Василь Лазарович: Я не шанувальник шансону

Незважаючи на шалену увагу в останній місяць до персони співака Василя Лазаровича, він залишається «темною конячкою», людиною, що складається з багатьох суперечностей. Критикуючи закони шоу–бізнесу, він усе ж працює за ними: брав участь у конкурсах «Слов’янський базар», «Нова хвиля», тепер пробує себе на «Євробаченні». Дзвінок із редакції «УМ» застав Лазаровича на рідній Івано–Франківщині: разом із дуетом «Світязь» він давав давно заплановані концерти. Директор співака порадувала новиною про почесну грамоту, видану Косівською райадміністрацієї за внесок у розвиток культури (щиро вітаємо!), й повідомленням про запрошення Лазаровича на національні фінали «Євробачення–2010» у Сербію, Словаччину, Чорногорію та Азербайджан.

Оскільки «Євробачення» — це конкурс пісні, дане інтерв’ю — спроба розгледіти у Василеві Лазаровичу особистість, артиста, співака з його баченням слухацької аудиторії й кон’юнктури музичного світу. Зрештою, за його словами, при виборі конкурсної пісні «останнє слово за мною... і за глядачами». А наразі єдиний очевидний козир Лазаровича — його голос: приємний оксамитовий бас–баритон.

«У  мене — мисляча аудиторія: від 20 років і вище»  

— Василю, ви можете окреслити вашу аудиторію? Позаяк публіка вас мало знає на загал...

— Ви так думаєте? У Києві є середовище, де вигадують різні історії один про одного. А люди, які живуть в Україні, знають набагато більше. Я не випадково подав заявку на «Євробачення»: маю певний досвід, крім того, квитки на мої концерти продаються всі. Мені здається, це показник. Повинно відбуватися так, як принаймні у московському шоу–бізнесі: те, що крутиться в ефірі, те заробляє гроші і збирає зали. Приміром, я не шанувальник шансону, слухаю більше академічну музику, але є такий співак, як Стас Михайлов. Ніхто його не знав! Тільки коли він приїхав сюди, то зібрав у Палаці «Україна» аншлаг. 

У мене різноплановий репертуар — від симфо–джазу, року, поп–року до академічного романсу. У мене — мисляча аудиторія: від 20 років і вище. Приємно, коли на концерти приходять студенти, — мені є що сказати їм. Так само як і є що сказати людям, які хочуть послухати пісню, лірику слова. Тому не хочеться ділити людей за музичними напрямами. Треба глядачів об’єднувати за жанрами так само, як і за смаками.

— Те, що доводилося чути у вашому виконанні, — це шлягери минулих років...

— А два кліпи ви не бачили? На сьогодні у мене вже готові до випуску два альбоми. У мене таке враження, що всі думали: Василь Лазарович сидів, навчався в консерваторії, а  тут — бах! — і їде на «Євробачення». Ні, проводилася колосальна робота. Я працюю з найкращими композиторами і аранжувальниками СНД, маю дуже багато гастролей і концертів. Але я не та людина, яка готова йти на дешеві компроміси і платити у своїй державі за певні піар–ходи. Артист має бути гордою людиною і дочекатися, коли його визнають і запрошуватимуть у концертні проекти.

Пропозиції від Злотника й Любаші

— Розкажіть детальніше про альбоми.

— Один альбом — сучасної музики. Другий — українська класика у стилі симфо–джазу: це пісні «Скрипка грає», «Кохана», «Очі волошкові...», «Я піду в далекі гори...», «Ніч яка місячна»... Ті пісні, які співає народ, на яких виросло не одне покоління. Так як Італія гордиться своєю італійською класикою, так і Україна повинна гордитися своєю. Є багато українських пісень, які не популяризуються молодими виконавцями.

— Чи будуть в альбомі пісні, спеціально написані для вас?

— Я дуже прискіпливий до репертуару, тому зараз відбираю пісні, які мають увійти до першого альбому. Думаю, в березні буде реліз.

— Чи вони будуть подібні до тих, на які зняті ваші кліпи, — «Свобода», «Прощай»?

— Будуть різні. Якщо ви знаєте, в європейському шоу–бізнесі працюють багатогранні й різнопланові артисти. Артист не повинен угадуватися. Основна «фішка» артиста — голос. Браяна Адамса ви ніколи не сплутаєте з Еросом Рамазотті. Але у них є різнопланові музичні стилі. 

— Але ж ви не заперечуєте, що співак повинен мати хіти, які слухачі зав­жди раді чути і які живуть по кілька десятків років.

— Хіти — це музика, випробувана часом. А не те, що має два слова, гримить по всіх каналах, тому що проплатили. Ті пісні, які знає народ і підспівує, — ще не є хітами.

— Зараз триває збір заявок на участь у конкурсі пісні на «Євробачення», який закінчиться 7 лютого. Ваша команда бере участь у конкурсі?

