Архівне щастя

Таких фестивалів у світі небагато. Зазвичай кінофоруми леліють нове кіно, його структурують, збирають у «букети», аби винюхати нові віяння... А тут кіно старе, архівне, пропахле порохом століть — від кінця дев’ятнадцятого і до кінця двадцятого. Фестиваль щороку, уже вчотирнадцяте, проводив Держ­фільмофонд Росії (раніше СРСР), який знаходиться під Москвою.

Чехов і Чехови

Одразу скажу — в Росії на кіноархівну справу грошей не шкодують. Українцям лишається тільки скреготати зубами і розраховувати на те, що споконвічний «приклад Москви» на щось там надихне і наших рідних чиновників, бодай їх пранці поїли. У Держфільмофонді є все — і фільми, і фільмосховища, й архіви різного рівня, і пансіонат, який дедалі більше нагадує сучасний готель... Можна запросто замовити якийсь старий фільм і подивитись його. Що я і зробив, «викликавши» до зали українську стрічку «Небо кличе» українських режисерів Олександра Козиря і Михайла Карюкова. Фільму рівно півстоліття, у нас про нього мало хто пам’ятає. А от в Америці, кажуть, він справив сильне враження... Про політ на Марс двох експедицій, радянської та американської. Доволі сучасно — хоча, звісно, нинішня техніка пішла далеко. Історію вітчизняної кінофантастики належить знати...

Що було на самому фестивалі? Його структура стала, кілька традиційних рубрик — передусім «Великі століття»: про тих митців, у кого цього року — вже столітній ювілей. Або й 150–літній — як Антону Чехову. Сценаріїв він не писав, а фільмів за його творами — неміряно. Одначе програму стрічок було сформовано неординарно — під назвою «ЧЕХОВ ЕНД THE TCHEKHOVS». Ми дістали можливість побачити стрічки за участі родичів Чехова. Скажімо, «Раб своєї любові» за режисури знаменитої Ольги Чехової. Вона, як відомо, певний час була дружиною Михайла Чехова (племінник літературного класика і сам класик, визначний актор, який справив помітний вплив на школу акторського мистецтва у США), а до того ж була племінницею Ольги Кніппер–Чехової. Починала в російському кіно. Потому — в німецькому. Її полюбили вожді Третього рейху, хоча вона, як з’ясувалося потім, водночас виконувала завдання КДБ. Ото біографія! Фільм «Раб своєї любові» 1929 року Чехова поставила сама, знявши у головній ролі Михайла Чехова. Випалені очі великого актора говорять про любовну драму його персонажа значно більше сюжетних перипетій...

А у фільмі «Очима жінки» німця Герберта Весели знялася донька Ольги й Михайла — Ада Чехова. А потому була ще й Віра Чехова, онука Михайла, так само актриса, що жила і працювала в кіно повоєнної Німеччини. Як бачимо, сім’я письменника залишила в кіно доволі помітний слід. Зібравши докупи фільми Чехових і з Чеховими, фестивальники відкрили дещо несподіваний ракурс бачення самого Антона Павловича. А ще відзначили столітні ювілеї Акіри Куросави, Геннадія Казанцева (пригадуєте «Людину–амфібію»?), німця Курта Хоффмана і американки німецького походження Луїзи Райнер. Оскароносна актриса жива і місяць тому відсвяткувала столітній ювілей. Дай, Боже, кожному так жити! А у фільмі «Велике життя» (1937 р.) Френка Борзеджа Райнер грає жінку, що втрапляє в серйозну халепу. Одначе її рятує власний чоловік... Соціальна драма, що налаштовувала глядачів на оптимістичні фінали особистих історій.

Фокус часу

Не всі, далебі не всі доживають до ста літ. Відтак ще один традиційний сектор фестивалю — In Memoriam, пошанування тих, хто пішов із життя зовсім недавно. В’ячеслава Тихонова, скажімо, пом’янули давньою картиною Сергія Соловйова «Сімейне щастя» (1969) за Чеховим. Блискуча в’язь психологічного малюнка ролі, можливо кращої в доробку актора. Поруч з Алісою Фрейндліх та Миколою Бурляєвим розігрується іронічна історія, за якою певна філософія стосунків чоловіка і жінки початку минулого століття. Жінка тут позбавлена романтичного ореолу, як і любовні стосунки загалом.

Сергія Михалкова пом’янули дитячою стрічкою «Червоний галстук» 1948 року. Фестивальний зал мало не щохвилини вибухав реготом... Історія про духопідйомне виправлення підлітка, що повертається у лави піонерів, і справді мала кумедний вигляд. Шістдесят літ тому все це вочевидь бачилося по–іншому.

Через роки в іншому світлі бачиться й фільм Юхима Дзигана «Перша кінна». 1941 року його заборонив сам Сталін. Що йому могло не сподобатися? Історія про те, як армія на чолі з Семеном Будьонним і Климентом Ворошиловим виганяє польські війська з України, інкрустована епізодами з самим товаришем Сталіним (Семен Гольдштаб). Він такий мудрий, вождь і вчитель. І народ український «прівєчаєт», і у воєнній науці «сільон», і вобше — геній, простий і приступний. А от сам собі Сталін вочевидь і не сподобався. У фіналі він присуває до себе карту України і буквально лягає на неї: «Пасмотрім, что там на Украінє!»

Новинки реставрації

Органічною для архівного фестивалю була тема реставрованих кінокартин. Це мода нині — розшукувати–вишукувати щось таке невідоме чи маловідоме, і давати йому нове життя. Московський кінознавець Микола Ізволов займається цим уже не перший рік. Цього разу він презентував дві ранні екранізації оповідань Чехова — «Беззаконня» (1915) Михайла Мартова і «Дачний чоловік, або Трагік мимоволі» (1911). Останню стрічку зробив у Харкові Олександр Арбо... Це так звані «декламації». Були такі в епоху німого кіно. Їх знімали таким чином, щоб актор, заховавшись за екраном, вражав публіку доволі точним потраплянням в артикуляцію персонажів.

Традиційну для «Бєлих Столбов» «Конфронтацію» (тут зіштовхуються різні погляди на одне й те ж саме явище) цього разу присвятили царю Іванові Грозному. Правда, з’ясувалося, що в кіно його здебільшого бачили у кривавому серпанку... З цього ряду випав тільки новий документальний фільм «Царська справа / Царское дело» Бориса Лізнєва. Грозний тут, швидше, Мудрий — у текстах своїх, у діяннях. Зате багато полярних думок було висловлено на дискусії, чия тема, здавалося, суперечок не обіцяла: «Хроніка війни по обидва боки фронту». Було зіставлено спосіб програмування народних мас німцями і радянськими кінохронікерами під час Другої світової.... Багато схожого, але й чимало відмінного. І все це вийшло у день сьогоднішній. Нас знову програмують, нами знову маніпулюють. А ми... Ми «обманываться рады» — як, власне, завжди. Історія вчить тому, що вона нічому не вчить. А все ж треба занурюватися в архівні холодини, бо істина тільки там, на дні документів, текстів, писемних і кінематографічних.