«Мене повернули з того світу»

Невисока, а поряд із лікарем–рятівником гренадерського зросту Миколою Бутніцьким — зовсім мініатюрна, Люба Палагнюк жваво крокує коридором реанімаційного відділення Івано–Франківського обласного перинатального центру до «палати виживання». Тут під апаратом штучної вентиляції легень вона перебувала на межі життя і смерті страшних 33 доби. Нині про ті пекельні дні і ночі нагадує рубець на передній частині Любиної шиї та СМС–повідомлення в пам’яті мобільного телефону її чоловіка Василя. У переданому тексті — лише кілька слів, що краяли серце: «Я все зрозуміла. Невже ми всі тут помремо?».

Про те, що стерлося з пам’яті

Коли і під впливом якої фатальної події її права рука підсвідомо набирала на клавіатурі «мобілки» моторошну фразу, жінка не пригадує, як не пригадує і багато чого іншого, що трапилося з нею за майже п’ять тижнів штучної вентиляції легень. «Закріпилася в уяві лише картинка про те, як Микола Миколайович не відходив від мене ні вдень, ні вночі, — стверджує жінка. — Його образ і голос пам’ятатиму все життя. Мене повернули з того світу. Якби не ці люди — був би кінець».

«Вона перебувала в такому стані, коли дещо робила рефлекторно, і ці дії не фіксувалися в довготривалій пам’яті, — пояснює завідувач реанімаційного відділення центру Микола Бутніцький. — Захищаючись, мозок ніби стирав усю інформацію. Але Люба — молодець. Вона чіпко трималася за життя і нам допомагала її рятувати. Щоб там хто не говорив про неминучість утрат від ускладнень будь–якого штаму грипу, але такої патології, з таким перебігом хвороби не траплялося ні в нашому центрі, ні впродовж моєї тривалої лікарської практики».

Той крик Любиної душі, переданий оператором мобільного зв’язку, вихлюпнувся в ефір після того, як померла її сусідка по палаті — в неї одна за другою лопнули обидві легені. Василь Палагнюк і без есемески знав, що там відбувається — він змарнів від майже місячного перебування під дверима реанімації. Вдома у гірському селі Шешори маминого порятунку терпляче очікував дев’ятирічний син Назарчик.

В обласний перинатальний центр Люба потрапила ще 25 жовтня, на початковій стадії грипозної пандемії, коли каліфорнійський монстр на українських землях вистежував лише перших жертв. Мешканку Шешор підступний вірус спершу поклав на ліжко Косівської районної лікарні. Проте місцеві медики, розгледівши на флюорографічному знімку нетипове ураження легень, негайно транспортували важкохвору жінку в Івано–Франківськ. На той час надзвичайна протиепідеміологічна комісія при облдержадміністрації прийняла рішення про негайне переведення всіх вагітних з ускладненнями грипу для лікування в обласний перинатальний центр. Там терміново переобладнали частину гінекологічного відділення та палату патології під стаціонар, через який загалом пройшло понад шістдесят пацієнток. Позаяк тутешні гінекологи ніколи не мали справи з важкими пневмоніями, на допомогу їм приставили досвідченого пульмонолога–інфекціоніста та професорів–консультантів з Івано–Франківського національного медичного університету. Обласна клінічна лікарня допомогла дихальними апаратами та медикаментами. Про стан госпіталізованих майбутніх породіль щоранку доповідали голові облдержадміністрації Миколі Палійчуку. Почалася тривала, виснажлива і непрогнозована боротьба за життя важкохворих вагітних жінок, доправлених сюди з усієї області.

Подивіться на фото, панове з ВООЗ

Ще до того було відомо: серед груп ризику в структурі смертності від пандемічного грипу в усьому світі вагітні перебували на першому місці, зважаючи на їхній фізіологічно знижений імунітет. Та ніхто з прикарпатських медиків достеменно не знав, що робити з агресивною, небаченою досі вірусно–інфекційною пневмонією. Була надія на допомогу місії Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), яка прибула в Івано–Франківськ для надання консультацій. Проте прогнози компетентних воозівців виявилися похмурішими від набридливої листопадової сльоти. «У питаннях смерт­ності у нас, звісно, кожен хоче бути максимально коректним. Та, зустрівшись віч–на–віч із такими знаними фахівцями, я запитав англійця про оптимальні параметри взяття і зняття пацієнтів з апарата штучної вентиляції легень та перспективи їхнього одужання, — пригадує головний лікар перинатального центру Ігор Вакалюк. — Мене, чесно кажучи, спантеличила відповідь поважного медика, котрий тривалий час займається інтенсивною терапією грипозних пневмоній. Він висловився так: «Я не можу говорити про перспективи, бо таких жінок живими від апарата ще не відключали».

