...У селі Сирники, що неподалік Луцька, підприємець вирішив розводити форель. Закупив навесні у форелевому господарстві п’ять кілограмів риби, запустив у джерело і вже мав велику надію, що проект удався. Та, на його біду, це джерело облюбував бобер. Форель не витримала такого сусідства й через два дні здохла. Чоловік жаліється, що бобри завдають великих збитків його ставкам: закидають їх сміттям, що гниє, прогризають дамбу. Та найбільше підприємець боїться, що перекриють річечку, з якої живляться ставки. І на рибному бізнесі можна буде поставити крапку. А боротися з бобрами не може, бо їх охороняє Червона книга. Як тут бути?
Насправді мало хто знає, що бобри вже давно — не червонокнижні тварини. Але охочих полювати на них нема: хутро цих звірів знецінилося. Через це в самих бобрів нарешті з’явився шанс вижити у двобої з людиною...
На міжнародному агроекологічному форумі з покращення довкілля в рамках Програми транскордонного співробітництва «Польща, Білорусь, Україна — 2007—2013» також звинувачували бобрів у «терористичній» діяльності. Там зубатого мешканця водойм звинуватили у підтопленнях земельних ділянок та сільгоспугідь, де можна було б вирощувати картоплю. Проте заради справедливості зазначили, що не стільки бобри, а вкрай незадовільний стан меліоративних систем є причиною масових підтоплень. Майже всі 14 тисяч кілометрів меліоративних каналів області замулені та порослі чагарниками. Тому під час повеней не справляються з великою водою. Щоб привести їх до нормального стану, за даними фахівців, потрібно понад 106 мільйонів гривень. Зрозуміло, держава не може профінансувати повною мірою відновні роботи.
Добралися бобри навіть до Луцька. Не так давно представника «зубатого племені» виловили на дамбі працівники міського парку. І почалося: якщо бобри загатять Стир, то місту загрожує повінь! Напевне побачивши, як перелякалися двоногі істоти їх появі, звірі покинули парк непомітно й тихо, як і пробралися сюди. А Луцьку і без бобрів загрожує підтоплення у кількох районах міста.
Руслан Люшук, начальник відділу мисливського господарства Волинського обласного управління лісового господарства, не поділяє великої стурбованості з приводу того, що значне збільшення бобрового поголів’я може призвести до масових підтоплень:
— Я не став би драматизувати ситуацію. На окремих ділянках, в основному в північних поліських районах, бобри справді створюють проблеми. Затоплюються ділянки площею по 20—50 гектарів, але не сільгоспугідь, а лісів та боліт. Якби була небезпека підтоплень родючих земель, то люди просто не дозволили б тваринам це робити. Тож говорити про масштабні повені, спричинені бобрячими греблями, — це явне перебільшення. Загати, що ставлять на річках браконьєри, значно небезпечніші, ніж бобри. До речі, бобер не занесений до Червоної книги України і полювання на нього не заборонене. Ніхто не хоче брати ліцензій, бо як мисливський вид він не представляє ніякої цінності. Отож для Волині лімітів на нього не виділялося. Знаю, у сусідів–рівнян хтось брав і намагався заготовляти бобровий струмінь. Якби було перенасичення цим видом на певних територіях, то власники мисливських угідь вживали б заходів, щоб бобрів виловити й переселити на інші, менш заселені території. Якщо ніхто не звертається, значить немає великих проблем. Дані щодо чисельності за минулий рік ще збираються, а у 2008 році на Волині їх було близько 4,5 тисячі.
Якщо у 1953 році по всій Україні налічувалося лише 200—250 особин бобра, то цифра, озвучена Русланом Люшуком, є просто гігантською. У 70–х роках для порятунку бобрів вживали жорстких природоохоронних заходів. На Волині, наприклад, бобрів запустили у річку Стохід. Тепер порятовані бобри, які протягом усього свого багатовікового співіснування у природі з людиною, весь час програвали цей двобій та опинялися на межі винищення, потроху мстять людям за все. Попри те, що полювати на бобрів не заборонено, навіть браконьєри не дуже охоче це роблять. Спрацьовує давня пересторога «не бий бобра, бо п’ять років не матимеш добра»? Не виключено. Та, ймовірніше, причина в іншому. В нашу комерційну добу, де все вимірюється прибутками, бобер став не ходовою монетою. Це колись його шкурами платили данину Золотій Орді, одягали Захід та Схід. Тепер боброва шуба не в моді, хоч за довговічністю вона поступається лише видрі та котику. На бобра немає попиту, бо шкура його груба, важко вичиняється, а коштує всього 40 гривень на базарі. Якби вона коштувала стільки, як шкура видри (а це — від 400—500 гривень і вище), то ми вже давно бачили б бобра лише у Червоній книзі. Та й м’ясо не кожен їсть. Однак капкани на нього можна сьогодні спокійно купити на луцьких ринках.
— На Волині не було такого, як на Житомирщині, де колись цілі родини спеціалізувалися на пошитті виробів із хутра бобра. Поодинокі випадки браконьєрства зустрічаються, звичайно, але це не масове явище. Були випадки, коли люди руйнували боброві греблі, екоінспекція навіть штрафувала деяких користувачів угідь. Сьогодні загату зруйнували, а на завтра її знову відновлювали тварини. Стік води через боброві греблі є, отож реально вони не можуть зашкодити, — вважає Ігор Квач, завідувач сектору екомережі та розвитку заповідних територій Держуправління охорони навколишнього середовища. — Навпаки, вони відновлюють водний режим територій, який був колись, до меліорації. І якщо бобер знищить якесь дерево, всохне воно, зате відновиться інший екотип. На це не можна дивитися однобоко. Завдяки греблям, що роблять бобри, затримується вода в болотяних угіддях, що особливо актуально для Волині.
