«У гості треба їздити, аби нас знали»
— Богдане Сильвестровичу, чому на честь свого 90–річчя Театр вирішив влаштувати гастролі саме в Санкт–Петербурзі?
— Ми продовжуємо традиції, які починали наші корифеї — на гастролі до Петербурга їздили Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Старицький, Кропивницький, Тобілевич... Трупа тоді вразила місто на Неві — навіть запрошували усіх акторів працювати до Петербурга. Дехто перейшов, але більшість повернулася до України. Ну, це так би мовити, екскурс у минуле, а в Петербурзі ми бували неодноразово. Возили і «Тев’є–Тевеля», і «Наталку–Полтавку» — то були комерційні гастролі. Зараз матимемо некомерційний творчий візит до Петербурга, бо я думаю, що в гості треба їздити, треба, щоб нас знали.
— А чому саме ці вистави вирішили повезти?
— Ну я ж не можу взяти всі! Я взагалі хотів узяти дев’ять спектаклів. Але це неможливо — потрібні шалені кошти. Зараз у нас їде сто п’ять людей. Гроші на цю поїздку ми викроювали самотужки, залучали спонсорів. Можливо, щось відшкодує Міністерство культури, коли приймуть бюджет... А зараз, щоб підняти ці гастролі фінансово, з дев’яти вистав довелося залишити п’ять. Люди поїдуть, покажуть там наші спектаклі, отримають задоволення, походять по музеях, книжок накупляють про театр, про мистецтво — у нас таких немає, а там видають багато. І взагалі, варитися у власному соку — то не є добре, театральні контакти треба підтримувати.
«Буде цікаво, весело і недовго»
— Коли вас вітатимуть у Києві?
— Ювілейні урочистості ми плануємо провести 27 березня, на День театру. Готуємо сувеніри, альбоми, у фойє відкрили виставку «Світ і мистецтво очима франківців», залаштунковий буфет обновили у гарному театральному стилі. Урочистості влаштуємо, напевне, у форматі зустрічі з глядачем. Буде цікаво, весело і недовго.
— Але деякі подарунки до ювілею ви вже отримали?
— Багато нагород отримали наші актори і працівники театру — всього дванадцять осіб. Троє стали народними артистами: Валерій Дудник, Василь Мазур і Олексій Пєтухов; Володимир Ніколаєнко, Олександр Форманчук та інші актори — заслуженими... Режисер Андрій Приходько отримав звання заслуженого діяча мистецтв, деякі наші співробітники — звання заслуженого працівника культури.
— Як у зв’язку з ювілеєм просувається справа з новою сценою Театру Франка, яку будують уже кілька десятиліть? Динамічніше, ніж у попередні роки?
— Справа просувається дуже повільно. Уже двадцять перший рік ми її будуємо. Собор Софії у Стамбулі звели за двадцять років, ми ж зі своїм будівництвом повернули вже на третій десяток.
— До сторічного ювілею, як гадаєте, встигнете?
— Я все ж таки сподіваюся, що до 2012 року збудуємо.
«Скільки можна вчитися? Треба працювати!»
— Чи вистачає у вас часу для ваших студентів, які зараз, якщо я не помиляюся, вже на четвертому курсі?
— Так, на четвертому і ми з ними ось до ювілею Чехова зробили «Чайку». Граємо її тут, на великій сцені, по понеділках. А до 200–річчя Гоголя випустили «Вій — Страшна помста» на музику Святослава Вакарчука — теж можна подивитися на нашій сцені.
— То це вони вже випускники і пристрілюються до трупи свого художнього керівника? Візьмете їх до себе?
