Лірник Сашко — 25 років життя у казці

Вже 25 років поспіль Олександр Власюк, більше відомий публіці як Лірник Сашко, вигадує, виконує і записує на диски власні казки, веде відповідну телепрограму, пише сценарії та знімає мультиплікаційні і художні фільми, виступає з концертами. Нещодавно Олександр отримав звання «Заслужений артист України». Мало хто знає, що він має дві вищі освіти — інженера–будівельника та кораблебудівельника і таки справді працював за спеціальністю, а 20 років тому був одним зі співзасновників українського земляцтва у Мурманську, куди потрапив за розподілом після закінчення вузу.

— Олександре, відомо, що зйомки фільму–казки, до якого ти написав сценарій за мотивами своєї казки «Чорний козак», тривають уже близько року в селищі Легедзине, недалеко від Умані. Зйомки здійснює аматорська кіностудія «Мальва», а фрагменти стрічки викладені на відомому інтернет–ресурсі YOUTUBE. Цей кінотрейлер від режисера картини Влада Чабанюка свідчить про високий рівень майбутнього фільму.

— Усе почалося з того, що мене запросили виступити перед дітьми в селищі Легедзине, яке — і я це відчув — є дивовижним за енергетикою місцем. Село розташоване в самому центрі древнього трипільського родища, де сьогодні тривають археологічні розкопки. І саме там, у Легедзиному, люди живуть останні шість тисяч років поспіль. З новітньої історії селища відомо, що під час громадянської війни загони Будьонного і Котовського штурмували його, але не змогли взяти — село боронили махновські частини. Нині там діє справжній і дуже цікавий краєзнавчий музей, аматорська кіностудія «Мальва», де навчають дітей і знімають документальне та художнє кіно. Пару років тому в Києві було презентовано фільм «Ойра», у якому знімалося мало не усе село. І студією, і музеєм опікується режисер Влад Чабанюк. Саме він попросив у мене дозволу зняти фільм за мотивами моєї казки «Чорний козак». До речі: у Легедзиному купують собі житло і перебираються зі столиці представники київської творчої інтелігенції — певно, тому, що й вони відчули ту надзвичайну ауру, яка спонукає до дії, до креативу. Разом із Владом ми закінчили сценарій і знайшли багатьох однодумців, незважаючи на повну відсутність бюджету як такого. Ми вирішили довести, що фільм можна зняти без мільйонів, точніше, — задарма. Гроші були потрібні тільки на оренду якісної камери. Коли зняли перші сцени і переглянули їх, то зрозуміли, що потрібно знімати повноформатне кіно...

— До якого жанру ви б зарахували цю стрічку?

— Якщо переглянути на «ютюбі»в інтернеті спеціальну нарізку різних епізодів фільму, стане ясно, що це справжнє романтичне фентезі, яке, сподіваюсь, матиме успішний прокат.

— Чи стикалися ви з якимись проблемами під час зйомок?

— Нам треба було зняти цілу вулицю хат із солом’яними стріхами, а у Легедзиному такої вулиці не знайшли. Ми спробували домовитися з Музеєм народної архітектури і побуту в Пирогові, але нам виставили такі рахунки... Ці епізоди зі стріхами без проблем і безкоштовно ми знімали в іншому скансені у самому Києві — в «Мамаєвій слободі». Якось ми запросили зніматися групу кримських татар. Однак, прочитавши сценарій, кримчани відмовилися, мотивуючи це тим, що не хочуть грати ролі грабіжників і загарбників. Цю роль зіграли торговці–вірмени з місцевого ринку, а одного з важливих персонажів зіграла американка Наомі Уман — кінодокументаліст, яка разом з іншими американцями–кіношниками живе у селищі і знімає фільм про трипільські розкопки. Щодо мене, я теж граю роль татарина...

— Пам’ятаючи про твою колись активну співпрацю з гуртом «Вій», не можу не спитати про музичне наповнення фільму...

— До нас зверталося багато груп із пропозиціями. Як саундтреки ми використовуємо їхні твори. Наживо в картині задіяні неймовірно цікаві колективи — «Піккардійська терція», «Даха–браха», «Вертеп», адже їхня музична аура ідеально вписується в контекст сюжету «Чорного козака».

— Жанр авторської казки є унікальним і доволі перспективним, але поки що не видно твоїх послідовників. Ти не плануєш створити майстер–клас, школу авторської казки або щось подібне?

— Не тільки думаю, а й роблю. До речі, у мене є дуже старанна і наполеглива учениця — американка з міста Бостон. За фахом вона акторка, її звати Ніна. Є учні в Росії і, ясна річ, в Україні. Це різні люди, і потроху вони стають самодостатніми в ремеслі, яке обрали. Однак найбільше проблем саме у моїх послідовників в Україні. Причина? Головна причина у ненормальній ситуації з мас–медіа. Зараз іде наступ на свідомість споживача з боку ультрамаргінальної так званої телекультури. Безліч персонажів, як саранча, знищують паростки чогось нового, справжнього, тому й зникають пріоритети національної культури...Дуже заважає штучне поняття «формат–неформат». От Могилевська, попса, Задорнов і ці абсолютно дурні «Криві дзеркала»— це формат. Тобто все, що дозволяє перетворювати народ на бидло — це формат, а те, що примушує мислити — це неформат. От і все. Або візьміть телепрограму «Караоке на майдані» Кондратюка, де народ переспівує виключно московську попсу. І це в країні, де є тисячі пісенних шедеврів не лише народної, а й сучасної культури. Що це, як не диверсія проти національної культури? Таких диверсій по всіх наших телеканалах — безліч. Коли я лише починав видавати свої диски з казками і спробував їх розповсюдити, то перше, що я почув від власників торговельних мереж: «Ми украінскоє нє бєрьом». Нині у мене на балконі стоять кілька мішків із листами від слухачів, багато з яких містять одне–єдине питання: де можна купити ваші диски?

— Водночас усі, хто відвідує літні етноімпрези, завжди мають шанс побачити, почути тебе, придбати диски. Розкажи про свої перемоги.

— На телеканалі «ICTV» виходитиме моя ранкова авторська програма. Одне з римських видавництв у серії «Золоті казки світу» видало мою казку «Коза–Дереза». Столична компанія «Арт–хауз трафік» запропонувала відзняти повноформатний мультфільм на одну з моїх різдвяних казок. Звісно, я написав сценарій, але він уже три роки лежить мертвим грузом. Більш реалістичною виявилася пропозиція відомого мультиплікатора Степана Коваля щодо реалізації мультсеріалу «Моя країна — Україна». Це — живі і дотепні історії про українські міста і села. І це — справді живий і динамічний проект, який постійно розвивається.