Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Останнім поштовхом до написання цього матеріалу стала потужна хвиля протестів студентів... у Німеччині. Ця країна теж долучилася до Болонської системи. Але студенти там швидко розібралися що й до чого! Можливо тому, що платять за навчання іншими купюрами і суми тих грошей інші. Спостерігав за протестами по телевізору і на різних каналах. Українські канали дали в ефір інформації по 20—30 секунд в рубриках «цікаве», закордонні — великі аналітичні матеріали. Посеред іншого відразу впадали у вічі лозунги, під якими протестували студенти: «Поверніть нам педагогів!» та «Ми хочемо навчатися, а не писати домашні завдання!» Дійсно: там відразу розібралися! А що у нас?
Про впровадження в українську вищу освіту методів і принципів Болонської системи написано багато. Мені здалося, що основні дискусії велися в царині загального, так би мовити стратегічного! Але досвід впровадження в Україні нового протягом уже багатьох десятиліть доводить — цікаві проекти розвалюються, зіштовхнувшись із суто вітчизняними реаліями. «Маленькими» такими реаліями.
Проаналізуємо. В основі манери викладання за Болонською системою — жорсткий та серйозний перерозподіл часу, відведеного на засвоєння тих або інших знань. Значно більше покладено на самостійну роботу студента. Значно менше сучасний студент зустрічається з педагогом на лекціях та практичних і семінарських заняттях. Це відбулося тому, що підрахунок кількості часу педагогічного навантаження ведеться у так званих кредитах, які розподіляються між так званими модулями — кредитномодульна система! І якщо раніше базовий «кредит» мав 54 години, то тепер 36. І якщо раніше у двох модулях було 108 годин, то тепер — 72. На таку систему українська вища освіта переходить стрімко і рішуче!
А де ж той айсберг — очікуєте ви, прочитавши назву? А тут все просто: для того, щоб українському педагогу отримати гроші за виконану роботу у розмірі 100%, 75% чи менше (заробити «ставку» чи «півставки»), йому потрібно пропрацювати певну кількість часу. Про українських педагогів «дбають», забороняючи багато працювати. Скажімо, стаття 49 «Робочий час педагогічних та науковопедагогічних працівників» Закону про вищу освіту встановлює максимальне навчальне навантаження для науковопедагогічних працівників, яке не може перевищувати 900 годин на навчальний рік. А максимальне навчальне навантаження педагогічних працівників не може перевищувати 720 годин на навчальний рік. Виходячи, очевидно, з цих застережень, встановлені й певні погодинні навантаження для педагогів. Хоче старший викладач отримати свої 100 відсотків грошей («ставку»), мусить виробити 860 годин педагогічного навантаження. Хоче доцент: працюй 750 годин. Ці параметри залишилися незмінними, напевне, ще з часів СРСР! І їх самостійно закладають українські виші. Головне, щоб виконати норми статті 49 вищезгаданого закону. А кредит болонський, нагадаю, схуднув в Україні сьогодні! До чого це призвело? Правильно: до катастрофічної нестачі годин, потрібних для навантаження педагогів! Це, у свою чергу, спричинило скорочення живих педагогів — задля того, щоб іншим живим набрати години! (Відтак навантаження на кожного педагога суттєво збільшилося, зарплата ж залишилася без змін). Це також позначилося й на тому, що навчальні заклади фізично не можуть запрошувати цікавих і потрібних людей до викладання «за сумісництвом» — годин немає.
Питання про те, що українські викладачі працюють у кілька разів більше, ніж іноземні колеги, неодноразово ставилося перед Міністерством освіти та науки України. Ставилося публічно в ефірі та письмово у запитах. Ввели болонський підрахунок— терміново змінюйте підрахунок пострадянський! Але результатів жодних. І знову українські педагоги з острахом очікують наближення чергового 1 вересня — часу чергового підрахунку годин педагогічного навантаження. За «радянськими» нормами. Міністерство освіти в офіційній відповіді на мій запит поінформувало: усно— знаємо, прагнемо до Європи, письмово— «...здійснюється робота щодо розробки нових нормативних документів щодо організації навчального процесу...»
Відразу попереджаю, що в цій частині ми аналізуємо проблему з точки зору українського педагога. Болонська система вимагає: кожний навчальний модуль кожної дисципліни має закінчуватися модульною контрольною роботою. Логічно: засвоївдоведи! В Україні логічним продовженням цієї аксіоми... стали приміщення кафедр та квартири педагогів, завалені тисячами примірників модульних контрольних робіт. Що це за «совок», подумаєте ви, — на дворі і в ефірі бездротовий цифровий інтернет, а він про алергію на пил! Ну добре: про кучугури робіт — це образ такий, для підсилення сприйняття. Я про інше — про десятки тисяч годин, протягом яких українські педагоги ці роботи перевіряють. Біля комп’ютера чи то під гасовою лампою — не має значення.
Далекоглядне українське Міністерство освіти і науки про цю проблему подбало — видало відповідний наказ № 450. Видало ще далекого 7 серпня 2002 року. Цей наказ має довгу, але важливу назву «Про затвердження норм часу для планування і обліку навчальної роботи та переліків основних видів методичної, наукової й організаційної роботи педагогічних і науковопедагогічних працівників вищих навчальних закладів». Якраз цей наказ і вказує, скільки годин «важить» у педагогічному навантаженні лекція, семінар, проведення практичної роботи тощо. Є там і важливі для нашого дослідження параметри: «Перевірка і приймання контрольних (модульних) робіт, передбачених навчальним планом...» Роботи ці можуть виконуватися студентами і під час аудиторних занять і самостійно. Педагог «отримує» за перевірку таких робіт по 0.25 та по 0.33 години за кожну роботу. Логічною виглядає така методика підрахунку навантаження українського педагога: кількість студентських робіт множимо на відповідну кількість модульних контрольних і на 0,33 (або 0,25). Але міністерство чітко не вказало, як такі години рахувати і чи є такий підрахунок для навчальних частин українських вишів обов’язковим. Коли я зателефонував до Департаменту вищої освіти МОН, то виявилося, що факти «забав» з підрахунками у вишах України зовсім не поодинокі і давно відомі в міністерстві. У моєму архіві є «цікаві» зразки підрахунку, з яких чітко випливає, що педагогам «забували» порахувати сотні годин навантаження! У міністерстві навіть запропонували повідомити, де і яким педагогам «забули» порахувати. Я вчинив поіншому: спрямував до Міносвіти офіційний запит.
До уваги всіх педагогів України: маємо важливу офіційну відповідь за підписом Директора департаменту Міністерства освіти і науки України Ярослава Болюбаша. Чорним по білому (цитую): «наказ №440... є обов’язковим для вищих навчальних закладів незалежно від форми власності та підпорядкування»; «...розрахунок навчальної роботи викладача (для групи з 25 студентів. — Авт.) має вигляд: 2 х 25 х 0.33=16.5 години...»
Здається один з українських «айсбергів» вчасно помічений. Лишається ще один...
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
