Спогади галичанки і нагороди Олени Теліги

      Надзвичайно приємна, мила, елегантна й вишукана — коли дивлюся на цю жінку, то радію, що вона так яскраво виділяється з рядів «старої гвардії» — затаврованої радянським буттям, приниженої сьогоднішнім безгрошів'ям, яка вже не може (чи не хоче?) вирватися з полону тотальної критики всіх і вся. Лариса Іванівна Крушельницька не те що покликана, вона свідомо взялася за нелегку роботу усунення generation gap (прірви поколінь) між нинішніми і прийдешніми. Вона й сама зізнається, що взятися за перо її змусило бажання поспілкуватися з молоддю, донести їй правду про історію Галичини XX століття, спростувати стереотип про галичан як «ворогів» Східної України. «З надією на розумне покоління», — такий автограф подарувала мені Лариса Іванівна разом з книгою живих спогадів, яким, як на мене, не дуже пасує важке слово «мемуари».

      «Рубали ліс...» — перефразована назва роману діда пані Лариси — Антона Крушельницького, міністра освіти УНР, приятеля Ромена Роллана, до регалій якого можна дописати ще кілька рядків. Узагалі, Крушельницька — просто раритет для України XXI століття. Нащадок аристократичних родин Крушельницьких і Левицьких, тих, де заведено було, щоб дівчинка грала на роялі, а хлопець мріяв про вояцькі однострої. Де обідали у встановлені години за вишукано сервірованим столом, мали віденську освіту, декламували вірші, влаштовували домашні театри, а на вечерю збиралися товариством, що дозволяло собі вільнодумничати. Але польська цензура погнала Крушельницьких в радянський Харків, де їх, котрі наївно прагнули працювати на благо молодої держави, жорстоко винищили. І мала Лариса тоді була б згинула, якби не дипломатичні канали вдови маршала Польщі Юзефа Пілсудського. Були й приниження з боку німецьких окупантів, примусова праця у Німеччині. Але якось так оптимістично читаються ці сторінки... Можливо, тому що захоплюєшся шалом театру-вар'єте, в якому танцювала молода й гарна Лариса Крушельницька. Боже, скільки ще таких незвичайних моментів у тій книзі! Спогади галичанки, безперечно, стали би бестселером. Якби... «За існуючими в Україні законами, книжки видані науковою установою, в даному випадку бібліотекою, не можна ні роздавати, ні продавати — вони підлягають тільки обміну з наперед визначеними державними установами», — обурюється Лариса Іванівна.

      Тепер вона сподівається поширювати свою книжку завдяки премії імені Олени Теліги. Минулого тижня Лариса Крушельницька — вчений-археолог, почесний директор Львівської бібліотеки — стала лауреатом премії 2004 року (раніше її отримали Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська і Ніна Марченко, мати журналіста Валерія Марченка). Пані Лариса в елегантному брючному костюмі кольору свіжої зелені, з кокетливою хустинкою на шиї неймовірно гармоніювала з відомим портретом Олени Теліги. Подумалося, що такою мала бути пані Шовгеніва, якби їй виповнилося більше ніж 35. Але радість заступив сум — усе по накатаному сценарію «вшанування урочистих подій». Вірші, пісні, палкі слова і — напівпорожній зал, а в ньому — обмаль того «дженерейшен некст». Пишу це не для того, щоб принизити подібні заходи. Ні, вони потрібні. Але — з драматургією, з потужною рекламою й піаром, щоб молодь не примусово, а за бажанням йшла в Будинок учителя чи Український дім. Я знаю багатьох таких, які б залюбки пішли — якби знали і були переконані, що там на них чекає зустріч зі справжньою українською елітою. Адже не щодня можна поспілкуватися з Ліною Костенко чи послухати Ніну Марченко або рідкісну гостю в Києві Ларису Крушельницьку. Їх ще, певно, багато таких є — яких я не знаю. Але я знаю, що має рацію Ліна Василівна, коли відмовляється з'являтися на вечорах «посмертних масок». Тому я мрію, щоб знайшовся видавець для книги «Рубали ліс...», бо ж має бути сильний підлісок.