— Вони на четвертому курсі, але ж зараз ця Болонська система... Для того щоб стати спеціалістом, треба закінчити п’ятий курс. Я, наприклад, учився на актора два роки. Частину своїх студентів, сім–вісім, візьму до театру. В ідеалі я хотів зробити на Малій сцені театр–студію з окремим штатом. Узяв би своїх студентів, добрав би ще київських молодих акторів, які тиняються, не можуть себе знайти. І тоді було б два театри. Театр–студія, де можна робити будь–які експерименти. І Велика сцена, яка має свого глядача. Ми там зараз також експериментуємо, але без крайнощів. Студійці ж могли б видавати експерименти значно відвертіші. Але поки що чекаємо, доки закінчать приміщення. Хоча, знаєте, візьму когось зі студентів у трупу ще цього року. Скільки ж можна вчитися? Треба працювати. Є дуже здібні. А є й такі, на яких на першому курсі я покладав величезні надії, але з роками вони «здулись», а ті, що були останніми, — стали першими. Так що театр і мистецтво — це така справа, що нічого не можна запрограмувати заздалегідь. Тільки можна вгадати інтуїтивно.
«Потреба в духовній поживі загострилася»
— Що нового у вашому творчому житті? Де знімаєтесь, куди кличуть, від чого відмовляєтесь?
— Уже рік не знімався — криза. А так, з останнього, знімався в Польщі, в Росії... Можливо, режисер Костянтин Худяков запуститься з фільмом «Одного разу в Ростові» про історію в Новочеркаську, коли при Хрущові робітникам знімали по тридцять відсотків зарплати. Почалися мітинги, танки присилали — старші люди пам’ятають, це було у 1964 році. Сценарій Катерини Райської дуже цікавий. Я у цій стрічці граю батька головного героя, який заступається за людей і потрапляє у в’язницю. На кіностудії Довженка минулого року знімали «Дикого ангела». Ця п’єса Ростислава Коломійця йшла у нас у театрі, для фільму, який знімає режисер Войтюк, її розширили. Навесні мають бути десь три знімальних дні...Але як там насправді просуваються справи, яка надія на цього «Дикого ангела» — не знаю... Сподіваюся, що це буде відродження кіностудії Довженка. Я лише цим і займаюся, що відроджую. Якби прийняти Закон «Про меценатство», давали б гроші з бюджету на мистецтво, то й відродження відбувалося б жвавіше. А то я як приніс іще в 2000–му році Закон «Про меценатство», то там він уже десять років і лежить.
— Там люди займаються справами, які з мистецтвом не мають нічого спільного... А особливо зараз.
— Так...Хоча все це дуже дивно. Оскільки якщо будується держава, то мусить бути ідеологія. А на ідеологію дають шалені кошти. Так робили комуністи, так робить Росія. Без культури нічого не може бути — ні економічних відносин, ні соціальної стабільності... Так що епоха Відродження у нас іще триватиме дуже довго.
— Театрові Франка, якщо не занурюватися занадто у якісь нюанси, наче вдається сперечатися з цими реаліями: прем’єри випускаються, глядач ходить. На «Тев’є–Тевеля», кажуть, квитків не дістати за два місяці...
— Так, «Тев’є–Тевель» — це наш бестселер, можна навіть сказати бойовик, граємо його уже двадцять перший рік. Справді, люди в театр зараз ходять дуже активно. Їм уже, мабуть, набридли всі ці мітинги, а от потреба в духовній поживі, навпаки, загострилася. У нас у касах — черги, і на більшості вистав заходиш у зал — і душа радіє. Дуже люблять театрали «Кайдашеву сім’ю», «Швейка», «Фігаро», «Легенду про Фауста», «Пігмаліона», «Лева й Левицю»...
— А якими новинками порадуєте в ювілейний сезон?
— Зараз у нас у роботі історія про знаменитого французького актора Фредеріка Леметра, репетирує Юрій Кочевенко. Ось у мене лежить дуже цікава, потрясаюча п’єса, яку написав Ігор Афанасьєв, називається «Урус–Шайтан. Байка про Сірка, Кошового отамана, Шевальє Д’Артаньяна і турецького султана». Там три байки, багато дійових осіб, Афанасьєв особисто рився в архівах, і п’єса вийшла прецікава. Також думаємо зробити «Бурю» Шекспіра — надскладний твір. Цю виставу репетируватиме Сергій Маслобойщиков, відомий режисер, художник, який останнім часом багато ставить у Будапешті. Одинокий ставитиме «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана, п’єсу зараз доробляють і в кінці лютого ця вистава запускається. А наша велика мрія — українські романси ХІХ–ХХ століття...