Михайло Чайковський.
Наша земля віддавна славилася звитяжними воїнами. У різні часи за різних правителів українці ставали героями різних воєн — безстрашно здійснювали подвиги й впливали на хід історії. Щоправда, чимало українських військових талантів згоріло на чужому полі бою, за чужу державу. Наші земляки керували арміями, флотами, ставали національними героями для різних народів світу. Серед наших земляків — адмірали, генерали, маршали, міністри оборони Росії, Канади, Китаю. Українські емігранти очолювали найбільші у світі підводні атомні човни, воювали у В’єтнамі, Кореї (до речі, наш земляк свого часу повів першу хвилю вторгнення американських морських піхотинців на берег Червоного пляжу в Інчхоні). І всі вони заслуговують на згадку — бодай з нагоди Дня захисника Вітчизни.
Добірка історій про славу українських воїнів за кордоном створена за сприяння проекту «Українці у світі». Про те, якими світ знає звитяжних українців, розповів «УМ» автор проекту і голова Всеукраїнського об’єднання «За Помісну Україну!» Петро Ющенко.
У молодості Пилип Коновал був звичайним хмельницьким землеробом та каменярем. Але у 1908 році його забрали служити до російського війська, де він був інструктором рукопашного багнетного бою. Незважаючи на делікатну фізичну статуру, Пилип від природи був наділений незвичайною мужністю й героїзмом. І за подвиги його нагородили Георгіївським хрестом IV ступеня. Відбувши військову службу в російській армії, Пилип повернувся додому, але незабаром, щоб утримати сім’ю, змушений був поїхати на заробітки. Так він опинився у канадському Ванкувері. З початком Першої світової війни вирішив вступити до Канадського експедиційного корпусу, який згодом ввели до складу британської армії, що вела бойові дії проти кайзерівської Німеччини. Капрал Пилип Коновал зі своїм артилерійським батальйоном опинився затиснутим у кільці біля французького міста Ланс. Безперервний кулеметний вогонь ворога не давав змоги навіть підняти голови. Саме тут Пилип проявив свої героїчні риси — сам здійснив три вдалих вилазки до німецьких бойових позицій, у рукопашному бою знищив 19 ворожих вояків і три кулеметні гнізда. Фактично Пилип Коновал один змінив ситуацію на цій ділянці фронту на користь британських військ. Уже під час рапорту офіцерові в його обличчя влучила випадкова куля. Відтоді довелося йому носити дві метелеві відзнаки: орден і кулю, одну — на грудях, а другу — на обличчі. Про подвиг Коновала писала преса. А перед Букінґемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Ґеорґ V, потискуючи невисокому на зріст подолякові руку, нагородив його Хрестом Вікторії — найвищою і найпочеснішою нагородою Британської імперії. При тому король сказав: «Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівняльним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку». До речі, цією відзнакою за понад 150 років існування нагородили близько тисячі вояків. При зустрічі з кавалерами ордена англійські королі мусять вітатися і віддавати честь першими. Пилип Коновал — єдиний українець, нагороджений Хрестом Вікторії.
Після тяжкого поранення Коновал служив і далі, був помічником військового аташе при посольстві Великобританії, служив у Канадському лісничому корпусі. Згодом, разом з іншими українцями, був у Канадському сибірському експедиційному війську, що його готували до боїв із більшовиками. Там його звела доля з Василем Енґельґардтом, нащадком поміщика, у якого служив Тарас Шевченко. Потім Коновал вступив до генерал–губернаторської піхоти в Оттаві.
Звільнившись почесно з армії, Пилип Коновал почав відбудовувати своє життя — одружився вдруге (його перша дружина Анна і їхня дочка Марія зникли в Україні під час сталінського терору). Згодом 360–й відділ Королівського канадського легіону в Торонто голосуванням обрав Коновала своїм патроном.
Була в житті Пилипа ще одна важлива подія, коли його та ще 300 солдатів запросили на церемонію в Лондоні з нагоди сторіччя з часу заснування ордена Хреста Вікторії — на чай до британського прем’єр–міністра. Пилип узяв участь у параді в Гайд–парку, який прийняли її Величність королева Єлизавета і принц Філіпп.
