова, який представив серію «Україна», немає ні першого, ні другого. Такі ж занедбані міські подвір’я і майданні мітинги можуть бути як у Києві, так і у Варшаві — при тому нашвидку зняті заклопотаним туристом.

За рівнем майстерності десь посередині між маестро фотографії Суворовим і фіксатором повсякдення Масловим можна розмістити роботи Геннадія Мінченка. Фоторепортер поїхав до інтернату глухонімих і відзняв хлопчиків, які з усіх сил намагаються грати на духових інструментах.

По той бік стіни

За задумом Ірини Рузіної, фотовиставка має продемонструвати соціальний і метафізичний бік життя. Із соціальним усе зрозуміло — це лікарні, інтернати, а от метафізичне в уявленні організатора — ню, тіні, художній хаос. Галерея «Ірена» представила відому серію оголених жінок із волохатими ногами Миколи Троха. Рита Островська, яка емігрувала в Німеччину, фіксує власну тінь поряд із близькими з України. Олександр Фельдман сфотографував осінній парк, після чого аквареллю і кольоровими олівцями розмалював окремі листочки.

Ці фотохудожники намагалися використати у своїх роботах технічні витівки і неординарні постановки. На відміну від фотографів, які бралися за соціальну тему, їхня родзинка — в думці.

На жаль, для декого із відвідувачів виставка «Українська фотографія 1989–2009» залишилася поза рамками мистецтва. Фотографія для них не є артом. На думку Ірина Рузіної, фотографія в Україні заслуговує на більшу увагу. «Те, що всі фотографи знімали на плівку і самі проявляли її, доводить, що в Україні вміють фотографувати. Це як робота художника пензлем», — підсумувала організатор.

Як ставляться до української фотографії по інший бік кордону, можна буде дізнатися навесні — після презентації виставки у Москві та в Німеччині.