Маккуїн і його мама Джойс.
40–річний лондонець Лі Александр Маккуїн мав спокою рівно доти, доки його тіло не знайшли в четвер у власному будинку і доки світ не підірвала інформація, що британський геній моди звів рахунки з життям. Позавчора його інтернет–сторінка не працювала, на чорному траурному тлі білими буквами було написано коротке повідомлення: «Будь–які коментарі з приводу цієї трагічної новини не доречні. Крім того, як сказати, що ми відчуваємо спустошення і розділяємо горе і шок сім’ї Лі. Сім’я Лі просить залишити її наодинці, щоб змиритися з великою втратою, і ми сподіваємося, що ЗМІ з розумінням поставляться до цього прохання».
Поки на місці трагедії працюють співробітники Скотланд–Ярду, газетярі в один голос називають причиною смерті Маккуїна депресію через смерть матері, з якою дизайнер був дуже близький. Він написав на блозі в мережі Twitter про те, яким «до біса важким був цей тиждень», але, «попри все, життя продовжується».
Хлопець із робітничого кварталу Лондона, він здивував усіх оточуючих і свого батька–таксиста, коли у три роки намалював першу сукню. У 16 років він залишив школу і пішов працювати на Севіл–Роу — вулицю, де розташовані ательє дорогих чоловічих кравців. Існує красива легенда: в ательє Anderson & Shepherd він написав крейдою на піджаках, один з яких шили для принца Чарльза, слова: «Тут був Маккуїн» і, на знак протесту проти монархії: «Я — сука». Після цього перейшов у ательє Gieves & Hawkes, там же, на Севіл–Роу, де трудився над брюками.
Його університетами були також майстерні театрального костюмера, ательє міланського дизайнера Ромео Джильї, престижна школа мистецтва і дизайну St. Martin’s у Лондоні, студія японця Коджи Тацуно.
Невідомо, як би склалася кар’єра молодого «сент–мартінського» випускника, якби стилістка Ізабелла Блоу, надзвичайно впливова жінка в модних колах, ікона стилю, повністю не купила його дипломну колекцію Jack the Ripper Stalks His Victims. Вона не просто дала йому путівку в життя, як, до речі, й іншій фешн–зірці — капелюшнику Філіпу Трейсі, вона повірила в нього. Тож самогубство Ізабелли три роки тому Александер Маккуїн пережив дуже важко.
У 1996 році британському хулігану, який випустив на подіум брюки з настільки низькою талією, що було видно впадинку на сідницях, топи з імітацією крові й бруду, пластикові сукні з вишивкою а–ля електронні плати, запропонували стати арт–директором одного з найелегантніших і найбуржуазніших брендів Givenchy. От тоді в інтернеті й пресі була істерика зовсім іншого характеру, ніж зараз — фешн–критики обурювалися. Але Маккуїн довів, що його таланту і працелюбства вистачить і на підтримання канонів Дому Givenchy, і на збереження свого обличчя.
У 2001 році мільярдер Франсуа Піно, власник торгового гіганта PPR, запропонував Маккуїну створити власний Дім моди. І під своїм іменем дизайнер створював неймовірні речі — концептуальні колекції, авангардні шоу, одяг, образ. «Я завжди намагаюся створити рівні умови для жінок і чоловіків, — казав він. — Я не хочу, щоб жінка виглядала слабенькою, наївною істотою, укутаною хмаркою шифону. Нехай цим займаються інші. Моя жінка має бути сильною, щоб протистояти будь–якому тиску на неї. А краса — в серці того, хто дивиться... Який сенс намагатися бути красивою для всіх? Усе одно для когось ви будете виглядати потворно. А для когось — втіленням прекрасного. Як я сам, наприклад».
Він робив колекцію спортивного взуття для Puma, колекцію валіз для Samsonite Black Label, лінію молодіжного одягу McQ і тут же заявляв: «Я не виробляю парфумів, банних рушників, дитячих одяганок. Я бішусь, коли всюди бачу свій одяг. Я не хочу одягати всіх підряд, тому що мені не всі подобаються». Олександр Маккуїн одягав Бйорк, леді Гага, Наомі Кемпбелл, Кейт Мосс та інших зірок. Він чотири рази був визнаний найкращим дизайнером Великобританії, мав багато міжнародних нагород, але чи був щасливим?
«Я добре знала Александра Маккуїна, — написала на «Сноб.ру» редактор російського Vogue Альона Долецька, — побачити на його обличчі випадкову легку посмішку було доволі важко. Він був людиною дуже внутрішньою, дуже зосередженою.
Хтось називає це аутизмом, а хтось вважає ознакою глибокого внутрішнього світу. Він ненавидів ЗМІ і не терпів журналістів. Отримати в нього інтерв’ю було дуже важко, давав він їх із великою неохотою. З такою ж неохотою він спілкувався з людьми — ніколи в житті не тусувався».
Класичний bad boy, нетиповий геній (напевне, типових немає:)), тільки чомусь враз усім стало його не вистачати. Світ без його екстремальних фантазій став бляклим і бідним. «Смерть Маккуїна, — написала Долецька, — це, як зламана клавіша рояля: можна поремонтувати, але це вже буде не те».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
