Колядують в Україні, як відомо, до Водохреща. А подекуди й до Стрітення. Отож хто не встиг поколядувати на Різдво, ще має нагоду привітати оточуючих з Різдвяними святами. Тим паче сьогодні, в перший день Старого Нового року, про особливу чарівність якого є чимало оповідок і легенд. До речі, на київських вулицях саме колядують гості з Москви, яких привіз до української столиці відомий московський музикант Ілля Сайтанов.
— Пане Іллє, дивно, що з Москви ви зі своїм гуртом приїжджаєте колядувати в Київ. Чому так?
— По–перше, у Москві це робити ніде і нікому. Суть колядки втрачається, якщо людина, якій колядують, не може підспівати і не розуміє, що відбувається. Це не естрада, не концертна вистава. Це — обряд, у якому є мінімум два учасники: «той, хто» і «той, кому». Безумовно, і в Росії є люди, які колядують. Але там це перетворюється, в гіршому випадку, на концерт, коли «аудиторія» послухає добре виконану музику і поаплодує (що для обряду зовсім не потрібно). А в кращому випадку — на пропаганду: люди дізнаються про існування колядок і, ймовірно, коли почують їх наступного разу, то більше зрозуміють. Утім людина не радітиме, що їй заколядували. А от на Мишоловці в Києві у бабусі сльози були в очах, що до неї прийшли колядники. Колядування як живий обряд у Росії не існує. Жодного разу мені в Москві не співали колядок, окрім моїх друзів, які спеціально цьому навчалися. Вони ставлять лялькову виставу на Різдво — Вертеп. Є ще кілька людей, які співають колядки у своїй нечисленній церковній громаді.
Чому я колядую саме у Києві, а не, приміром, у Карпатах чи в Польщі, куди мене також кликали? Річ у тім, що я упродовж багатьох років приїжджаю до Києва в післяноворічний час відпочивати. У якийсь момент мій приятель, Сергій Топор (нині — лідер гурту «Топоркестра» — Авт.), зібрав колядницький гурт зі студентів Київської академії мистецтв і запросив нас. І тепер ми вже років шість ходимо колядувати разом.
— Російські колядки якось відрізняються від українських чи польських?
— Я не так багато чув російських. Ті, що мені відомі, принципової відмінності не мають. Є майже дослівні. Наприклад, «Панє Миколаю, на твоєму дворі... Радуйся, ой радуйся зємлє, Син Божий нараділся».
— Українських колядок ви знаєте більше, ніж російських?
— Так я ж тут колядую! Річ у тім, що в Росії після реформ патріарха Нікона церква наклала заборону на колядування, як і на все, пов’язане з дохристиянськими обрядами. Заборонявся спів скоморохів, гра на музичних інструментах. Через це інструментальна російська музика є дуже бідною порівняно з усіма сусідами. Колядки зафіксовані переважно на Півночі, в Архангельській області, де обряд колядування зветься «віноградіє». Дослідники зацікавилися народною російською творчістю аж наприкінці XIX століття, а зникати вона почала з XVIII століття. Взагалі ж від втрати стародавньої традиції колядування страждають чимало народів. Скажімо, у поляків залишилися переважно церковні колядки — «пасторалки», і зовсім мало дохристиянських.
— Чула, що ви співаєте колядки різних народів...
— Іншомовних колядок ми насправді співаємо дуже мало. У нас є молдавська, кілька словацьких. І просто пісні, скажімо, сербська. Більшість колядок — українські. Не тому, що лінуємося вивчати інші, просто хочемо, аби люди змогли нам підспівати.
— А якісь російські колядки є? У Києві ж така велика російська діаспора...
— Чомусь не співаємо. Якось пробували, я привозив із Росії теку російських колядок. Але вони тут не прижилися. У живому середовищі щось проростає, а щось ні, силою тут нічого не насадиш. Російські пісні сьогодні зрідка де можна почути вживу. Їх потрібно вчити або з аудіозапису, або з нот.
— Як, на ваш погляд, кияни сприймають колядки?
— Коли ви просто ходите по знайомих, там усе зрозуміло. Коли ж співаєте під вікнами багатоповерхівок, а вони починають відчинятися і з них хтось виглядає — це вже інше. Або ж коли ви відчиняєте всі двері на вулиці і туди заходите, — чи там лазня, чи офіс політичної партії, чи крамниця... Пішли ми якось колядувати по приватному сектору. Доволі багата вілла, молодий чоловік, його дружина. Ми колядуємо, а вони стоять якось так бочком, тоді чоловік підходить до мене і тихенько питає: «А я що маю робити?». Варіантів відповідей було багато: мовляв, кинути грошей, танцювати... Уже згодом, у розмові з одним професором, я порушив це ж питання. З його точки зору, відповідь очевидна: піти колядувати з нами. У його практиці такі випадки були. Насправді до нас чимало прекрасних людей приєднувалося під час колядування. Ось ми йдемо Хрещатиком. Хтось стоїть і спостерігає, а хтось дивиться нам услід такими очима, що ми розуміємо — його треба запросити. Одна дівчина останні чотири роки ходить з нами, носить Зірку — вона таким чином приєдналася.