Помер же Пилип Коновал на 72–му році життя. Його Хрест Вікторії та інші медалі були довірені Богданові Панчукові, канадському українському ветеранові, який служив у канадських військово–повітряних силах під час війни і який став керівним членом товариства канадських українських ветеранів. Ці медалі згодом придбав Канадський військовий музей, де вони досі зберігаються. Коновала поховав його полк з усіма військовими почестями. Героя Першої світової війни Пилипа Коновала в Канаді визнали національним героєм та покровителем елітного підрозділу війська — Легіону Онтаріо.
Доля простого закарпатського хлопця Іринея Фендя із села Біштр — знахідка для пригодницького фільму. Народився він у збіднілій родині греко–католицького священика, а став контр–адміралом американської армії, маршалом та міністром оборони Китаю. Ще молодим, Іриней, найнявшись матросом на корабель, подався до Америки. Пройшов іспано–американську війну, здобув багато нагород, був удостоєний звання контр–адмірала. На цьому український шукач пригод завершив свою стрімку кар’єру в американській армії і заснував компанію з продажу східних прянощів.Так доля «звела» його з Китаєм: Іриней їде у справах до Пекіна, там закохується у китаянку християнського віросповідання, одружується і назавжди переїздить на її батьківщину. Після Першої світової війни для Фен Юсяня, як він став називатися у Китаї, настав час запаморочливої кар’єри. Сіньхайська революція 1912 року привела до влади президента Юань Шикая та встановила гоміньданівський режим. Новому урядові бракувало фахівців. Саме в цей час Іриней Фендь запропонував свої послуги військового спеціаліста. Так, у 1913 році з’явився перший китайський генерал Фен Юсянь.
Фен Юсянь вороже ставився як до Японії, так і до нової радянської Росії. Саме він сприяв утворенню на теренах Китаю антирадянських еміграційних центрів. У Харбіні тоді мешкало 50 тисяч українців і 30 тисяч росіян. Тут діяла Українська колонія, а згодом — Далекосхідна Січ. Згодом Іриней отримав чин маршала і став міністром оборони. До слова, на Закарпатті залишився жити його молодший брат Ігор Фендь, який учителював та займався адвокатською практикою. Брати листувалися. За спогадами сучасників, Іриней Фендь був чоловіком середнього зросту, брюнетом. Гарно володів українською, російською, угорською, словацькою, польською, німецькою, французькою, англійською та китайською мовами. Є припущення, що Іриней Фендь загинув у 1948 році під час пожежі на пасажирському судні в Чорному морі, що прямувало до Радянського Союзу. Останки маршала були урочисто перепоховані в Китаї.
Михайло Чайковський, він Чайка і Садик–Паша, народився у селі Гальчин, на Житомирщині, у заможній родині. Однак Михася виховував дід як «щирого аристократа в дусі козацтва та шляхетства». Кар’єра Михайла могла б бути блискучою — йому залишили солідний спадок, дали звання камер–юнкера при дворі імператора Миколи І. Однак Михайло, шукаючи пригод, бере участь у польському визвольному повстанні, що зазнало поразки, й мусить втікати до Франції. З дипломатичним дорученням він їде до Ватикану, а повертається звідти (хтозна–чому) розчарованим у католицизмі та зі щирим інтересом до мусульманської держави. І ось Чайковський уже в Стамбулі, де турецький уряд доручає йому організувати козачі загони. Чайковський зумів добитися довіри Різа–Паші, військового міністра, фаворита султана, і став дуже впливовою особою в країні.
Чайковський наполягає, щоб у польській і французькій пресі було поставлено питання про незалежність України — й від Росії, й від Польщі. Опікується емігрантами–революціонерами, які зазнавали утисків у царській Росії. А згодом приймає мусульманство, і на історичній арені з’являється султанів радник — Садик–паша, що в перекладі означає «вірний».