— Я не пропоную пісні, бо не є композитором. Але деякі напрацювання в репертуарі є, і не виключаю, що ці пісні можна було б виконати. Оскільки виконуватиму пісню я, останнє слово буде за мною... і за глядачами.

У даний момент розглядом, відбором пісні та переговорами з авторами займається мій директор Ольга Яриніч.

— Можете назвати, хто конкретно подає свої роботи на конкурс?

— Багато відомих композиторів, які працюють в Україні: і Руслан Квінта, й Олександр Злотник, і Геннадій Крупник, і Дмитро Клімашенко...

— Деякі співаки — Олександр Пономарьов, Ані Лорак — зверталися по допомогу до іноземних авторів пісень. Як ви ставитеся до такої практики?

— Ось в Україну прилетів мій товариш Брендон Стоун (молодий співак і композитор із радянських теренів, який нині проживає в Німеччині, брав участь у «Новій хвилі». — Ред.) — спробуємо поспівпрацювати. Є пропозиція від Любаші, Ніколая Караджії... Пишуть багато й молодих авторів. Адже пісня не має кордонів.

— Ви заявляли, що самі займаєтеся своїм продюсуванням. Тобто і пошуком коштів?

— У мене є серйозні партнери, яким небайдужа моя творчість і доля України. Думаю представити їх, а також творчу команду на прес–конференції після обрання пісні.

«У виступах у ресторанах і на корпоративах немає нічого поганого»

— Робота артиста — не лише творчість, а й ремесло. Як ви ставитеся до виступів співаків у ресторанах, нічних клубах, на корпоративах?

— Тут немає нічого поганого. Людина просто дарує свою творчість. Основне побажання артистам: щоб вони залишалися на висоті, а не підпадали під смак публіки.

— Ви, очевидно, також працюєте на таких сценах...

— У мене різна аудиторія. Це наша робота.

— Ваш основний заробіток від якого виду діяльності?

— Це є і приватні вечірки, і концерти, і певні партнерські домовленості.

— Ви ще підтримуєте стосунки із сім’єю Голови Верховного Суду України Василя Онопенка (його дочка Ірина знімалася в кліпі «Прощай». — Ред.)?

— Я люблю і поважаю цих людей. Це надзвичайно інтелігентна, поважна і справжня українська сім’я, яка любить українське мистецтво, підтримує українські таланти і безпосередньо мене.

— Підтримка моральна чи матеріальна?

— Просто підтримка.

— Чи представлятимете на вище анонсованій прес–конференції свою дівчину, про яку багато розповідаєте?

— По–перше, я ніде не афішую своє особисте життя. По–друге, знаючи рівень «жовтої преси» та інтересів людей, не хочеться, щоб його обговорювали. Можу лише зазначити, що я горджуся своєю половинкою, яка мене надихає і підтримує в усьому. До того вона ще й відомий режисер–постановник як концертів, так і програм на телебаченні, а також має своє PR та концертне агентство. На жаль, прізвища сказати не можу — проведуть паралелі.

— Як ставляться до нездорового ажіотажу навколо вас ваші батьки?

— Вони радіють моїм успіхам. Але життя тільки починається, і попереду буде ще багато неприємних моментів.

— Ви починали як музика на весіллях. Що дав вам той досвід?

— Я заробляю на життя із 17 років. Батьки, звісно, підтримували, але було багато роботи, куди нас запрошували з хлопцями. Потім я це залишив, тому що хотів серйозно займатися співом.

— Мене здивував один ваш вислів: «У селі я не закохувався, бо знав, що звідти треба виїжджати». Ви з дитинства почувалися особливими?

— До чого тут це? У кожної людини є мета. У даному випадку було моє бажання співати, навчатися в Києві, виступати з концертами, розвиватися як особистість. Це цілком закономірно. А щодо закоханості, то я не відкривав своє серце першій зустрічній особі протилежної статі. Зараз цей момент настав!

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Васильович Лазарович народився 5 серпня 1981 року в селі Баня–Березів Косівського району Івано–Франківської області. Тато — столяр, мати — вишивальниця. З дитинства мріяв вибитися в люди. Каже, що гарний голос успадкував генетично, оскільки вся родина співоча. Навчався у Прикарпатському національному університеті ім. Стефаника, має диплом вокаліста. Зараз навчається на п’ятому курсі Національної музичної академії України ім. Чайковського, але готовий відкласти навчання, взяти академвідпустку заради участі у «Євробаченні–2010». Професійні навички здобував на весіллях, у мюзиклі «Екватор» і в оркестрі під керівництвом Михайла Фінберґа (Білорусь). Виступав на конкурсах «Слов’янський базар» і «Нова хвиля».

За власними словами, має складний характер, принциповий і справедливий. Займається спортом: легка атлетика, карате і кікбоксинг. Грає на баяні та фортепіано.