Сатиричний роман Олега Чорногуза «Ремезове болото» — це твір «нового потоку» в українській літературі. Душа матері, сублімована у віртуальному АОЛ — 77, протистоїть світу зла, показує сину — головному героєві роману, реальність земного «буття для буття», яке не має жодного майбутнього. «Новели–мікрофільми», які демонструє синові АОЛ–77 — це згустки–витяжки всепланетарного життя, підпорядкованого хаотичному і неконтрольованому руху в межах володіння князя Тьми. Його слуги — Вернер, «чорний дядько» — охороняють скарб Ремезового болота, всеземний скарб — вічну людську спокусу. І над цими підземними фальшивими коштовностями сучасні скоробагатьки мріють збудувати на болоті казино...
Усе це можна було б сприймати як чисту фантасмагорію, якби не наше фантасмагоричне життя, що перевершує художню фантазію. І тільки Душа Матері дає надію, що зловісні тіні Ремезового болота зникнуть разом із хворобливим туманом безнадійного «буття для буття».
* * *
Із творчістю Олега Чорногуза я знайомий з 70—80–х років минулого століття. Коли читав «Аристократа із Вапнярки», «Претендентів на папаху», а особливо «Вавилон на Гудзоні», піймав себе на думці, що так, як Олег Чорногуз, в українській літературі ніхто не пише. Іронічний шарм його стилю майже не піддається перекладові. Це я знаю з власного досвіду, бо наразі працюю над перекладом на російську його нового роману «Гроші з неба».
Він пише просто, ясно і доступно. Я навіть би сказав — прозоро, але в той самий час — як ніхто інший, його стиль не піддається наслідуванню. Олег Чорногуз не вдається до суржику, і від цього його твори не втрачають ані комічності, ані іронії, а навпаки — тільки виграють. У своїй «літературній інтелігентності» і любові до читача він мені чимось нагадує Антона Павловича Чехова. Хоча Чехов і не писав повнометражних творів, за невеличким винятком «серйозної» прози.
Цей особливий, а можливо, навіть «легковажний, грайливий», на перший погляд, стиль досить помітний уже в романі «Золотий скарабей», чи не найбільше проявився в «Ремезовому болоті». Може, саме тому він так швидко припав до душі і англомовному читачеві (кілька місяців тому роман вийшов у Нью–Йорку англійською мовою). І, я певний, багато втратив, як кожний оригінальний твір, народжений материнською мовою, втрачає на чужій, адже майже неможливо передати всіх тих нюансів, того пахучого забарвлення, саме української іронії, яка властива Олегові Чорногузу.
Я не випадково зупинився на стильовій авторській манері Олега Чорногуза. Бо актуальність, проблематичність, викладені в творі про нашу сучасність, гірку дійсність, відходять, здається, на другий план, а на перший — надзвичайний стиль автора, його вміння легко й іронічно розповідати читачеві про складне сьогодення. Кожна сторінка «Ремезового болота» — це кричуще відлуння на безпардонно нечесне, аморальне життя «нових українців», які розкрадають усе, що не так, на їхній погляд, лежить. Ця тема хвилює Олега Чорногуза упродовж останнього десятиліття: і в «Дарах пігмеїв», і в «Примхах долі», і в «Золотому скарабеї», але так весело й іронічно, він, здається, ще ніколи не писав. Треба пам’ятати, що автору вже за 70, а він, як і в молоді журналістські роки, продовжує нас «бавити» веселою, іронічно–сатиричною молодістю.
Як мені думається, цей твір мають розбирати не лише критики, а й вчителі та педагоги наших шкіл, вищих учбових закладів, взагалі філологи, коли йтиметься про могутність української мови, про її шарм під пером неперевершеного майстра. Мабуть, саме тому й Микола Гоголь, вплітаючи українізми в свою російську прозу, полонив російського читача своєю неповторністю.
Уже тільки за оригінальність стилю я присудив би Олегу Чорногузу найвищу премію України. Відверто кажучи, мене дивує, що такий письменник в Україні досі не удостоївся її. Певен, що пройде чимало років і нащадки час від часу повертатимуться до цього славного імені і запевнятимуть своїх сучасників, що ніхто ані «до», ані «після» не створив в українській літературі стільки сатиричних романів, як Олег Чорногуз.
* * *
Окремо хочеться сказати про публіцистику Чорногуза, яка подана разом із романом «Ремезове болото». Я назвав би її серйозно–іронічною. Адже при всій серйозності його письма ці твори наскрізь пронизує іронія, а часто й сарказм — невід’ємні атрибути його публіцистики, яку не сплутаєш з публіцистикою інших авторів.
Своїм гостро–емоційним, з неодмінними домішками сарказму, пером Олег Чорногуз не просто виділяється, а височить на публіцистичному полі «бою» за демократичні цінності. Він утверджує українську національну ідею, як син свого народу, як патріот. Саме це і надає йому право жорстко висміювати антиукраїнську суть безбатченків, перевертнів, якими переповнений політичний простір.