Під час турецько–російської війни 1853 року Чайковський стає командиром козацького полку — інтернаціонального за складом. І сам поводиться у найкращих традиціях батька–отамана. Чайковський (Садик–Паша) стає начальником усіх козацьких формувань Порти, а їх було немало: від Кавказу до Балкан. Він, єдиний не християнин, очолив Слов’янський легіон, який воював під час турецько–російської війни 1853 року на території Болгарії та Румунії. Визволивши від російської армії Бухарест, він силами своїх козаків та старовірів–некрасовців утримував його 15 днів. Призначений губернатором Бухареста, він справляється і з епідемією холери, і з бандами грабіжників. Тисячу дукатів, які дарують йому за службу, збирається використовувати на екіпірування козацького полку, мріючи про те, щоб визвольна війна перекинулася на терени України. Його називають «новим Хмельницьким», і ця слава дратує вчорашніх сподвижників. Чайковський, очолюючи два полки козаків, взяв штурмом Малахів курган у Севастополі, а інші, що вели облогу: турки, французи, англійці, — так і не змогли. Чайковський був призначений начальником султанської кавалерії, але з приходом на престол нового султана Порта змінює політику щодо поляків, дипломати дедалі частіше радять Чайковському помиритися з Росією. І Чайка здається на вмовляння та вирушає до Києва. Він несподівано для прогресивно налаштованої громадськості оголошує Росію керівником слов’янського світу й висловлює «нескінченну вдячність великодушному монарху», що призначив йому пенсію. Поляки перестають із ним вітатись. Від дружини–грекині в Чайковського народжується донька, і сам цар Олександр ІІ погоджується стати її хрещеним батьком. Відтак містом ширяться чутки, що «польський турок прийняв православ’я», і це змушує Чайковського тікати з Києва. За гроші, подаровані царем, він купує невеличку маєтність у селі Бірки в Остерському повіті Чернігівської губернії, де будує дім, який зберігся й понині. Під час чергової російсько–турецької війни Садик–паша відмовляється повернутися до Туреччини в ролі генерала — і його позбавляють цього звання та належної пенсії.
Так Міхал Чайковський з полководця козаків… зійшов на «пастуха індиків», як він себе називав... Остаточно підкосила колишнього звитяжця несподівана смерть вірного друга, і на сьомому десятку Міхал Чайковський вкоротив собі віку, пустивши у скроню кулю.
Михайла Скибицького мало знають в Україні, а він, між іншим, був одним із керівників визвольного руху в Латинській Америці. Народився Михайло у селі Корчівка, у сім’ї дрібного поміщика, здобув інженерну освіту. Але доля складається так, що Михайло залишає Україну, приєднується до військ Симона Болівара в Перу і згодом стає офіцером його штабу. Михайло відповідає за формування інженерних підрозділів та будівництво фортифікаційних споруд. Наш земляк дослужився до майора колумбійської армії. А після смерті Болівара допомагає президенту Венесуели Хосе Антоніо Пессу писати мемуари. У 1835 році Михайло прибуває у Львів, щоб зустрітися з сестрою, але там його арештовує австрійська поліція і передає до рук російських властей. За наказом Миколи І, Михайла висилають у місто В’ятка, «подалі від Малоросії». «Збіжать роки, гінці розшукають у в’ятському засланні Михайла Скибицького і передадуть височайше повеління — вертатися назад, але не в Україну, а на американський континент, — розповідає Сергій Слободян, експерт з військової тематики. — Там, до речі, інженер Михайло Скибицький і подасть розрахунки Панамського каналу, що вдвічі скоротить шлях навколосвітніх шляхів кораблів...»
Джон Бепко — один із багатьох нащадків українських емігрантів, які зробили вдалу військову кар’єру у США. Починав хлопець із простого моряка і дослужився до контр–адмірала США. У липні 1991 контр–адмірал Бепко був призначений заступником командира підводного човна «Сапплай» — першого корабля нового класу, найбільшого у світі. Останнє його призначення — заступник командувача військового з’єднання «Морський старт» зі штабом у Вашингтоні. Джон керував бойовими та рятувальними суднами, має чимало нагород (у тому числі медаль Легіона за заслуги, медаль міністерства національної оборони Республіки Китай, відзнаки за В’єтнамську кампанію та нагороди американських військово–морських сил).
