Мир під загрозою червоних

Дипломатичний напрям українського визвольного руху сприяв утвердженню Української самостійної соборної держави на міжнародній арені. Сьогодні мало хто знає, що українське націоналістичне підпілля у 1943—44 роках вело переговори з військово–політичними колами Румунії. Воюючи з нацистами на Волині та Південному Поліссі, підпілля ОУН(б) та УПА мали водночас відбиватися й від румунських військ та каральних загонів. Румунія як союзниця гітлерівської Німеччини у Другій світовій окупувала українські території Північної Буковини, Бессарабії і Трансністрії. Український визвольний потенціал розпорошувався, тоді як потрібна була якнайбільша концентрація зусиль для боротьби проти двох тоталітарних систем — СРСР та Німеччини.

Підтримка найближчих сусідів

Рішення «вилучити другорядні фронти в боротьбі за створення Української незалежної держави націоналісти прийняли на ІІІ Надзвичайному Зборі ОУН(б), що тривав 21—25 серпня 1943 року. 28 жовтня 1943 р. головний командир УПА Дмитро Клячківський («Клим Савур») видав наказ № 17, в якому велів усім підпорядкованим відділам та загонам УПА припинити військові дії проти угорців, румунів, словаків та латвійців, що були або окупантами на українських теренах, або слугували нацистам як поліцейські.

Однак, на відміну від Волині та південного Полісся, на території румунської Трансністрії, Північної Буковини та Бессарабії до початку 1944–го не було сформованих відділів УПА. Отож тут не усталилась практика укладення угод про ненапад і нейтралітет, як це було між УПА та угорськими окупаційними частинами на території Волині. У відносинах між українським визвольним рухом та Румунією бракувало військового рівня переговорів, що у перспективі міг перенестись на вищий політичний рівень. А стосунки між підпільними структурами ОУН(б) та румунською окупаційною владою на початок осені 1943 року залишалися вкрай напруженими. Румунські поліційні та каральні органи регулярно «чистили» арештами організаційні осередки ОУН(б) на території Трансністрії та Північної Буковини.

Мирні переговори з представниками Румунії зініціював Центральний провід (ЦП) ОУН(б). У його рамках у серпні 1943 р. було створено Референтуру зовнішніх зв’язків (Р–33) на чолі з Миколою Лебедем (псевдо «Ігор», «Максим Рубан», «Ярополк»). Намагаючись налагодити дипломатичні та військові контакти з колами Румунії, керівництво ОУН(б) мало кілька стратегічних завадань. По–перше, подолати зовнішньополітичну ізоляцію, в якій на той час перебував український визвольний рух. По–друге, заручитись підтримкою найближчих територіальних сусідів України у спільній боротьбі проти більшовицької загрози. По–третє, вплинути на офіційну політику румунських урядових кіл щодо їхнього ставлення до українського націоналістичного підпілля та українського населення на окупованій Румунією території. По–четверте, спробувати вийти через румунські дипломатичні канали на зв’язок із західними союзниками.

Меморандум румунам

Тим часом, після поразки німецьких військ під Сталінградом (де було розгромлено 26 румунських дивізій), на Дону та Північному Кавказі, позиції режиму диктатора (кондукеторула) Йона Антонеску в Румунії захиталися. Пожвавилися опозиційні до режиму політичні партії, які сумнівалися в доцільності подальшої участі Румунії у війні на боці ІІІ рейху. Червона армія просувалася все далі на Захід. Італія вже капітулювала. Отож опозиційні сили в Румунії активно шукали можливості виходу країни з війни. Керівництво опозиційних партій прагнуло заручитися підтримкою західних держав та з їхньою допомогою запобігти вступові на територію країни Червоної армії. Навіть політики з близького оточення генерала Йона Антонеску заходилися шукати контакти з західними країнами антигітлерівської коаліції. Сам кондукеторул доручив своєму брату, міністру зовнішніх справ Міхаю Антонеску, таємно від німців зв’язатися із західними союзниками.

Переговори ОУН із румунами розпочались у середині жовтня 1943–го у в’язниці, де перебували заарештовані за націоналістичну діяльність члени проводу ОУН Трансністрії Л. Павлишин та М. Ченига. Оунівці вирішили використати арешт як можливість для встановлення контактів із румунськими державними представниками. Вони заявили, що є керівниками ОУН на території Трансністрії і мають завдання від проводу ОУН встановити контакт із представниками румунської влади для проведення переговорів щодо можливої координації спільної антирадянської боротьби. Через декілька днів румунські парламентарі повідомили оунівців, що румунський уряд погоджується на переговори з Центральним проводом ОУН(Б) і звільняє їх з ув’язнення для підготовки зустрічі.

