У цьому містечку — всього одна вулиця, на якій розташовано шістнадцять будинків. Це навіть не вулиця у класичному розумінні: між «розкиданими» будиночками, схожими мов дві краплі води, — ніяких парканів, а біля них — жодних плантацій під капусту–картоплю. Натомість акуратні котеджі оточують височезні сосни, бо й містечко це розташоване майже в лісі — в тихому й спокійному місці Броварів, що під Києвом. Одразу кидається у вічі, що тут має мешкати багато дітей: на території містечка — кілька гральних майданчиків і стадіон. Власне, саме для малечі і був затіяний увесь цей проект.

В історії досліджень найглибшої западини нашої планети — Маріанського жолоба — найдивніше те, що на його дні лише одного разу побували люди. Це трапилося рівно 50 років тому, коли технічні можливості людства і близько не рівнялися до нинішніх. Не зважаючи на науковий прогрес, людина більше не наважувалася побувати на «дні планети» (за останніми дослідженнями, найглибша точка Маріанського жолоба — 10 971 метр).

23 січня 1960 року найглибше дно відкрилося двом відчайдухам — швейцарському дослідникові Жаку Пікару та лейтенантові Військово–морських сил США Дону Уолшу. «Не зважаючи на те, що на металеву поверхню батискафа тиснуло 200 тисяч тонн, «Трієст» невимушено тримав рівновагу, — згадував момент «посадки» Пікар. — Тим самим претензійно звертаючись — в ім’я науки та людства — до найбільшої глибини всіх наших океанів».