Петро Дмитрук, син українських емігрантів, виріс у Канаді, а життя своє віддав за Францію. З початком другої Світової війни він пішов добровольцем до Королівських військово–повітряних сил Канади і був відправлений у Велику Британію для проходження військової служби стрільцем у 405–й ескадрильї бомбардувальників. Під час виконання бойового завдання над Францією, східніше Парижа, літак сержанта Дмитрука був збитий німецькою протиповітряною артилерією. Сержант врятувався на парашуті, ховався в лісах, аж поки місцеві жителі не звели його з учасниками французького антинацистського підпілля. Друзі планували переправити Петра з окупованої Франції через Піренеї до Іспанії. Але співчуття до французів, які жили в умовах нацистського режиму насилля, вразили юного патріота, й він вирішив залишитися у французькому підпіллі, щоб воювати за свободу Європи. Хлопця, який завоював серед партизан авторитет сміливістю й відданістю спільній боротьбі, називали «П’єр–канадець». Але у 1943 році, після успішного знищення залізничного ешелону з німецькими солдатами та боєприпасами поблизу села Ле Мартр–де–Вейра, нацисти схопили 23–річного Петра і розстріляли. Родина ж Дмитрука в Канаді лише через рік дізналася про його долю. Французькі побратими не забули про подвиг Петра Дмитрука — у селі Ле Мартр–де–Вейра на його честь названа вулиця. Уряд Французької Республіки відзначив подвиг Петра Військовим хрестом. І щороку жителі Ле Мартр–де–Вейра організовують урочистий похід вулицями села, проводять поминальну службу біля його пам’ятника.
Майже через 30 років після загибелі Дмитрука, в серпні 1972 року, здивований мер канадського міста Віньярд, де народився Петро, одержав листа від мера Ле Мартр–де–Вейра, у якому розповідалося про героя Франції Петра Дмитрука та його подвиг. Французький мер запропонував канадському колезі поріднити їхні міста, а на могилі безстрашного сміливця встановити новий величний пам’ятник. Так і сталося. Петру Дмитруку була присуджена висока канадська «Нагорода будівників нації», якої удостоюються видатні громадяни Канади — емігранти.
Григорій Орлик, син Пилипа Орлика, народився на Батуринщині, щоб померти на чужій землі за чужу справу в чині генерал–поручика чужої армії. Але він хотів зовсім іншого! Після Полтавської битви родина Орликів мусила емігрувати до Швеції. Своє бойове хрещення тринадцятирічний Григор дістав у битві проти данців, росіян і прусаків, що обклали фортецю в місті Штральзунд. Отак він уперше прилучився до служби під чужим прапором. Далі — університетські студії в Лондоні, вивчення французької мови, філософії та музичні вправи. І — незмінна участь в усіх батькових акціях, спрямованих на боротьбу за українську державність.
Григорій у французів користувався повагою і шаною — хрещеник Мазепи при Версалі зблизився з багатьма видатними людьми свого часу, зокрема Вольтером. Розчарований у сподіваннях змінити хід української історії, він присвячує себе військовій справі — брав участь у кількох військових кампаніх, отримав високі нагороди. У чині генерал–поручика був одним із чільників армії, що підкорили Франкфурт–на–Майні, завдавши нищівної поразки німцям при спробі його звільнити. Тоді Григорій Орлик отримав смертельне поранення. Свої співчуття вдові Григорія передав сам Людовік ХV: «Madame, я втратив досконалого шляхтича, — писав у листі король. — Франція — сміливого й видатного генерала, ім’я якого залишиться на славетних скрижалях армії. Пан граф Орлик помер, як слід умирати людині його роду й гідності».
Можливо, це легенда, але саме з пам’яттю про Григорія Орлика пов’язують відомий цілому світові аеродром Орлі в Парижі.
Василь Порик народився у простій сільській родині на Вінниччині, щоб стати героєм Другої світової війни й кавалером найвищої французької нагороди — ордена Почесного легіону. Він одразу обрав військовий фах, а на фронтах Другої світової війни боровся у складі Південно–Західного фронту. У липні 1941–го потрапив у оточення під Уманню, бився до останнього патрона. Але був поранений і захоплений у полон. Василя відправили до концентраційного табору Бомон у Франції, але Порик звідти втік і налагодив зв’язок із французьким рухом Опору. Його загін діяв у прямому взаємозв’язку з антифашистським та антирадянським Українським національним фронтом у Франції. Завдяки допомозі місцевого населення, особливо польсько–українських емігрантів, створив партизанський загін, що складався з утікачів — радянських полонених та власівців, які воювали проти окупантів у північній Франції. В одному з боїв Василя знову поранили і схопили гестапівці. Але, перебуваючи в одиночній камері, він заколов багнетом вартового і втік. На початку квітня 1944 року загін 24–річного Василя Порика підірвав два ворожі ешелони, знищив понад 200 гітлерівців та охорону концтабору Бомон, визволивши всіх в’язнів. Але вже за три місяці Василя знову схопили фашисти і, побоюючись, що він знову втече, того ж дня розстріляли.
