Галасу побільшає

Новини хороші і новини погані

У четвер у великому конкурсі Берлінале показали фільми «В дорозі» боснійки Ясміли Жбанич, «Єврей Джюс — зліт і падіння» німця Оскара Рьоглера та «Головоломку» (або «Пазл») аргентинки Natali Smirnoff.

З–поміж інших — дві новини: погана й хороша. З якої почати? Почну з гіршої: наш Мирослав Слабошпицький у конкурсі короткометражних стрічок нічого зі своєю «Глухотою» не виграв. Журі лишилось глухим і не почуло режисерський месидж. Утім засмучуватись не варто: участь у Берлінале сама по собі вже є нагородою. Хоча в кулуарах усе частіше чуються нарікання на відбір фестивальної програми: чи не забагато фільмів про проблеми секс–меншин (іноді вже думаєш — чи ж меншин насправді, так усього цього багато на екрані), про політкоректність (це коли обов’язково про вихідців із Третього світу і їхнє життя в Європі), про соціальні проблеми, відтворювані в суто фактологічній манері, поза художньою аналітикою, і т.д.

«Золотого ведмедя» за найкращий короткометражний фільм отримала стрічка Handelse Vid Bank шведа Рубена Остлунда, що реконструює реальне пограбування банку 2006 року. За іронією долі, картину показали одразу після нашої... Роз’яснення від журі: «Цей фільм є відображенням нашого часу і ролі ігрових медіа. Фільм знято однією камерою без жодного монтажного стику... Діалоги є досконалими, мотиви людської поведінки подано з гумором». Це, коли хочете, водночас є і рецептом для виготовлення хорошої короткометражної кінокартини.

Ну, а «Ведмідь срібний» за «короткий» конкурс поїхав — разом із режисером Шаєм Меджинським та фільмом Haerida — до Ізраїлю.

І знову погана новина: знаменитого іранського режисера Джафара Панахі (траплялося йому бувати і в Києві — очолював журі фестивалю «Молодість») не пустили до Берліна. Про це повідомлено на сайті Берлінале. Планувалася його участь в круглому столі щодо сьогоднішнього і завтрашнього днів іранського кінематографу.

Про «голубих» і «рожевих»

Німецька журналістка із захватом оповіла мені про успіх, який спіткав фільм «Сходження / Восхождение» Лариси Шепітько, показаний у рамках ретроспективи до 60–річного ювілею Берлінале. Картина Шепітько, як відомо, першою із радянських картин отримала в Берліні «Золотого ведмедя» (1977 р.). Не без труднощів — частина тодішнього журі потрактувала стрічку як суто релігійну... На фільм прийшов голова великого журі, знаменитий Вернер Херцог. І сказав спіч про Шепітько. Що можна було би не дивитися фільми нинішнього фестивалю, а переглянути тільки «Сходження» — і ще раз віддати йому головну нагороду. А ще про те, як Лариса подзвонила йому і попросила приїхати до Маннгейма, на фестиваль. Бо це може бути їхньою останньою зустріччю... Щось передчувала вона, біда вже притінила її душу (нагадаю, Шепітько загинула в автомобільній катастрофі під час роботи над картиною «Прощання з Матьорою»; дивним чином померли або загинули інші чільні автори і виконавці стрічки).

Ще одна німецька журналістка з великою експресією говорила про те, що у низці фестивальних програм відбір іде вочевидь не за художньою якістю, а за так званим проблемно–тематичним підходом. Про «голубих» чи «рожевих» — о, це воно. Про бідолашних африканців — ще краще. «Ненавиджу цю нашу західну політкоректність — дістали з нею! Кіно дедалі більше обслуговує потреби, які не мають нічого спільного з мистецькими!» Інший би сперечався, а я так ні. Бо багато правди у тих словах. Фестивалі незрідка перетворюються на рупори політичних, етнополітичних та інших ідеологій. Чи не тому розвиток власне кіномови суттєвим чином уповільнився?

З відомими російськими кінознавцями Кирилом Разлоговим та Володимиром Дмитрієвим обговорюю проблеми іншого фестивалю — Московського. Фестиваль класу А, а тут є новини. Виявляється нещодавно такий статус отримав і Варшавський кінофестиваль. І став тринадцятим у списку, який відкривають Берлін, Канни, Венеція...

Через п’ять літ

У середу показали російського учасника великого конкурсу, картину Олексія Попогребського «Як я провів цього літа / Как я провел этим летом». Подія — оскільки росіян не приймали до великої берлінської команди цілісіньких п’ять літ. Що було і є очевидною несправедливістю.

У фільмі всього лишень два актори. І тільки один натурний майданчик для зйомок — метеорологічна станція на далекій Чукотці. Там картину і знімали: упродовж трьох місяців. Поруч із білими ведмедями і потужними північними вітрами. Усе по–справжньому, фактура тут вочевидь кінематографічна. За визнанням режисера, він збирався «підмалювати» ведмедя на комп’ютері (у картині є такий епізод), одначе бурмило наче почув про потреби групи і сам зіграв, як треба.

Життя на станції підпорядковано винятково службовим потребам. Кожні кілька годин необхідно фіксувати показання приладів, затим передавати їх до метеорологічного центру. Ні вихідних тобі, ні відгулів. І все товариство — один лишень колега по службі. Начальник станції — сорокарічний Сергій Гулибін (Сергій Пускепаліс). Із ним разом — учорашній студент Павло, Паша Данилов (Григорій Добригін)...

Картина про те, як випадковості й непослідовності у поведінці людини створюють свій автономний сюжет — уже не підвладний нікому й нічому. Режисеру даної стрічки так само. Півтори години я дивився картину більш ніж сконцентровано. Останні тридцять хвилин цю концентрацію руйнують. Не буду переказувати фабулу, вочевидь фільм зможуть побачити українські глядачі. Скажу тільки, що історія ніби збивається з налагодженого ходу, нюансуючи побічні мотиви... Жаль. Трохи почистити за монтажним столом — і фільм діяв би до останньої екранної секунди. Та в будь–якому разі картина Попогребського є цілком достойним учасником фіналу берлінських перегонів.

А вже й фініш Берлінале наближається. В суботу відбудеться закриття фестивалю. Особливих суперечок щодо можливого переможця не чутно. Всі знають: у Берліні завжди непрогнозовані підсумки роздачі «Ведмедів» — золотих і срібних.