Черги в кіно

Кабінет доктора Скорсезе

У понеділок показали у конкурсі короткометражних стрічок фільм українця Мирослава Слабошпицького «Глухота». У конкурсі великому дивилися німецького «Грабіжника» Бенджаміна Гейзенберга та норвезьких «Кількох джентльменів» Ханса Петера Моланда... Вже кілька днів триває Берлінале — тихо, без скандалів і сенсацій, без розборок, чия хата скраю і хто украв рибу пана рибалкіна.

Берлінський фестиваль, як відомо, віддає перевагу геополітичному і соціальному кіно. Узагалі не тільки німецький, а й європейський загалом інтелектуал пересичений каліграфічними «кінами», де все так красиво й чудово, що тільки й лишається по нетрадиційному сексі «вдарити» чи ще якусь «козлятину» понести у даль невисвіжену. Тому для них якась картиночка африканського життя — дар безцінний, будуть розглядати з усіх кутів зору та язиком прицмокувати. Знайдуть новації в усьому — навіть у, власне, кіномовленні.

Дивлюся корейську картину «Наше фантастичне ХХІ століття» Риу Хуонг–кі (програма «Форум» передбачає пошукове, молоде, зухвале кіно). Нічого особливо фантастичного — описовий фільм про буденне життя корейців. Пойорзавши у кріслі, спокушаюсь переметнутись у сусідню залу — за збігом обставин там так само показують корейців: «Актриси» Є–Джі Йонга (це вже «Панорама», ще одна офіційна програма Берлінале). Сорок хвилин терпляче чекаю, коли фільм почнеться. Ні, зображення на екрані є, там ходять, розмовляють, сміються персонажі стрічки. Одначе все це стоїть на місці. Титри пояснили мені, що вперше шість актрис зійшлися разом, і що це — небачений випадок. От вони сходяться, сходяться... Терпець мій уривається, виходжу із залу на свіже повітря. І що воно таке показують? А от, те саме — в Кореї жінки–актриси кучкуються, права свої обстоюють, і це єсть цікаво. Само по собі цікаво. Я, виходить так, темна людина: мені ну геть не цікаві всі ці тонкощі виявлення гендерної психополітики в азійському середовищі. Коли немає історії, бодай найменшого натяку на драматургію. Коли всі актриси на одне лице. Ну балуваний я.

До фестивальних розчарувань долучу і картину Романа Поланського «Письменник–привид» / The Ghost Writer. Холодна майстерність визначного режисера є очевидною, в оповідуваній історії письменника, що втрапляє в надскладні і не ним вибудувані перипетії (і тут трилер — чи не найпопулярніший нині жанр; утім сам Поланський його в останні роки уникав), навіть прозирає особистий відчай. І разом із тим надто все це каліграфічно, прораховано до останнього міліметра. У підсумку конструкція, за моїми принаймні відчуттями, не злітає.

На такому тлі картина «Острів проклятих / Shutter Island» знаменитого американського режисера Мартіна Скорсезе виглядає супермайстерно. Втім уже 18 січня, за два дні, фільм виходить в український прокат, і наші глядачі зможуть у всьому переконатися самі. Скажу тільки, що події відбуваються 1954 року (пік так званої холодної війни), на острові, де розташована психіатрична клініка. Сюди прибуває герой Леонардо Дікапріо (і режисер, і актор побували в Берліні), аби з’ясувати деякі подробиці не таких уже й давніх років... Скорсезе вибудовує герметичний світ, наповнений снами і жахіттями, що вочевидь перегукується зі знаменитими картинами часів німецького експресіонізму (себто 1920–х). Боюсь тільки, що режисер трохи переборщив у своїх відсиланнях до супернасиченого розчину експресіонізму, мало знайомого сучасному глядачеві. Відтак асоціації із легендарним німецьким фільмом «Кабінет доктора Калігарі» навряд чи розшифрують у кінотеатрах Києва чи Львова.

Вибухові люди

Перші дні Берлінського фестивалю продемонстрували показову тенденцію: фільми порівняно невеликих країн більше тяжіють до кіно соціального, протестного до існуючого устрою. У великих країнах (США, Індія) про це думають менше — принаймні кінематографісти. Трилер Скорсезе і є прикладом такої тенденції. До яких країн належимо — питання риторичне, та чи є у нас соціальне кіно?

