Ювілейні нотатки з думками про майбутнє

12.02.2010
Ювілейні нотатки з думками про майбутнє

15 лютого в Санкт–Петербурзі розпочинаються гастролі Театру імені Франка. На сцені БДТ ім. Товстоногова «франківці» зіграють вистави «Кайдашева сім’я», «Тев’є–Тевель», «Швейк», «Одруження». Ще один спектакль, «Легенда про Фауста», пітерці зможуть переглянути в приміщенні Виборзького Палацу культури. Аби підігріти ажіотаж місцевих театралів, напередодні цього візиту Богдан Сильвестрович особисто вирушив до міста на Неві. Власне, запрошували його туди насамперед як новоспеченого лауреата премії «Золотий Орел» — ефіри на радіо, інтерв’ю для преси... Але цим своїм статусом Ступка у Пітері обмежуватися не збирався і про Театр імені Франка та його приїзд планував нагадувати якомога частіше. «Там подивлюся Театр Вахтангова, «Дядю Ваню» Тумінаса з нашим Маковецьким — вони теж до Петербурга приїжджають, — ділився своїми «пітерськими» планами Ступка. — Тумінаса я хочу запросити на постановку, не знаю, як у нього з часом. Ведемо переговори з Някрошюсом... Бо є така мрія — поставити «Пер Гюнт» Ібсена і присвятити виставу Сергієві Данченку. Це дуже складний твір, підсумок життя...». «Вирвати» Ступку з «франківського» контексту досить складно, а особливо зараз, коли Українська драма відзначає своє 90–річчя. Тож можна навіть не сумніватися, що промо своєму театрові у Санкт–Петербурзі художній керівник забезпечив.

 

«У гості треба їздити, аби нас знали»

— Богдане Сильвестровичу, чому на честь свого 90–річчя Театр вирішив влаштувати гастролі саме в Санкт–Петербурзі?

— Ми продовжуємо традиції, які починали наші корифеї — на гастролі до Петербурга їздили Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Старицький, Кропивницький, Тобілевич... Трупа тоді вразила місто на Неві — навіть запрошували усіх акторів працювати до Петербурга. Дехто перейшов, але більшість повернулася до України. Ну, це так би мовити, екскурс у минуле, а в Петербурзі ми бували неодноразово. Возили і «Тев’є–Тевеля», і «Наталку–Полтавку» — то були комерційні гастролі. Зараз матимемо некомерційний творчий візит до Петербурга, бо я думаю, що в гості треба їздити, треба, щоб нас знали.

— А чому саме ці вистави вирішили повезти?

— Ну я ж не можу взяти всі! Я взагалі хотів узяти дев’ять спектаклів. Але це неможливо — потрібні шалені кошти. Зараз у нас їде сто п’ять людей. Гроші на цю поїздку ми викроювали самотужки, залучали спонсорів. Можливо, щось відшкодує Міністерство культури, коли приймуть бюджет... А зараз, щоб підняти ці гастролі фінансово, з дев’яти вистав довелося залишити п’ять. Люди поїдуть, покажуть там наші спектаклі, отримають задоволення, походять по музеях, книжок накупляють про театр, про мистецтво — у нас таких немає, а там видають багато. І взагалі, варитися у власному соку — то не є добре, театральні контакти треба підтримувати.

«Буде цікаво, весело і недовго»

— Коли вас вітатимуть у Києві?

— Ювілейні урочистості ми плануємо провести 27 березня, на День театру. Готуємо сувеніри, альбоми, у фойє відкрили виставку «Світ і мистецтво очима франківців», залаштунковий буфет обновили у гарному театральному стилі. Урочистості влаштуємо, напевне, у форматі зустрічі з глядачем. Буде цікаво, весело і недовго.

— Але деякі подарунки до ювілею ви вже отримали?

— Багато нагород отримали наші актори і працівники театру — всього дванадцять осіб. Троє стали народними артистами: Валерій Дудник, Василь Мазур і Олексій Пєтухов; Володимир Ніколаєнко, Олександр Форманчук та інші актори — заслуженими... Режисер Андрій Приходько отримав звання заслуженого діяча мистецтв, деякі наші співробітники — звання заслуженого працівника культури.

— Як у зв’язку з ювілеєм просувається справа з новою сценою Театру Франка, яку будують уже кілька десятиліть? Динамічніше, ніж у попередні роки?

— Справа просувається дуже повільно. Уже двадцять перший рік ми її будуємо. Собор Софії у Стамбулі звели за двадцять років, ми ж зі своїм будівництвом повернули вже на третій десяток.

— До сторічного ювілею, як гадаєте, встигнете?

— Я все ж таки сподіваюся, що до 2012 року збудуємо.

«Скільки можна вчитися? Треба працювати!»

— Чи вистачає у вас часу для ваших студентів, які зараз, якщо я не помиляюся, вже на четвертому курсі?