У ході підготувань до мирних переговорів наприкінці 1943 — на початку 1944 років узгодили місце для головної українсько–румунської зустрічі в Кишиневі. Були представлені позиції сторін у майбутньому переговорному процесі.

5 січня 1944 року дипломатична референтура ЦП ОУН(б) підготувала меморандум (меморіал) на адресу румунської сторони, де висловила позицію української сторони. Тут були викладені основні положення міжнародно–політичної концепції ОУН(Б), передусім про необхідність перебудови Східної Європи на засадах створення самостійних національних держав кожного народу в його етнографічних межах. Такий порядок мав стати своєрідною альтернативою імперіалістичним міжнародним концепціям Москви та Берліна. Автори документа зазначали: «Український нарід не має жодних агресивних планів супроти румунів, ані інших сусідів. З Румунією та іншими сусідами український нарід, а в майбутньому Українська Держава, бажає жити в добросусідських мирних відносинах». Далі стверджувалось, що «співпраця між Румунією та Україною вже тепер є можлива: вона буде корисна для обох народів».

Також висували низку вимог до румунської сторони: 1) визнання права на самовизначення народів у їхніх етнографічних межах; 2) визнання українського визвольного руху та майбутньої Української самостійної соборної держави; 3) припинення боротьби з українським націоналістичним підпіллям; 4) відмова від імперіалістичних планів щодо українських земель; 5) визнання території Трансністрії разом з Одесою за складову частину майбутньої Української Держави; 6) оприлюднення офіційної заяви румунського уряду про те, що кордони між Румунією та Україною на території Буковини та Бессарабії будуть встановлені на основі рішення міждержавної делімітаційної комісії згідно з етнографічним принципом.

Суперечка про кордони

Офіційні переговори між представниками ОУН(Б) та Румунії відбулись 17–18 березня 1944 р. у Кишиневі. З румунської сторони були присутні: юридичний консультант міністерства закордонних справ Румунії Дмітру Баранчу, військові парламентарі полковник Іонеску та підполковник Пержу. Українську сторону представляли: член Р–33 д–р Іван Гриньох («Громовий»), голова ініціативного комітету для створення УГВР Лев Шанковський («Мартович»), сотник УПА Микола Дужий («Карпенко»), провідник ОУН на території Трансністрії Семчишин («Ярема», «Річка»).

На переговорах обговорили пункти українського меморандуму. Румунські представники погодились оголосити амністію українським політичним в’язням, припинити антиукраїнську шовіністичну політику і визнати українців Північної Буковини та Бессарабії за окрему національну меншину в складі Румунії. До українців як меншини мали застосовувати Статут для національних меншин Румунії, що мав гарантувати їм найширші національно–культурні права. Окрім цього, румунські делегати погодились посприяти представникам ОУН(б) у налагодженні контактів із західними альянтами через румунські дипломатичні канали у нейтральних країнах (Швейцарії, Швеції і Туреччині). У військовій сфері румунська сторона погодилася таємно надавати мілітарну допомогу УПА зброєю, амуніцією та військовою технікою. Було також узгоджено питання про надання притулку на території Румунії для п’яти тисяч українців–біженців із території Трансністрії перед наступом Червоної армії.

Основним каменем спотикання на шляху до порозуміння стало територіальне питання. Румунські делегати вимагали від української сторони визнати «історичні права Румунії на землі Північної Буковини та Бессарабії». Представники українського визвольного руху категорично відхилили ці домагання, заявивши, що вирішення цього питання належить до прерогатив урядів незалежної України та Румунії, які мають зафіксувати міждержавний кордон у дво­сторонньому договорі. Так і не досягнувши компромісу в питанні державних кордонів, обидві сторони все–таки погодились співпрацювати у військовій сфері.

Однак з огляду на швидкий наступ Червоної армії до кордонів Румунії налагодити ефективну співпрацю між УПА та румунською армією так і не вдалося. Наприкінці серпня 1944–го всю територію Румунії зайняли червоні війська.

Олександр ПАГІРЯ,
головний спеціаліст Центру вивчення документів
з історії визвольного руху Галузевого державного архіву СБУ