Пейзаж, портрет і мертва натура...

Подивилась фільм Юрія Терещенка «Пейзаж після мору» і подумала: чому багатьох людей так дратує сама тема Голодомору. Почувши, що фільм чи вистава, чи книга розповідає про Великий Голод, багато випадкових знайомців категорично кривляться і апріорі відкидають можливість цей твір побачити і спробувати зрозуміти. А між тим стільки років Голодомор викреслювали з історії і стільки людських доль поховано під родючим українським чорноземом, що фільмів про окремі людські долі і невмолимий Молох, запушений руками конкретних людей, можна було б зняти безкінечно багато — якщо подумати, то кожне життя заслуговує на свою персональну пам’ять. Але йдуть із життя свідки — ті, що бачили, вижили і розказали, а коли помре останній, множитимуться політичні спекуляції цинічних чорно­устів.

Документальна картина «Пейзаж після мору», прем’єра якої відбулася на минулорічній «Молодості», а телепоказ — до Дня жертв пам’яті Голодомору, має кілька пластів — це лінія про американського дослідника Голодомору Джеймса Мейса, спогади очевидців про трагедію 1932—1933 років і головний образ — постгеноцидна Україна на прикладі села Велика Фосня. Юрій Терещенко знову проявив себе як дуже тонкий і делікатний художник — він вибудовує образ села, в якому від Голодомору загинуло близько 200 людей, по кадру, по деталі, по сюжетику. Починаючи від того, як горить хата на Великдень — чотири роки поспіль у Великій Фосні на Великдень обов’язково трапляється пожежа, — закінчуючи гнітючою, в дусі 90–х, сценою із молоддю біля закритого сільського клубу. І все це на тлі розкішних кадрів, де стукає дзьобом лелека на гнізді, спинається на ноги щойно народжене теля, дівчата бавляться з малесенькими козенятами, сідає сонце за обрій, мальовничо простилаються поля, бовваніють хати–пустки на околицях. Сільський, хліборобський уклад життя відрізняється від міського, нехай це місто і буде в 30 кілометрах, тут усе орієнтується на сонце, світловий день, на пори року — час сіяти, жати, полоти, тут, щоб зігрітися взимку, треба заготовити дрів, а щоб приготувати їжу — виростити її на городі чи у хліві. У селі базікання — це не професія, тут мусиш працювати. І як гірко звучать слова сільської вчительки, яка каже, що нині у селі панує горілкомор: вироджуються люди, діти не переймають від батьків традицію роботи на землі, на тлі прекрасних пейзажів — запустіння і безлад, тут не винна держава, тут відбувся збій в історії, який швидко затулили іншими історичними катаклізмами. «Цей фільм — ще й пам’ятник тим сільським бабусям, які подекуди на столичних вулицях продають бурячок чи морквинку зі своїх городів, — каже одна з авторів сценарію, журналістка Ольга Унгурян. — Я бурячки, цибулю купую тільки в них і ніколи не торгуюся. А вони тобі ще й з «напуском» покладуть. Поки такі бабусі є, доти буде й Україна — бо це вони її тримають на своїх плечах». На екрані бабусі печуть паски до Великодня, важко дихаючи місять тісто, ледве пересуваючи ноги, несуть його в піч, топчуться по світлиці. Але як світло в тій хаті...

У фільмі є два герої — сільський подвижник Яків Грищук, який дізнався про долю 686 односельців, котрі померли від голоду, були репресовані, розстріляні, закатовані у роки Другої світової війни, перепоховав останки і за свої гроші поставив17 пам’ятників, і американський вчений, дослідник Голодомору Джеймс Мейс, який на міжнародному рівні авторитетно заявив: те, що було в Україні в 1932—1933 роках, — справжній геноцид. «Я історик, мене тягне туди, де віють вітри історії, — читає у фільмі Богдан Ступка уривки зі щоденника Мейса. — Сильний і бурхливий вітер історії сьогодні вирує над Україною. Багато що вирішується саме тут. Не тільки майбутнє новоствореної країни. Але також майбутнє Європи. А можливо, — а я впевнений, що безперечно, — й світової спільноти... Йдеться насамперед про те, що перед цілим світом відкриваються високі духовні вершини України. І це буде хоча б частковою компенсацією талановитому й працелюбному народові за ті страдницькі дороги, якими він ішов протягом століть. Я про це мрію, на це сподіваюсь».

P. S. Ми зустрілися в редакції з Ольгою Унгурян, яка була ініціатором створення цього фільму, яка спонукала свого чоловіка, поета Тараса Унгуряна, і доброго друга сім’ї режисера Юрія Терещенка спільно написати сценарій і зняти фільм. Був пізній вечір, я записувала за пані Олею одразу в комп’ютер і, зібравшись писати цей матеріал, не знайшла на десктопі своїх заміток. Це дивно, я точно запам’ятала файл, я набила доволі багато цікавих деталей — і раптом нема, як під землю провалилось: ні слова, ні натяку. Після тих кількох мільйонів людей, які вмерли від голоду, теж нічого не залишилось. Чистий файл, усе витерто, відновленню не підлягає. Але це той випадок, коли треба напружити пам’ять...