Його народ нарешті прийшов. Прийшов так швидко, як він мріяв, і так чисельно, як він сподівався. Народ прийшов до нього на похорон... Ховали Чорновола.
Засліплене березневим сонцем задзеркалля вікон на київських вулицях відділяло вічність від дійсності. Тисячі троянд на асфальті ще кричали його болем, однак закам'яніла в розпуці процесія, здається, усвідомлювала одне: туди, за межу вічності, піде тільки він, Чорновіл. А ми залишимося. Залишимося у лабіринтах цих вулиць, власного сумління і в лабіринтах такого непростого українського поступу.