Будемо жити!

      Еріх-Марія Ремарк, змальовуючи жахи Першої світової, писав: «Війна не варта жодного доброго слова... Єдине, що є в ній корисного, — вона гартує справжню дружбу». Усі людські досягнення, кожна риса характеру постає серед куль і вибухів в усій своїй істинності, ціна якої — саме життя. Підлість чи героїчна самовіддача на зламі людського існування піддаються найвищій перевірці на справжність, набувають особливого значення. Обгорнута коконом кіноестетики, ця «целулоїдна правда» стає символом, долею. Врешті — ім'ям.

Війна не скінчилася в серцях

      Наша Велика війна для кожного стала мірилом, вищим екзаменом на достеменність долі, пробою самого існування людини. З душевним щемом ми згадуємо прозу «окопників» Астаф’єва, Некрасова, Окуджави, Бикова, Васильєва, Стаднюка, Бондарєва, Адамовича. Чимало створено і кінострічок про людські долі на війні. Варто згадати хоча б імена Лариси Шепітько, Юрія Германа, Станіслава Ростоцького, Сергія Бондарчука, Миколи Озерова, Сергія Герасимова, Тимофія Левчука, багатьох інших. А фільми «Летять журавлі» Михайла Калатозова, «Іванове дитинство» Андрія Тарковського чи «Балада про солдата» Григорія Чухрая стали всесвітньо визнаними еталонами жанру «воєнного кіно». Трагізм війни став тим тлом, на якому рельєфно постає справжня краса людських стосунків — жертовне кохання, материнська любов, дружня відданість, непоказний гуманізм і солідарність.

      Серед розмаїття стрічок особливим теплом, тихим голосом, правдивим і нелукавим поглядом лягла нам на душу пам'ять про Леоніда Бикова, його нове відкриття жанру «героїчної кінокомедії», незабутню кінодилогію «У бій ідуть тiльки «старики» (1973) і «Ати-бати, йшли солдати...» (1976).

      Він — з того покоління, яке «не встигло на війну». Але саме вона стала часовим відліком його «дорослого життя». Підлітком Биков працював на аеродромі, чекаючи прийому до льотного училища. Врешті  дочекався і у 1945-му вступив до льотної школи. Невдовзі її розформували — війна скінчилася. А йому залишилися тільки розповіді та пам'ять. Він мріяв зняти фільм про тих, хто не повернувся з війни. Героїка незабутніх років, борг своєї «недоучасті», наче «попіл Клааса», стукали в молоде серце: «Якби не це проклятуще кіно, був би я льотчиком. У небі. Де немає доріг і правил вуличного руху. А є тільки простір і воля. Літав би. Як демон...»

      «Передчуття теми» врешті й привело Бикова до створення кінодилогії, яка стала даниною вдячності тим, хто подарував його поколінню можливість побачити життя таким, яким воно стало сьогодні. Сценарій «У бій ідуть тільки «старики» Биков та Євген Онопрієнко написали за два тижні. Умовляти сценариста довелося три роки. А готувався він до фільму все життя. Як висловився у своїх непокірних рядках Леонід Пастернак: «Війна — це благословення для митців. Адже вона дозволила говорити відверто, спрямовуючи ненависть на ворога».

      А спочатку молодий випускник Харківського театрального інституту став актором Харківського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. Символічним натяком долі можна назвати його приїзд до Києва, де він збирався вступити до акторської школи Київської кіностудії. Не маючи можливості влаштуватися у гуртожиток, він пристосував для житла німецький танк (!), що стояв на виставці трофейної зброї.

            Герої його перших фільмів — симпатичні невдахи, які шукають себе. І сьогодні ми пам'ятаємо їх — героїв стрічок «Приборкувачка тигрів» (1954), «Максим Перепелиця» і «Чужа рідня» (1955), «Добровольці» (1958), «Альошчина любов» і «Горизонт» (1961) та інших. Вони мужніють, стають цілісними людьми, які розуміють власну силу, роблять вибір, доводячи собі, що вони — не піщинка в бутті і прожили своє життя недарма.

Піднестися над смертю

      Тема війни стала втіленням мети Леоніда Бикова. Він прийшов до неї через ролі простих хлопців, які подорослішали. Власний досвід навчив, що нові покоління, які не бачили війни, будуть дивитися на неї іншими очима, ніж їхні батьки, по-новому оцінювати подвиг. Її героїка стала нагодою віддзеркалення власних душевних якостей. Головний її урок — найбільша цінність у житті передусім — Людина, а вже потім — герой чи подвижник. Не людина на війні, а війна в людині, її «людський вимір», коли бій ведеться не з ворогом, а з власним відчаєм, зневірою, страхом. Головна мета, яку Биков поставив перед собою, — відшукати у війні те, що робить нас кращими. Присутності війни у житті він надає такого ж сакрального сенсу вищого випробування, як присутність поряд святої людини. Його «особиста правда» про війну виправдана самим духом і місцем його героя, «маленької людини». Вона не лише у жертвах і випробуваннях задля збереження свободи, а й у збереженні в собі істинних людських якостей. Предмет його творчості — можливість «олюднення» героїки до проблем простої людини. Йому хотілося розказати про тих, хто йшов у бій не зі словами «За Родину, за Сталина!», а шепотів «До тебя мне дойти нелегко, а до смерти — четыре шага...», хто прагнув жити не для самозбереження, а згідно з високим розумінням цього слова. Герой Даніеля Ольбрихського у фільмі Анджея Вайди «Пейзаж після битви» так передав це відчуття: «...Ми усі просто хотіли жити. Адже живі завжди більш праві, ніж мертві».