Румунія нині у великій моді. Фестивалі розбирають румунські фільми, як гарячі пиріжки. Причина зрозуміла. По–перше, з’явилося нове покоління режисерів, які заявили і обґрунтували свої амбіції. По–друге, кінематографісти взяли на себе місію з’ясування того, що сталося з румунами в останні два десятиліття — від часів панування Чаушеску й донині. У нас практично такого кіно немає, як майже немає людей, що мислять системно й критично. Відтак не з’являються авторитетні постаті, чия харизма примушувала б людей тягнутися в кінотеатри (свіжий приклад з іншої країни — недавно, як оповів мені Олексій Першко, на Тижні угорського кіно в 9 залах будапештського мультиплексу одночасно показували новий фільм Міклоша Янчо, і всі зали були забиті «під зав’язку»). Функцію соціально–історичної аналітики ми віддали в руки недолугим політикам та шаманам, що звуться «політологами». А кіно (телевізійне, іншого в нас практично немає зараз) оповідає про сексуальні проблеми багатеньких «потаскушок» чи психіатричні розлади злочинців. Немає української історії, передусім сучасної, немає й уваги та поваги до українського кіно.

Румуни ж наполегливо розбираються з тим, чому вони такі, а не інші, і це виявляється цікавим усім. Конкурсна стрічка «Коли я хочу свистіти, я свищу / Eu cand vreau sa fluer, filuer» Флоріана Шербана знята за п’єсою Андреа Валеан: її стиснуто у кілька днів, усе діється в зоні суворого режиму, де відбуває покарання герой картини, 18–річний Сільвіу (Георге Піштереану). Класична єдність часу і місця не шкодить кінематографічності як такій, зате напруження зростає — послідовно й наполегливо. Жанр стрічки визначено авторами як трилер, одначе тут більше соціально–психологічного аналізу. Від трилера — певна невмотивованість поведінки юнака, що має вибуховий характер.

А він вибухає... Бо мати хоче забрати молодшого сина до Італії, куди повертається на заробітки. Бо любить свого брата, бо хоче триматися сім’ї, хоче гнізда, яке вломилося од вітру історії. Бо закохався у дівчину, соціального працівника, що приходить ставити запитання і заповнювати анкету. А він без анкети знає, чого йому хочеться найбільше: вхопити це юне жіноче створіння і помчати світ за очі. Одначе ж паркан і колючий дріт... І тоді він доламує і без того крихкий світ свій: захоплює дівчину як заручницю і виставляє умови... Опісля виставлених і задоволених умов: брат має лишитися вдома, а йому дадуть авто, аби він звозив напоїти своє кохання кавою, Сільвіу покірно здається поліції. Ковток свободи коштував дорого, одначе він скуштував її...

Фільм не є відкриттям приголомшливих істин, та, мабуть, і не претендує на те. Істина тут проста: людині надважко вижити в ситуації, коли немає бодай найменшого родинного прихистку, родинного тепла, близкої душі. Суспільство гине від холоду замерзлих сімейних камінів, від порожніх очей батьків, що кидають дітей напризволяще. Суспільство узагалі не є суспільством, коли не культивує цінностей родинного життя...

І про це

...так само фільм Submarino одного з творців знаменитої данської «Догми» Томаса Вінтерберга. Цього разу історія двох братів. У дитинстві їх зрадила мати, що віддалася непробудній пиятиці. Був ще третій, маленький брат, якого вони не догледіли — знайшли уранці мертвим. А потім ми побачимо обох уже дорослими... Один, молодший, має сина, Мартіна (так звали те задушене немовля, їхній спільний гріх) і залежність від наркотиків. Понад те, він ще ними й торгує з–під поли. За що потрапляє до в’язниці, де зустрічає старшого брата, Ніка. Цей потрапив за ґрати за збігом обставин і його, зрештою, випускають на свободу. Хоча він теж безробітний пияк...

Фінал стрічки обіцяє душевне воскресіння: Нік забирає до себе племінника–сироту і вони разом на похороні у церкві відчувають очищення — катарсис. А з ними разом, напевне, і глядачі. Це така рідкість у сьогоднішньому кіно, що любить кидати публіку у вир нещасть і не дарувати при цьому навіть дещицю надії. У Вінтерберга це виходить, за що йому окрема дяка.

А Submarino тому, що є такий різновид знущань над людьми — занурювати їх у воду, не давати дихати... Так і фільми, чи то пак їхні автори, незрідка поводять себе. Румуни й данці знімають отаке кіно. Варто придивитися. Такі новини у нас, на Берлінщині... Фестиваль набрав ходу і тепер — тільки вперед!