Леонід Данилович одночасно відвідує Києво-Печерську лавру і вручає орден патріарху Філарету — і нібито нічого... Його піддані, віруючі, більш розбірливі: хочуть щось з'ясувати, когось у чомусь переконати. «Навіщо нам Московська церква?» — дивуються одні. За її канонічність «розпинаються» інші. Водночас потужність УПЦ Московського партріархату — це не просто наслідок правонаступництва колись єдиної і підконтрольної на території СРСР Православної церкви. УПЦ МП чи не найактивніше серед православних гілок приваблює молодь. Це видно хоча б iз кількості семінаристів та монахів порівняно, скажімо, із УПЦ КП. Що саме так захоплює молодих у російському православ'ї — розібратися не так легко, як здається. Адже не кожен довірливий прихожанин зможе відстежити, як його розум під час «духовного спілкування» у храмі МП по черзі атакують три кити пропаганди.
Людина, яка знайшла Бога в православ'ї, рано чи пізно поставить перед собою запитання про розколи в цій гілці християнства. Істини за межами ортодоксальної церкви нібито не існує. Як гласить Символ Віри, Церква мусить бути «єдина». А якщо в нас їх три, значить, котрась із них несправжня, отже, від лукавого. Тоді й таїнства — суть церковного життя — там не дійсні. За канонами РПЦ (а це для ортодокса все одно, що статут для солдата), право називатися православним має винятково Московський патріархат, бо надати автокефалію Українській церкві може тільки Церква-мати. Це — закон. А під Церквою-матір'ю в даному випадку мається на увазі та структура, в підпорядкуванні якої помісна церква перебувала останні роки. А що було колись і яким чином Українська церква потрапила під юрисдикцію Московського патріархату — не має значення.
А якщо враховувати проголошену Москвою анафему Філарету... Візьмімо десяте правило апостолів: «Если кто с отлученным от общения церковного помолится, хотя бы то было в доме: таковой да будет отлучен». На таких прикладах «виховують» інтелектуальних прихожан парафій Московського патріархату. Менш освічених просто залякують: тільки спробуй помолитися з філаретівцем, чи, помилуй Боже, зайти до них у храм — гріх! Там же — престол сатани! Наприклад, монахи Почаївської лаври (на Волині проблема розколу особливо гостра) часто запитують у сповідників: а ти до Філарета не ходиш? Якщо так — то висповідайся. А якщо ще й визнаєш, то навіть сповідатися не можна! Така практика набагато дієвіша, аніж переконування панотців з УПЦ КП про потребу незалежної церкви в незалежній державі. Вона грунтується на віронетерпимості, а нетерпимість — на «беззаперечній істинності православ'я». «Неможливо спастися, якщо ти — не православний, а не спасешся — потрапиш до пекла». Як тут не боятися? УПЦ КП залишається одне — просвіщати.
Психічний стан людини, яка, беручись за непосильні для неї духовні практики, втрачає глузд, святі отці називають «прєлєстю». Отці вважають, що таким чином мирянин або монах розпалює свою гординю й потрапляє до рук лукавого. У стані «прєлєсті» людині здається, що вона обрана, що досягла неабияких духовних висот. Нині в російському православ'ї акцент на боротьбі з «прєлєстю» особливий. Та, з іншого боку, складається враження, що там людей навмисне доводять до екзальтованого, фанатичного сприйняття своєї віри. Нерідко можна спостерігати, як віруючі ведуть монаший спосіб життя, не будучи монахами. Такий стан багато в чому спричиняє література, яку поширюють в УПЦ МП. Самі по собі «батюшки» — це абсолютні авторитети (що, до речі, не характерно для традицій українського православ'я), проте і вони не змогли б утримати новоспечену паству великих міст без відповідних друкованих видань. І от звичайні прихожани читають твори святих отців, призначені для монахів, дуже часто за порадою свого «батюшки». Візьмімо твір ігумена гори Синайської «Лєствіца», один iз найпопулярніших серед тих, хто прагне потрапити до Царства Божого. Багато хто сприймає його як догму, як неухильний дороговказ, навіть не замислюючись, що він написаний для монахів четвертого-шостого століть нашої ери. Те ж можна сказати про середньовічні «Поучения і посланія преподобного отца нашого Авви Дорофея», чи «Повчання оптинських старців» ХІХ століття. Начитавшись таких книжок, людина бачить смертельний гріх у найбуденнішому — сходити в гості, в кіно, подивитися телевізор (це ж — «чорт у хаті»), почитати світську літературу (не приведи Боже Толстого — він же анафемствуваний), зайти до кав'ярні. Залишається втікати від світу сього, бо тут «усюди панує лукавий». І тисячі людей уперто борються з ідентифікаційними кодами й жахаються комп'ютерів. Людина впадає в ефемерну боротьбу з дияволом і спокусами, яку намагається вести щохвилини за допомогою молитви. Найсильнішою молитвою (вона справді не повинна сходити з уст, але ж монашеських!) вважається Ісусова молитва. Не важко собі уявити, що відбувається з мирянином, котрий постійно прокручує її слова в голові. Траплялися випадки, коли в людей на грунті цього починала розвиватися психічна хвороба. Окрім цього, майже всі священики МП радять прихожанам частіше причащатися. А приготування до причастя означає кілька днів посиленої молитви, строгого посту й копання в собі. А що буде, коли причащатися щонеділі (є й такі прихожани)? Стаєш святим. Або ж невиліковним фанатиком.
