Палац для шахтаря

Двоповерховий котедж із білим дахом по вулиці Жовтневій, що у шахтарському Дзержинську, виріс улітку минулого року спеціально для родини 45–річного гірника шахти «Новодзержинська» Олега Нагорнюка — ключі від нової оселі їм вручили представники благодійного фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». «УМ» вирішила поцікавитися, як обживає родина нові стіни.

...У просторій їдальні мама сімейства Лариса Іванівна вже приготувала чай і виставила на стіл тістечка. «У старому будиночку нам здавалося, що маємо достатньо меблів, але коли їх перевезли у котедж, то виявилося, що замало, — ділиться Лариса Іванівна. — Це ж справжній палац. У нас тепер шість спалень, дві ванні кімнати і стільки ж туалетів. Недалеко школи — загальноосвітня і музична, та й міський Палац культури, автовокзал і навіть стадіон. У нас є навіть пральня».

«Раніше ми жили в селищі шахти № 12, — згадує Олег Нагорнюк. — Там у нас був невеликий будинок, в якому доводилося тулитися з одинадцятьма дітьми. Щоправда, після того як поряд придбали маленьку хатину, стало легше. Ми розгородили сусідський парканчик і вийшов один двір».

Олег Олексійович та його дружина народилися у Дзержинську. «Після училища, в 1982 році, прийшов працювати на шахту, — веде далі глава сімейства. — Мій батько теж шахтар, 35 років у вибої відпрацював. Сім’я, в якій я виріс, теж була багатодітною — шість хлопців. І всі — шахтарі. Мій старший брат шість років тому загинув, працюючи на шахті Дзержинського... До речі, і дружина моя, Лариса, виросла в багатодітній сім’ї».

«Починала свою трудову діяльність продавцем, — каже Лариса Іванівна. — Правда, пропрацювала недовго, до народження першого сина, Іллі. Йому зараз — 23 роки, і теж на шахті забійником працює. Ілля — одружений, уже три місяці як я стала бабусею, маю онучку Наталочку. За своє життя я сімнадцять років перебувала у декреті (у 2008–му Указом Президента України Віктора Ющенка жінці було присвоєно звання «Мати–героїня». — Авт.) Зараз наймолодшій доньці, Вірочці, виповнилося три рочки. Тож тепер я вирішила піти працювати на шахту «Новодзержинська». Життя ж подорожчало, ціни зростають майже щодня. У нас там, на селищі, де ми жили, було своє господарство — город, живність, корова–годувальниця. Мабуть, завдяки їй удавалося зводити кінці з кінцями».

«Дійсно, — додає глава сім’ї, — своєї зарплати я майже не бачу. Доводиться заощаджувати. Скажімо, хліб і різні булочки випікаємо вдома. Заготовили консервацію — адже біля старої хати (там нині старший син із невісткою живуть) у нас сад залишився. А з іншими продуктами, звичайно, проблематично, їх треба купувати. А ще ж і за комунальні послуги платимо. Незабаром, як нам обіцяють, платитимемо всього 50 відсотків їхньої вартості, а це, звичайно, відчутна підмога. А вже навесні думаємо якусь живність розводити, але для цього, звичайно, необхідно побудувати хоч якийсь хлівчик. Місця ж вистачить — нам тут цілих десять соток землі виділили».

... Лариса Іванівна гукає дітвору з другого поверху, і всього за кілька хвилин — родина Нагорнюка у повному складі готова позувати нам для фото. Найменші — трирічна Вірочка та чотирирічна Даша — спритно забираються на крісло. Старші доньки, Ганна та Роза (вони вчаться в міському училищі), розповідають, що переваги нового житла вони оцінили ще до того, як воно було офіційно здано. Бо не раз приходили і спостерігали за будівництвом. Головне, кажуть вони, що в будинку є всі зручності. Тут затишно й комфортно всій родині.