Від почутого в будь–кого могли опуститися руки, але івано–франківські гінекологи не здавалися. «Із чотирьох пацієнток, які тоді перебували в нас на інтубації з керованою вентиляцією легень, — продовжує Ігор Васильович, — двох ми врятували. Одна з них — Люба Палагнюк. Сфотографуйте її — хай подивляться світила з ВООЗ, які не бачили перспектив. Усього на вентиляції в нас було семеро вагітних, четверо — вижило».

Серед тих, кого вдалося врятувати, — худенька як стеблинка, Жанна Лазуткіна. Її легені довелося вентилювати цілих 37 діб. Перебуваючи непритомною, жінка народила дівчинку, а коли прийшла до тями, то навіть не знала, що вже стала мамою. Згодом Жанні судилося нове важке випробування — стався розрив легень. Завдяки порадам завідувача кафедри пульмонології місцевого медуніверситету Миколи Островського вдалося придбати дуже дорогий імпортний препарат (вартість десяти флакончиків — понад 15 тисяч гривень). Чи ці ліки подіяли, губляться в здогадах медики, чи щось інше, а розриви в Жанниних легенях, на щастя, затягнулися. Нині жінка доліковується у пульмонологічному центрі, а дівчинка перебуває в обласній дитячій лікарні.

«Дасть Бог, дочекаємося Великодня»

— Що ж вам вдалося зробити такого, чого не знали чи не змогли передбачити фахівці світової медицини? — запитую пана Вакалюка.

— Ми застосовували всі можливі методи реабілітації, добуті від наших науковців та з авторитетних медичних сайтів, — відповів він. — Микола Миколайович уперше в Україні чи й навіть на теренах СНД випробував дію німецького апарата Novalung розмірами приблизно 30х30 сантиметрів, всередині якого встановлено багато мем­бран. Завдяки введенню у стегнові судини катетерів цього одноразового пристрою вдається збагачувати кров киснем. Наш головний реаніматолог бачив, що жінки помирають, але їх ще можна рятувати. Й рятував! Novalung давав шанс вижити, тому за нього вхопилися як за останню соломину. Представник фірми–виробника не зміг поставити катетери, а Миколі Миколайовичу вдалося це зробити. Він два тижні майже не залишав реанімацію. Інші лікарі та середній медичний персонал також не відходили від важкохворих. За місяць перебування в стані нерухомості у жінок не утворилися пролежні. Це багато про що свідчить. Потім ми від’єднували їх від вентиляційного апарата спершу на хвилину–дві, потім — трохи довше. І так цілий тиждень. Усі перебували на межі виснаження. Дуже допомогли професори Микола Островський та Іван Титов. Отже, можу впевнено стверджувати: людський чинник виявився вирішальним.

Методика, застосована в Івано–Франківському перинатальному центрі, як стало відомо, успішно практикується лікарями армій США, Ізраїлю та НАТО для порятунку військовослужбовців. У гінекології до нього справа не доходила. «Цей метод дає шанс тоді, коли вражені легені й бракує кисню для мозку, серця, печінки та нирок, — розповідає Микола Бутніцький. — Застосовуючи його, ми усуваємо гіпоксію і сприяємо відновленню легеневої тканини. Якби не виняткова мобілізація нашого колективу, то сам по собі апарат не допоміг би. А так вдалося мінімізувати ускладнення».

Досвідом прикарпатських гінекологів уже зацікавилися колеги з кількох областей України. По Миколу Бутніцького присилали літак з Полтави, аби він допоміг рятувати родича одного з високопосадовців. Та попереду в працівників Івано–Франківського перинатального центру — ще одне випробування: Люба Палагнюк ось–ось має народжувати хлопчика. Жінка, кухар–технолог за фахом, бідкається, що не змогла приготувати різдвяні страви для своєї родини. Та, переборюючи хвилювання, бадьориться: «Дасть Бог, дочекаємося Великодня, то тоді я вже на кухні реабілітуюся. І рятівників своїх обов’язково запрошу на гостину».