— Так, на четвертому і ми з ними ось до ювілею Чехова зробили «Чайку». Граємо її тут, на великій сцені, по понеділках. А до 200–річчя Гоголя випустили «Вій — Страшна помста» на музику Святослава Вакарчука — теж можна подивитися на нашій сцені.

— То це вони вже випускники і пристрілюються до трупи свого художнього керівника? Візьмете їх до себе?

— Вони на четвертому курсі, але ж зараз ця Болонська система... Для того щоб стати спеціалістом, треба закінчити п’ятий курс. Я, наприклад, учився на актора два роки. Частину своїх студентів, сім–вісім, візьму до театру. В ідеалі я хотів зробити на Малій сцені театр–студію з окремим штатом. Узяв би своїх студентів, добрав би ще київських молодих акторів, які тиняються, не можуть себе знайти. І тоді було б два театри. Театр–студія, де можна робити будь–які експерименти. І Велика сцена, яка має свого глядача. Ми там зараз також експериментуємо, але без крайнощів. Студійці ж могли б видавати експерименти значно відвертіші. Але поки що чекаємо, доки закінчать приміщення. Хоча, знаєте, візьму когось зі студентів у трупу ще цього року. Скільки ж можна вчитися? Треба працювати. Є дуже здібні. А є й такі, на яких на першому курсі я покладав величезні надії, але з роками вони «здулись», а ті, що були останніми, — стали першими. Так що театр і мистецтво — це така справа, що нічого не можна запрограмувати заздалегідь. Тільки можна вгадати інтуїтивно.

«Потреба в духовній поживі загострилася»

— Що нового у вашому творчому житті? Де знімаєтесь, куди кличуть, від чого відмовляєтесь?

— Уже рік не знімався — криза. А так, з останнього, знімався в Польщі, в Росії... Можливо, режисер Костянтин Худяков запуститься з фільмом «Одного разу в Ростові» про історію в Новочеркаську, коли при Хрущові робітникам знімали по тридцять відсотків зарплати. Почалися мітинги, танки присилали — старші люди пам’ятають, це було у 1964 році. Сценарій Катерини Райської дуже цікавий. Я у цій стрічці граю батька головного героя, який заступається за людей і потрапляє у в’язницю. На кіностудії Довженка минулого року знімали «Дикого ангела». Ця п’єса Ростислава Коломійця йшла у нас у театрі, для фільму, який знімає режисер Войтюк, її розширили. Навесні мають бути десь три знімальних дні...Але як там насправді просуваються справи, яка надія на цього «Дикого ангела» — не знаю... Сподіваюся, що це буде відродження кіностудії Довженка. Я лише цим і займаюся, що відро­джую. Якби прийняти Закон «Про меценатство», давали б гроші з бюджету на мистецтво, то й відродження відбувалося б жвавіше. А то я як приніс іще в 2000–му році Закон «Про меценатство», то там він уже десять років і лежить.

— Там люди займаються справами, які з мистецтвом не мають нічого спільного... А особливо зараз.

— Так...Хоча все це дуже дивно. Оскільки якщо будується держава, то мусить бути ідеологія. А на ідеологію дають шалені кошти. Так робили комуністи, так робить Росія. Без культури нічого не може бути — ні економічних відносин, ні соціальної стабільності... Так що епоха Відродження у нас іще триватиме дуже довго.

—  Театрові Франка, якщо не занурюватися занадто у якісь нюанси, наче вдається сперечатися з цими реаліями: прем’єри випускаються, глядач ходить. На «Тев’є–Тевеля», кажуть, квитків не дістати за два місяці...

— Так, «Тев’є–Тевель» — це наш бестселер, можна навіть сказати бойовик, граємо його уже двадцять перший рік. Справді, люди в театр зараз ходять дуже активно. Їм уже, мабуть, набридли всі ці мітинги, а от потреба в духовній поживі, навпаки, загострилася. У нас у касах — черги, і на більшості вистав заходиш у зал — і душа радіє. Дуже люблять театрали «Кайдашеву сім’ю», «Швейка», «Фігаро», «Легенду про Фауста», «Пігмаліона», «Лева й Левицю»...

— А якими новинками порадуєте в ювілейний сезон?

— Зараз у нас у роботі історія про знаменитого французького актора Фредеріка Леметра, репетирує Юрій Кочевенко. Ось у мене лежить дуже цікава, потрясаюча п’єса, яку написав Ігор Афанасьєв, називається «Урус–Шайтан. Байка про Сірка, Кошового отамана, Шевальє Д’Артаньяна і турецького султана». Там три байки, багато дійових осіб, Афанасьєв особисто рився в архівах, і п’єса вийшла прецікава. Також думаємо зробити «Бурю» Шекспіра — надскладний твір. Цю виставу репетируватиме Сергій Маслобойщиков, відомий режисер, художник, який останнім часом багато ставить у Будапешті. Одинокий ставитиме «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана, п’єсу зараз доробляють і в кінці лютого ця вистава запускається. А наша велика мрія — українські романси ХІХ–ХХ століття...