Мирон Левицький: «Це вже «павук» мистецького рівня». (Фото автора.)
Для більшості сучасних українців надвечір’я Різдва і Богоявлення викликають переважно гастрономічні асоціації, пов’язані з 12 пісними стравами, зокрема кутею. Зі святковим антуражем складніше. У Наддніпрянській Україні вже призабувся символічний солом’яний «дідух» — своєрідний язичницький ієрарх зимових свят, що в дохристиянські часи уособлював божество, котре опікувалося людськими долями й виконувало певні бажання. Господарі колись шанобливо вносили «дідуха» до світлиці перед Різдвом і ставили на покуті.
На Івано–Франківщині й тепер дотримуються цього давнього звичаю майже в кожній сільській хаті й у багатьох міських квартирах. Проте й серед ревнителів традицій не всі знають про особливості передріздвяного ритуалу і «приписи» щодо обходження з «дідухом» та «павуками». Навіть такий авторитетний етнограф як Олекса Воропай, описуючи зимові свята у відомому двотомнику «Звичаї нашого народу», майже не розкриває загадкової сутності «дідуха».
Присутність різдвяних духів в українських оселях вмотивована нашими давніми предками, і готувати їхні солом’яні символи, як і сани, рекомендується ще влітку. Різдвяне дійство — фінал тривалого процесу, який починається з посіву зерна, його проростання, дозрівання колоскових і зрештою — жнив, під час яких і заготовляють матеріал для «дідухів» та «павуків». Для мешканців сільської місцевості, особливо дітвори, це таїнство може стати захоплюючою справою, яка зміцнить національний дух і запам’ятається на все життя. А отже, ще на якийсь час вдасться зберегти особливі традиції, котрі вирізняють українців з–поміж решти землян.
Тим, хто став занадто урбанізованим і сприймає різдвяні обряди як старосвітську бутафорію, варто хоч раз побувати біля Центрального ринку Івано–Франківська в перші новорічні дні. Нетутешньому люду й не снилося таке розмаїття виставлених на продаж народними умільцями «дідухів»: від мініатюрних, розміром з хлопчика–мізинчика, до велетнів з людською «подобою». Трапляються композиції з дванадцяти снопиків, що символізують дванадцять апостолів. І майже весь цей ритуальний скарб розкуповують іванофранківці. Традиція, слава Богу, живе.
«Коли за кілька тижнів до цьогорічного Різдва Христового ми оголосили обласний конкурс на найкращого «дідуха» та різдвяного «павука», то ніяк не могли передбачити такої величезної кількості солом’яних витворів, представлених із різних куточків області, крім Гуцульщини, — зізнається головний спеціаліст обласного науково–методичного Центру культури Прикарпаття, один із найавторитетніших знавців традицій і звичаїв рідного краю Мирон Левицький. — Було з чого вибирати. Журі ледве впоралося з тим, аби серед дуже цікавих робіт — там були справжні шедеври — розгледіти найкращі й присудити гран–прі, перше місце, три других і чотири третіх».
Із розповіді пана Мирона стало зрозуміло, чому для прикарпатських горян, у побутовій культурі яких міфічні чугайстри, нявки та інші лісові духи — цілком реальні істоти, не знайшлося місця поширеним по всій Україні «дідухам». Такі різдвяні вироби гуцулам удивовижу, бо в гірській місцевості зовсім не вирощують зернових культур і немає матеріалу для виготовлення солом’яних символів.
— Етимологія слова «дідух» вочевидь пов’язана з культом предків? — розпитую пана Мирона.
— Так, давня українська традиція вшанування померлих родичів колись надихнула і творців «дідуха» придумати спосіб, який дозволяв би запрошувати предків до себе на гостину. Вважалося, що це можливо лише раз на рік. Існує повір’я, за яким саме в цей час душі померлих переселяються на «дідуха» і присутні на трапезі. Для них після вечері на столі залишають страви і ложки. Дехто навіть дмухав на лаву перед тим, як сісти, аби не придавити чиїхось душ. Вони не просто так навідувалися в гості, а охороняли, як обереги, родину від усілякого зла. Їм приписували магічну силу. Аби впродовж року не було голоду, за перевесло «дідуха» закладали ложку. У прикарпатських оселях навіть у комуністичні часи ставили на покуті «дідуха», але це був просто околіт снопа і ніхто не пояснював значення цього дійства.
— Які стебла — першого, тобто зажинкового снопа, чи обжинкового, яким завершували жнива, — вважаються класичним матеріалом для «дідуха»? Чи прописані якісь канони його виготовлення?