— Дехто вважає, якщо процес освоєння цим звіром нашої території залишити безконтрольним, то невідомо, якими наслідками може це обернутися для довкілля. Кивають на Білорусь, яка теж зіткнулася з цією проблемою. Ви вважаєте: треба популяризувати полювання на бобра? — запитую в природоохоронця.
— Я противник цього. Не варто втручатися в цей процес. Природа сама все відрегулює. Я також не прихильник відлову і переселення бобрів на інші території.
Чимало волинських бобрів, вважають природоохоронці, примандрували до нас із Білорусі. Там затісно стало. У республіці налічується більше 46 тисяч особин бобра, який заселив абсолютно всі регіони. Він був навіть виключений із нової редакції Червоної книги Білорусі. Відстріл його заборонений, але дозволено полювання за допомогою капканів. Водних будівничих, які будують загати на меліоративних каналах у Брестській області, почали переселяти в інші місця, менш заселені. Можливо, колись і нам доведеться це робити...
Друзі–бобри
Бобри — найбільші представники групи гризунів. Довжина їхнього тіла може сягати більше метра, а вага — до 30—32 кг. Бобри чудово плавають — великі легені дозволяють їм залишатися під водою до 10—15 хвилин.
Інженерним здібностям бобрів узагалі можна позаздрити. На водоймах, де живуть, вони зазвичай будують греблі, щоб уповільнити течію. Відомий факт: кілька років тому з супутника вдалося сфотографувати об’єкт, який виявився плотиною, збудованою бобрами! Ширина споруди сягала 850 метрів! Для будівництва гребель ці звірки використовують дерева. Стовбур діаметром 40 см бобер може повалити всього за ніч та ще й розібрати його на окремі гілляки. Єдиним знаряддям при цьому є зуби тварини. Вони під час «лісоповалу» працюють за принципом пилки: верхніми різцями бобер впирається в кору, а нижньою щелепою швидко водить із боку в бік. Унаслідок такої «обробки» стовбур дерева стає схожим на пісковий годинник. Будуючи греблю, бобри на дно водойми сторчма ставлять гілки, а проміжки між ними заповнюють мулом, глиною, камінням, заплітають гілляччям.
Домівки ці «будівельники» споруджують собі теж досить комфортні — у них цілком може ночувати двоє дорослих людей. Вхід до бобрячого житла зазвичай сховано під водою, при цьому в самій нірці, виритій у стіні урвища чи крутого берега, завжди сухо, бо зубаті «архітектори» дбають про те, аби рівень води був нижчим, ніж сама нора. Лише іноді звірки будують хатинки над водою, як правило, в заболочених місцинах, де підводне житло спорудити неможливо.
Це могутнє довговічне дерево з розлогою зеленою кроною, що росте на островах Океанії і Зондського архіпелагу, здалеку схоже на дуб чи каштан і носить ім’я артокарпус. Місцеві жителі називають його кемпедак, тобто хлібне дерево, на міцних гілках якого або товстезному округлому стовбурі виростають велетенські довгасті кремово–золотисті, схожі на дині чи гарбузи плоди, завдовжки близько метра. >>
Популярність харківського синоптика байбака Тимка, що вже десять років поспіль прогнозує у лютому весняну погоду, ніскільки не вплинула на чисельність місцевої популяції цих симпатичних тваринок. >>
Здавалося б, тому факту, що за останні 15 років у головній річці України з’явилося шість нових видів риби, треба радіти. Але у фахівців це, навпаки, викликає тривогу. >>
На Харківщині плесо найбільшої річки Східної України — Сіверського Дiнця — місцями повністю вкрила широколиста пістія. Приголомшені екологи здивовано розводять руками: цей тропічний водяний бур’ян росте винятково у спекотних частинах світу, тому появу його на Слобожанщині називають небезпечною сенсацією. Якщо лапата рослина з довгим коренем успішно перезимує в наших краях, то боротися з нею стане ще важче. Для Сіверського Дінця, що й без того серйозно потерпає від забруднення заводськими стоками, тропічна «окупація» може обернутися серйозним екологічним лихом. >>
Віктора Гавриленка, директор заповідника «Асканія–Нова», можна слухати і не наслухатися. А ще краще побути з ним на природі. Хіба не диво спостерігати, як віслюки, побачивши в степу машину з «шефом», прагнуть її зупинити, перекривши дорогу. У такий спосіб вони випрошують собі гостинці — звикли, що в Віктора Семеновича для них завжди є щось смачненьке. Звернення до хитрунів зазвичай починається з лагідного «звірята»… >>
Сьогодні вже важко навіть повірити, що такі типові для наших краєвидів дерева як біла акація, каштани, тополі й канадські клени з’явилися в Україні лише 200 років тому. Завезли їх у різний час і акліматизували до місцевих природних умов Іван Назарович та Іван Іванович Каразіни — батько та син. Колискою для тоді ще фактично екзотів став створений ними дендропарк у селі Основинці поблизу містечка Красний Кут, що й понині вражає багатством і різноманітністю культивованих дерев та чагарників. Але, на жаль, сьогодні цей унікальний куточок природи з багатьох причин переживає не найкращі часи. Чи не вперше за свою довгу і непросту історію він опинився на межі повного занепаду. >>