На перший погляд, таке посилене воцерковлення здається корисним для духовного життя. Але його мета, про яку не розповідають віруючим, інша — зафіксувати у свідомості переконання: «Помру, але не відступлюся від істинного канонічного православ'я, яке, звичайно, тільки тут — в УПЦ МП. Тут мене всьому навчили, тут розказали, що ніхто, окрім православних, не спасеться, і якщо відступлюся — то вічно горітиму в пеклі». Віруючий, таким чином, відчуває себе «захисником Христа». А враховуючи, що ті, хто належить до інших конфесій, «тільки думають, що вірять у Бога, а насправді служать сатані», то є від кого захищати: філаретівці, католики, протестанти, мусульмани — «вокруг одні врагі». Щоправда, і до них можна нести Слово Боже, однак у «православних» це виходить ще страшніше, ніж у протестантів. Вони полюбляють лякати слухачів описами пекельних мук і картинами останніх днів світу.
Який результат? У сім'ях — конфлікти, бо рідні стурбовані, коли дитина, жінка або чоловік замкнуті й подумують кинути роботу (бо вона «небогоугодна») і податися в монастир. В одній православній газеті опублікували статтю «Помогите: у меня жена православная». Чоловік скаржився на те, що жінка нав'язує свою релігійну поведінку близьким. Щоразу, коли до чоловіка навідувалися друзі, жінка негайно після цього кропила хату свяченою водою. Такий стиль життя нагадує сектантство з характерним відтінком середньовіччя. Як і в середньовіччі, в російському православ'ї досі побутує екзорцизм (вигнання духів, народна назва — вичитка). Вичитка в самозванця (здійснювати її мають право лише загартовані десятиліттями монастирського життя люди) часто призводить до невиліковних психічних розладів. А таких самозванців в УПЦ МП чимало. Скажімо, в київському храмі при центральній клінічній лікарні бісів довгий час виганяв звичайний священик, колишній капелан УНСО, що переметнувся в МП. Можна було спостерігати, як люди впадають у незрозумілий транс, виють, гарчать. Мабуть, тому храм користується у «вірних» великою популярністю.
Своєрідне сектантство в УПЦ МП не може залишатися непоміченим для стороннього ока. Простежується чимало спільного з тими-таки протестантськими сектами. Наприклад, в УПЦ МП чи не на кожному кроці рекламується апокаліптичне майбутнє світу. Щоправда, воно тісно переплетене з месіанством Росії та відродженням монархії. Російські святі отці ХХ століття дали чимало пророцтв про те, що Росія — це не просто Третій Рим (такі слова належать старцю Феофілу часів Івана Грозного), а, мовляв, лише вона буде єдиною державою наприкінці світу, яка протистоятиме Антихристу і спасеться. Таке говорили Феофан Затворник, Іоанн Кронштадтський, Лаврентій Чернігівський та інші. Слова святих отців трактуються в російській церкві, а відповідно, й в УПЦ МП як беззастережні догми, їх ніхто не піддає сумнівам і ними спекулюють, незважаючи на те, що питання кінця світу для справді воцерковленої людини має стояти чи не на останньому місці. До речі, не згадують, що Петро Могила (теж святий) багато позичав для українського православ'я з католицизму, чи що патріарх Тихон (перший російський патріарх після двохсотрічної перерви, канонізований) говорив про необхідність покаяння Росії перед Україною.
На пророцтвах російських святих отців базується нинішня православна месіанська ідея Росії. З них випливає: якщо спасеться тільки Росія, то Україна мусить повернутися в імперію — не гинути ж їй! Хоча, фактично, це лише доповнення до ідеї панславізму, бо віруючі УПЦ МП й надалі живуть у неіснуючій Русі або Російській імперії. Приклад — газета «СОС. Спасите наши души». В ній відкрито пишуть про Третій Рим, страшних уніатів, кінець світу, кодування людей (улюблена тема), звичайно, на тлі політичного життя в Україні. Пропаганда про кінець світу не обходиться без розпалювання антисемітизму. Мовляв, якщо євреї не визнали Христа, то месія, якого вони чекають, — Антихрист. Далі все нагадує нацистські фобії: «Сіонські протоколи», безконечні галасування, що революція 1917 року — «жидівських» рук справа, розповіді про відновлення юдейського храму в Єрусалимі, звідки отой Антихрист правитиме... Нерідко можна почути навіть виправдання, м'яко кажучи, недобрих справ чорносотенців.
У нагнітанні істерії «про кінець» вдало використовуються події у державі і світі. Наприклад, введення ідентифікаційних кодів. Патріарх Алексій заявляє, що не варто звертати увагу на цю бюрократичну процедуру, а віруючі як Росії, так і України масово відмовляються від кодів і волають, що це — печаті сатани. Або ж зруйнування веж-близнюків у Нью-Йорку — православна преса тоді рясніла цитатами з «Апокаліпсису» та його тлумаченнями, незважаючи на те, що право на це мають лише святі отці. Складається враження, що «накручування» віруючих в УПЦ МП робиться з однією метою — пропаганди месіанства Росії й вишколу фанатиків російського панславізму.
З одного боку, УПЦ МП заявляє про своє невтручання в політику, а з іншого... робить свою справу. У нас можна трубити про антисемітизм «Сільських вістей», але ніхто й словом не обмовиться про розпалювання міжрелігійної ворожнечі з боку «істинних православних». Чиновники з Держкомрелігій навряд чи займуться справами православної конфесії в Україні. Ну хто на це насмілиться, якщо Леонід Данилович разом із Володимиром Володимировичем душею й серцем із УПЦ МП. І куди їм ще було податися на «святкування 350-річчя Переяславської ради», як не в «Оплот» Московського патріархату в Україні — Києво-Печерську лавру?
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