— Здебільшого брали першого снопа, вибираючи на полі найкращі стебла і довге стигле колосся. Тоді перев’язували перевеслом і несли на зберігання у стодолу. Якщо господар хотів мати на Різдво не жовтого, а зеленого «дідуха», то зрізав незрілі стебла, висушував і клав у погріб. Щодо канонів, то їх не існувало. Єдина обов’язкова умова — використання природних матеріалів. Це вже нині фантазери почали застосовувати позлітки, різнокольорову пластмасу та інші прикраси промислового виробництва. Цього робити не варто. Поряд із сонячною соломою вони виглядають фальшиво.
— Навіщо ж спалювати «дідуха», тим паче — майстерно зробленого? Це щось дуже схоже на язичницький ритуал.
— Повторно «дідуха» і раніше, і тепер ніхто не використовує. Його зазвичай спалюють перед Старим Новим роком. За уявленнями наших предків, це теж має магічне значення. Вважалося, що в такий спосіб душам померлих після короткого перебування на землі легше з димом знову потрапити на місце, визначене їм Господом Богом для подальшого перебування. У деяких регіонах спалювали лише сіно, на якому стояв «дідух». Але в жодному разі не можна класти у вогонь зерно — це великий гріх. Сніп треба обмолотити, а збіжжя згодувати пташкам або весною додати до посівного матеріалу. Інколи «дідуха» в розібраному вигляді також із магічною метою використовували для виготовлення перевесел, якими перев’язували дерева в зимовому саду, аби з потеплінням їх не пошкодили гусінь чи інші шкідники.
Не менш загадкові і дуже шановані на Прикарпатті — різдвяні «павуки», котрих у християнському світі сприймають шанобливо, хоч і не з такою поштивістю, як древні єгиптяни жуків скарабеїв. За однією з легенд, павуки врятували маленького Ісуса від вояків Ірода, котрі за наказом свого жорстокого царя шукали і вбивали маленьких хлопчиків у Вифлеємі. Передбачливі членистоногі нібито так старанно заснували павутиною двері й усі щілини в схованці майбутнього спасителя людства, що в озброєних іродовців не виникло жодного сумніву, що туди давно ніхто не заходив.
Зважаючи на заслуги перед Ісусом, присутність у різдвяному інтер’єрі поряд із «дідухом» солом’яного «павука» цілком умотивована, хоча християнська наукова література його не надто жалує. Та павуки — міфологічні «засновники всесвіту» — в людських оселях із давніх–давен вважалася прикметою добрих звісток, і їх ніколи не вбивали, аби не накликати біду.
«Солом’яний «павук — це дивовижний ажурний виріб, який можна плести безкінечно, — стверджує Мирон Левицький. — Якщо перші елементи підвісити дуже високо, то до них приєднується скільки завгодно кубиків, квадратиків, ромбиків, трикутників, зроблених із соломи. Техніка виготовлення проста, але вироби — неповторні. В останні роки це заняття набуває популярності, особливо в прикарпатських дитсадках, школах і гуртках. На минулий конкурс вихованці Івано–Франківської гімназії №3 представили оригінальних і дуже красивих «павуків» із ангелами. Словом, можливості для творчості тут — необмежені».
Традиція виготовляти різдвяних «павуків», що було переважно справою жіночих рук, на Прикарпатті майже не переривалася. Не в останню чергу завдяки народним уявленням про те, що павуки, вловлюючи в свої солом’яні тенета видиме і невидиме зло, оберігають оселю від негативної енергії. Тому їх не викидали з помешкання після завершення зимових свят і не спалювали, а підвішували у світлиці на почесному місці — до центрального сволока (тепер — до люстри). Там вони зазвичай висіли до наступного Різдва. Від найменших порухів повітря ажурна конструкція ніби оживає, повертаючись у різні сторони. Спалюють таких «павуків» лише після того, як виготовлять нових. Хоча й у цьому правилі є виняток. Та за будь–яких обставин приємні клопоти творення солом’яних супровідників зимових свят приносили, приносять та будуть приносити радість і діткам, і всій родині.
Запасатися «будматеріалом» для виготовлення «павуків» треба влітку, коли дозріває жито чи пшениця. Тоді стебла тверді й не ламаються. Їх чистять, сортують і складають на зберігання. Взимку, коли час братися за роботу, стебла замочують у гарячій воді, аби вони стали гнучкішими. Щоб зробити найпростішого різдвяного «павука», треба взяти 12 однакових соломинок. Спершу на білу нитку (аби життя було світле) населяють чотири соломинки або три, якщо віддаєте перевагу трикутникам, і так далі. На завершення їх з’єднують поперечними соломинками. У складніших конструкціях кількість геометричних фігур необмежена. Їх можна з’єднувати стільки, скільки вистачить фантазії та терпіння.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