Василю Порику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а також почесне звання «Національний герой Франції».
Простий полтавчанин Іван Даценко з Диканьщини став не тільки Героєм Радянського Союзу, льотчиком–винищувачем, а й... вождем племені ірокезів у Канаді. Під час Другої світової війни він був командиром ланки гвардійського авіаційного полку. Неодноразово бомбардував важливі військово–промислові об’єкти в глибокому тилу гітлерівської Німеччини. Відзначився при Сталінградській битві. І за зразкове виконання завдань, мужність і героїзм старшому лейтенанту Івану Даценку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
А потім життя зробило різкий поворот. «У 1944 році його літак збили ворожі зенітки поблизу Львова. Іван Даценко зумів вистрибнути з палаючої машини і, приземлившись на окупованій території, потрапив у полон, перебував через поранення у військовому госпіталі, — розповідає Олена Ясинецька, керівник проекту «Українці у світі» з питань духовно– просвітницької роботи. — Незабаром Іван перейшов лінію фронту і з’явився у своїй частині. Проте, за сталінським наказом, усі, що побували в німецькому полоні, вважалися зрадниками. Наступного дня Івана заарештували вже свої. Героя позбавили всіх нагород і заслали етапом до Сибіру. Але дорогою до Сибіру він знову втік. Родичам повідомили, що Іван загинув... Усе це сталося за лічені дні. Правдами і неправдами Іван перейшов кордон і дістався аж до Канади».
Ще в німецькому полоні в госпіталі Іван познайомився з пораненим червоношкірим солдатом із племені ірокезів. Відважний льотчик підмовляв ірокеза тікати разом з ним, але індіанець відмовився, лише попросив Івана, якщо той коли–небудь опиниться на його батьківщині, розповісти рідним про його долю. І залишив адресу... Діставшись до Канади, Іван поспішив виконати обіцянку, прийшов у плем’я і згодом одружився з дочкою вождя. Вивчив чужу мову, перейняв звичаї індіанців, став правою рукою старезного вождя. За мужність і відвагу заслужив шану серед племені, а по смерті вождя зайняв його місце...
«Далекого 1967 року в Канаду приїхала делегація з СРСР. Був серед учасників і відомий танцівник Махмуд Есамбаєв, якого після концерту повезли в резервацію американських індіанців, щоб подивитися на їхні танці. Назустріч йому з великого вігвама посередині селища вийшов кремезний, міцної статури вождь, зодягнений у національний стрій, прикрашений ведмежими іклами, соколиним пір’ям, — розповідає пані Олена. — Від своїх побратимів вождь відрізнявся хіба кольором шкіри, яка видавала в ньому слов’янина. Махмуд чемно привітався: «Здравствуйте!» — і не повірив, коли у відповідь почув: «Здоровенькі були! Ласкаво прошу до мого вігвама!». Ще дужче здивувався танцівник, коли вождь наказав дружині–індіанці: «Жінко, неси галушки!..» Підібгавши ноги, російський танцівник і український вождь ірокезів сиділи на циновках, пили горілку, балакали, а до вігвама забігали дітлахи, які щебетали українською. Згодом вождь запропонував: «Давай заспіваєм!» — і стиха затягнув: «Розпрягайте, хлопці, коней...»
Махмуд Есамбаєв переповідав, що індіанське плем’я тоді налічувало близько двохсот чоловік. Вони рибалили, вирощували худобу, орали землю. «На прощання вождь сумно мовив до Есамбаєва: «Ех, кинув би все та й пішов би додому. На колінах би повз на рідну Вкраїну. Та не можна мені...» Тоді вождь ірокезів і зізнався, що потрапив до Канади як емігрант, одружився з дочкою вождя індіанського племені й сам став вождем. Хоча родом він із Полтавщини, звуть його Іван Даценко. Це був той самий льотчик–винищувач, якого вже давно поховали на батьківщині...
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