В офісі однієї політичної партії на Хрещатику нас задарували їжею, випивкою, а в нас того разу самі непитущі ходили. У репертуарі було з п’ять колядок. Вони їх усі прослухали по два рази, а якусь, здається, попросили заспівати втретє. Така от жадібність до колядок. А то ще колядували ми в театрі, що неподалік Цирку. Там режисерка усіх своїх працівників посадовила в залі, нас усіх нагодувала. Помітно було, що пишалася, бо до неї прийшли колядувати. Потім мені актори того театру розповідали, що доти ніколи її такою не бачили, бо керівничка вона сувора. Біля того ж Цирку ми зайшли в кафе, і його господар, чех, витяг звідкись барабан і пішов з нами колядувати.
Кілька років тому ми колядували на Подолі, і от зупиняється машина, з неї виходить дядечко і каже: «А тепер я вам заколядую». Відкриває багажник — а в нього там костюми, ляльки вертепні... Бажано співати для тих, хто радий почути. Тішить найрізноманітніша жива реакція на колядку різних людей. Від підспівування і підтанцьовування до сліз радості. Це катарсис, якого не передбачити.
— Ви вивчаєте фольклор різних народів?
— Так, багатьох. Народна музична культура кожного народу — це ніби іноземна мова. Щоб її опанувати, потрібно не менше зусиль, ніж для вивчення іншої мови. Тут своя знакова система, свій специфічний інструментарій — звуковисотний, ритмічний, гармонійний, мелодійний, ладовий, наспівний. Музикантам з двох народних культур домовитися буде важко. Утім якщо люди довго живуть поряд, наприклад, у селі — українці, євреї й поляки, грають один в одного на весіллях один і той же репертуар, для них уже не проблема грати разом, ледь по–своєму інтерпретуючи. Вони просто опановують манеру іншого, як і розмовну мову.
— Відомо, що в радянський час у всіх «братніх народів» змінювали манеру виконання фольклору...
— Річ навіть не у зміні. У Росії, наприклад, певну регіональну виконавську манеру — скажімо, Брянщини, робили загальноприйнятою. І ця манера звучить постійно і всюди, іншої не чути. Російська музика насправді регіонально дуже різноманітна. І та частина фольклору, яка може бути сприйнята як естетично прекрасна, слухачеві недоступна. Через це музикантові дистанція до власної музики здається дальшою, ніж до чужої. Простіше вивчати та грати музику балканську, тому що вчиш її «з нуля», тоді як російську — «з мінуса». Треба спершу подолати відторгнення. Дуже багато моїх знайомих, і я також, приходили до російської музики, спершу граючи близькосхідну, балканську, ірландську, українську музику. Найскладніше виконувати живо «затасканий» матеріал, скажімо, пісню «Катюша». Пісня може бути хорошою, але, якщо ви чуєте постійно лише її, та ще й не в кращому виконанні, від неї може знудити.
Лише в останнє десятиліття ситуація стала змінюватися на краще — російська музична культура виходить із підпілля. Для виживання певних музичних творів важливо, щоб вони потрапили до широкого поля культури і взаємодіяли зі світовою музикою. Скажімо, джаз — це, умовно, музика негрів певного новоорлеанського регіону. Але в якийсь момент її стали грати музиканти різних народів, які привносили туди власні традиції. Це збагачувало і джаз, і ті музичні культури, які його «опановували». Тепер це своєрідна «міжнародна мова». Російська народна музика поки не є такою «спiльною мовою», хоча є шанс, що вона може стати такою у межах хоча б своєї країни.
Цікаво спостерігати, що виривається «за бар’єр», за географію певної країни. І яка є взаємодія між музикантами–фольклористами — російськими й українськими, болгарськими, польськими. Є спільні проекти, виходять платівки болгарсько–російські, україно–польські. Такі музиканти ніби ниточкою зшивають простір. Це збагачує кожну культуру. Ось польський гурт «Кроке» записав сербську пісню «Айде Яно», яку і ми співаємо. Яким є шлях цієї пісні? Її співала Мара Джорджевич у 1960–х роках і записала на платівку «Пісні з Косова та Метохiї». Якимсь дивом цю пісню почули й записали музиканти польського гурту «Кроке» і шалено популяризували її серед балканської і єврейської тусовки в Польщі. Звідти я привіз цю пісню до Москви і до Києва. Це приємно і нам, і самій Сербії, бо її пісня, хоч і трохи видозмінена, рознеслася по світу. Таке ж свого часу станеться і з російською музикою, і, тим паче, з українською.
Ілля Сайтанов
народився у 1977 році в Москві. У 2001 році закінчив МГТУ ім. Баумана. За фахом — інженер–математик, працює провідним аналітиком у статистичній фірмі. Каже, що дев’ять десятих його прибутку дає вища математика, хоча чверть свого робочого часу віддає музиці. Музичну освіту вдосконалював у майстер–класах із народної музики та безпосередньо у грі з народними музиками й фольклористами.
Засновник московського гурту «Лакоча», що виконує народну музику: балканських країн, єврейську, російську, вірменську. Періодично виступає з різними гуртами Москви, Петербурга, Києва та інших міст, а також сольно, проводить майстер–класи з ритміки й імпровізації та народної музики різних традицій.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