      Творчий метод Леоніда Бикова можна назвати «героїчним наївом». Адже мистецький примітив, як засвідчили Марія Приймаченко, Анрі Руссо чи Ніколоз Піросманішвілі — не для світу, а саме для нас. Карнавальність примітиву — це нескінченне свято перетворення страху на сміх. Висміяти страх — це вже перемогти його. Архаїка примітиву апелює до інстинктів, до культури землі, і тому вища за ідеологію. Тут навіть естетика соцреалізму, з його брехливим пафосом та фальшивим героїзмом, дала можливості показати прості людські взаємини, як, скажімо, у фільмах Пир'єва чи Александрова. Героєм такого «альтернативного соцреалізму» стає наївний герой, такий собі Іванко-Дурник, Ємеля на печі, котрий, не напружуючи надміру своїх нервів, без рефлексій та характерної для тогочасного мистецтва сентиментальної естетики «шмарклів у шоколаді», з простецькою усмішкою «викаблучує» дива-нісенітниці, які, врешті, виявляються подвигами. Такий наївний герой не має ні зла, ні гріха. Тому і стає універсальним героєм.

      Тому герої Бикова і не стали «типажами» соцреалізму. Вони не настільки пафосні, як «треба», занадто повнокровні, сповнені нестриноженої життєвої сили. Їхнiй героїчний порив зовсім не стримує іронії, буфонади, яка поруч із трагізмом виявляється вельми доречною, навіть цілющою. Фільм став ілюстрацією суто народного почуття гумору — миттєвого переходу від сміху до плачу. Це солдатський фольклор на екрані. Тут Леонід Биков грає «самого себе», свою мрію про небо, про свободу. Його капітан Титаренко, командир «співучої» ескадрильї — це казковий Іван-царевич, який пересів з коня на винищувача.

      А балагур єфрейтор Святкін, Сват — фольклорний персонаж, епічний герой — Ілля Муромець у хакі, чи Вася Тьоркін, який глузує з паскудності життя, не боїться нічого і не втрачає почуття гумору, навіть ідучи на смерть. Сміх — його зброя. Тому він і перемагає — не фізично, а духовно. А сам фільм «Ати-бати, йшли солдати...» набуває жанрових ознак балади, стає «сагою про солдата». Тут Биков — на рівних iз нами, він запрошує до співтворчості, співпереживання. Біль і сльози його героїв — це наші сльози, а його сміх — це наш сміх. До якого жанру віднести фільми Бикова? Трагедія? Але забагато гумору. Комедія? Багато для комедії горя. Трагікомедія? У відповідь Леонід Биков лише посміхається своєю знаменитою сумовитою посмішкою...

      Якщо до голлівудських battle-movies з їх надто декоративним патріотизмом і «коловоєнним» антуражем пристало розповсюджене кліше — «сержантські», то щемні стрічки Бондарчука чи Бикова — суто «солдатські». Сам Биков називав себе «солдатським актором». Коли світ переживає за nice American guys, хороших хлопців, які ефектно «вмиваються кров'ю» у кадрах спілбергівського «...рядового Райана», і немов кролик перед удавом, потрапляє в гіпнотичні обійми естетизованого жаху, «полігонного шоу», за яким небагато справжніх страхіть. А от показати трагізм війни, не затягуючи екран багатокілометровими димовими завісами... Тут навіть великі гроші не допоможуть. Тут спрацьовує інший талант.

      От він і прагнув — працювати «на повну котушку», а жити — не силуючи свою порядність, делікатність, доброту, врешті — рідкісну душевну тонкість. І водночас — принциповість. Сьогодні кінокритика навіть виокремлює «феномен Бикова» — коли творчості притаманна непоказна манера, неголосна інтонація. Адже саме вона і стала відсвітом особистості Леоніда Бикова. Скромність, щедрість, висока інтелігентність, людяність і порядність — ці головні риси його натури відзначають усі, хто працював з ним.

