Запитаймо в дзеркала

У вівторок у великому конкурсі Берлінського кінофестивалю показали «Мед» турка Семіха Капланоглу та ірано–німецьку картину «Мисливець» Рафі Пітса. І ще багато картин у різних програмах. Журналісти переважно скептично оцінюють рівень передусім конкурсної програми. Утім це не новина — так буває щороку. Хочеться «чогось такого», а подібне трапляється рідко. Поки що журналістське журі журналу Screen Inernational найвище поцінувало румунську стрічку «Коли хочу свистіти, я свищу», далі картина Романа Поланського «Письменник–привид». Одначе попереду ще чимала частина конкурсу...

Наші «Мудаки» в Берліні

У понеділок у конкурсі короткометражних картин показали «Глухоту» нашого співвітчизника Мирослава Слабошпицького. Нагадаю, українець уже другий рік поспіль потрапляє до конкурсу Берлінале — тенденція, одначе. Та й іншим наука: не треба чекати милостей від фестивальної природи, взяти їх у неї — от завданнячко. Як саме? По–перше, взяти до уваги специфіку фесту. Берлін — це передусім увага до соціальних та політичних проблем суспільного життя. Будь ласка — і в минулорічному «Діагнозі», і в «Глухоті» Слабошпицький бере матеріал гострий, дражливий. Скажете, що тим самим кіно робиться «під фестиваль» і це не єсть гут. Одначе це краще, ніж чекати біля моря погоди чи виконувати забаганки наших продюсерів щодо виробництва серійного «мила», де від життя соціуму лишається тільки рожевенька (чи від крові, а чи від дамських фантазій) оптична водичка.

Тож хай Слабошпицький потренується робити соціальне кіно і тим самим, може, спровокує появу покоління сердитих і ображених людей, що заходяться міняти наше суспільство засобами кіномови (що б і хто б не говорив, а телебачення лише підігрує існуючим кліше масової свідомості і практично ніколи не йде «упоперек»; це, швидше, дівка «для задоволень», а не для вибудови процесів).

На короткій прес–конференції, яку проводять після кожного короткометражного фільму, режисер пояснив, що у стрічці задіяні люди із вадами слуху. Окрім Сергія Гаврилюка, що грає міліціянта — одначе й він тільки пише у блокнотику і не говорить ніц.

— Я ще в студентські роки хотів зробити німу картину,— пояснив режисер.— Працювати з глухонімими виконавцями було значно простіше, ніж із тими, хто говорить без проблем. Та й взагалі, справжньою мовою спілкування є не лінгва.

Щодо маргінальності персонажів... «Серед таких в Україні близько 90 відсотків — молодь,— продовжив Слабошпицький лякати фестивальну публіку, яка притишено вслухалася у його слова.— А стосовно того, про що картина, скажу так: молодь — це найкраща частина людства (біля мене сидів немолодий чолов’яга, і ми синхронно переглянулися: це ж чого нас, літніх людей, виставлено за рамки кращих чи просто хороших?). І молодь завжди права!» Ми знову переглянулися з сусідом: сказане мало нагадувало події стрічки, де міліціянт знущається в авто над молодим глухонімим парубком. Наче відчувши певну невідповідність у словах, Слабошпицький продовжив: «У будь–якому суспільстві молодь є небезпечною для влади. Остання завжди прагне насильства над молоддю».

Воно все так, одначе мені якраз і не вистачило у фільмі якихось деталей, натяків, відсилань (до інших текстів чи реалій), які могли б дозволити побачити зображуване у ширшому контексті — і власне кінематографічному, і світоглядному та соціально–психологічному. Надто все герметично, надто все замкнуто рамкою кадру.

Було запитання і до продюсера Володимира Тихого. Річ у тім, що «Глухота» є частиною більшого проекту, відомого під назвою «Мудаки. Арабески». Тихий порадував німців: восени весь проект складеться у ціле і буде показаний в українському прокаті. Далі, мовляв, скрізь по земній кульці — завалимо вітчизняними «мудаками» світовий кіноекран... Ні–ні, Володимир, звісно, нічого такого не сказав, це я подумки продовжив сюжет його натхненного слова.

Сексу вірні!

У понеділковій конкурсній програмі потішили обидва фільми — і німецький (втім, тут спільне виробництво кількох країн) «Грабіжник / Der Rauber» Бенджамена Гейзенберга, і норвезький «Декілька джентльменів / En Ganske Snill Mann» Ханса Петера Моланда.

Перший розповів історію кримінального злочинця Йохана (Андреас Ласт), який водночас є успішним бігуном–марафонцем — він не зупиняється ані на мить, датчики фіксують (і доносять нам через екран) биття серця, гул крові, що розноситься судинами по всьому тілові — героя і фільму. Бездоганна ритміка картини, добре продумана і виважена в усіх компонентах подієва фабула — професійна складова тут на високому рівні. А ситуація залежності персонажа від пороку простежується у багатьох фільмах Берлінале. Висновок безжальний: людині важко змінитися, раз утрапивши у ту кляту залежність, їй не вдається визволитись.

Моланд саме про це і оповідає. Ульрік (Стеллан Скарсгард) виходить із в’язниці по відбутті 12–річного покарання за вбивство. Шансів змінитися у нього вочевидь небагато, тим більше, що колеги по криміналу уже напоготові зі своїми послугами та завданнями. Герой влаштовується на роботу в гараж (він автомеханік) і знімає затрапезну кімнатку, господаркою якої є бабця Карен (на вигляд їй під сімдесят). А далі історія про те, як Ульрік усе ж вписується в соціум, хоча інтерес останнього до патентованого убивці дещо специфічний. Насамперед жінки... Убивця з пістолем вабить їх магнетично. Є ж теорії, за якими пістоль і чоловічий член мають спільні символічні функції — а відтак мужчина–убивця є не що інше, як вправний сексуальний стрілець.

Бабця Карен, попри позірну ветхість, заходилася мало не щовечора вкладатися під Ульріка. Знято це з великим гумором і відтак не викликає жодних фізіологічних відраз. Бабця отримує від сексу колосальне задоволення, при тому згадуючи усіх святих і божих призвідців... Зал так само лягав — від реготу. А що вже говорити про куди молодшу колегу по гаражу Мерету, якій Ульрік продемонстрував свої бійцівські можливості, зліквідувавши домагання нелюбого їй хмиря. Хоча Карен усю цю конструкцію й ламає, з’явившись до Мерети задля з’ясування стосунків...

Що не одразу виходить в Ульріка — так це налагодження контактів із сином і невісткою. Одначе взявши участь у процесі народження онука (він опинився у потрібний момент на місці подій і прийняв пологи), Ульрік повертає собі законне місце у родині. Щоби остаточно зав’язати з минулим, він убиває Єнсена, що уперто прагнув вернути його до криміналу і, для надійності, віддає авто з його тілом до переплаву і сплющення. Виконавши цей загалом благородний акт, Ульрік підставляє обличчя весняному сонечку: нове життя таки починається... Чорна комедія про те, що людина сама коваль свого щастя.

Це і є магістральним, наскрізним сюжетом багатьох фестивальних стрічок. Як змінити суспільство, в якому стільки грішних і многогрішних тіл і душ? Може, почавши з себе? Стільки людей — і в Україні їх не меншає, — котрі вважають себе досконалими, от тільки з оточенням, суспільством у цілому не пощастило. А подивімось на себе — хоча би і в дзеркало екрана. Треба тільки те дзеркало мати...