      Іван Миколайчук якось почув від господині, у якої Леонід Биков зупинився під час кіноекспедиції, такі слова: «У нього душа, як окраєць хліба, — хоч до рани її притули». Микола Мащенко згадував про один з епізодів Всесоюзного кінофестивалю 1974 року в Баку, куди Биков повіз своїх «Стариків»: «Мені довелося бути членом журі того фестивалю і чути Льонині слова, мовлені на захист фільму «Калина червона»: «У списку, де на першому місці буде Василь Макарович Шукшин з «Калиною червоною», за честь матиму стояти сотим». Ці слова відіграли визначальну роль у тому, що Шукшин отримав гран-прі фестивалю. Не скажи Биков так — він сам став би володарем найвищої нагороди». Його герої — такі самі «диваки», як і герої Шукшина, люди без масок і регалій, відкриті й чисті, як діти. Після виходу на екрани фільму «Добровольці» моряки в Калінінграді кидалися до нього з обіймами просто посеред вулиці: «Лёшка! Родной ты наш!» І це — не дешева популярність, до якої призвичаїв нас сьогоднішній шоу-бізнес. Це і є істинно народне визнання.

      Своєю непристосованістю до цинізму, брехні, підлабузництва справжні митці поступово губили себе. Так сталося з Василем Шукшиним, Іваном Миколайчуком, Георгієм Бурковим, Володимиром Висоцьким, Григором Тютюнником... Така доля чекала і Леоніда Бикова. Постійний сум в очах. Робота до безтями. Два інфаркти... І чорний день 11 квітня 1979 року.

«... Коли помру — співайте «Смуглянку»

      У незабутніх рядках роману «По кому подзвін» «татусь Хем» описав «присмак смерті» як суміш запахів пороху, латунних гільз, крові, поту і ще багатьох невід'ємних складових смердючого мотлоху, що зветься війною. Ми пам'ятаємо також її звукову символіку — космічний дзвін, який стоїть над Бородинським полем у фільмі Бондарчука «Війна і мир», напружене очікування трагізму, який несуть гелікоптери, «вісники смерті» під звуки вагнерівського «Польоту валькірій» з «Апокаліпсису сьогодні» Копполи, оркестровий надрив Шостаковича, Прокоф'єва.

      Леонід Биков зміг «озвучити» сприйняття війни не з глибини окопу, благенького останнього прихистку в цьому шаленому світі, а з точки зору людини, яка стоїть у повний зріст, не боїться завтрашньої смерті, живе почуттями і прагненнями, які мають ціну саме зараз. «Смуглянка» з'явилася в його творчості як згадка про повоєнний потяг, де юнак зустрів двох льотчиків, що вціліли з усієї ескадрильї. Вони співали під гармошку пісню, яка була водночас і гімном і реквіємом. Зустріч iз мужніми людьми, які сміялися крізь сльози, не просто запала в душу, а жила в ній як легенда, як сподівання.

      Проживши на світі всього п'ять десятків, природно мати безліч планів на майбутнє... У нього був задум екранізувати «Не стріляйте білих лебедів» Бориса Васильєва та «Останній строк» Валентина Распутіна, якими був просто вражений. Биков планував також реалізувати власний сюжет про долю морського десантника. До того ж — тільки-но почав працювати над фільмом «Пришелець». У 1965 році Леонід Биков одержав звання заслуженого артиста України, а у 1974 — звання народного артиста України. Але навряд чи надалі його чекала стежина, вкрита лише нев'янучими квітами.

      Він любив своїх героїв, вірив у них, адже вони були його частиною. І тому кожен iз нас, хто шукає і знаходить у собі риси єфрейтора Святкіна чи капітана Титаренка, платить йому вдячністю, якої він гідний. Наша пам'ять про нього втілилася у фільм Леоніда Осики «...якого любили всі». Автокатастрофа стала жорстоким фіналом його славного шляху... А фільми Бикова залишилися духовним заповітом — ніколи, ні за яких обставин не журитися  і більше смерті боятися самого страху. Його стрічки, розповідаючи про наше минуле, стали роздумами про людське майбутнє, яке мусить бути світлим. У Васильківському авіаполку, де відбувалися зйомки «Стариків», є сучасний МіГ-29, на борту якого намальований нотний стан — знак «співучої ескадрильї». У кабінеті командувача ВПС, поруч із портретами уславлених Кожедуба та Покришкіна — портрет Леоніда Бикова. Пам'ятник усім бойовим льотчикам на схилі Дніпра у Києві — бронзовий комеск Титаренко...

      Він жартував: «Коли помру — не співайте сумних пісень, а краще — «Смуглянку». Прощаючись із ним, друзі співали його улюблену пісню. На річницю його смерті льотчики Васильківської льотної частини проходять строєм і, співаючи її, віддають честь Бикову. Для всіх льотчиків колишнього Союзу «Старики» стали прапором, а «Смуглянка», де жодного слова про небо — полковою піснею. І сьогодні вона звучить кожного разу, коли його згадують у колі кіношників. Голоси його друзів відчутно дрижать... Пам'ять, закарбована у життєрадісній пісні, перемішаній зі сльозою — найміцніша. Адже, як вважав сам Маестро Биков, вона мірило істинного почуття. Бо сльоза не злукавить.