Ті, що протестують проти визнання Голодомору як злочину.
Тема Голодомору, здається, звелася до банальної полеміки серед політиків: був він геноцидом українців чи ні. Складається враження, що через це вона може зійти на маргінес нашої суспільної думки. А між тим вдумливий підхід до теми Голодомору, а особливо ж постгеноцидного суспільства, дає відповідь на питання про причини майже всіх українських негараздів сьогодення. Щоб зрозуміти це, зробімо спершу екскурс у глибоку історичну давнину. Причому не українську, а давньоєврейську.
Коли на межі 70—80 років першого сторіччя нашої ери римський імператор Тит Флавій наводив порядок у повсталій проти Риму Юдеї, він довго не міг узяти Єрусалим. Тоді Тит обложив його і став чекати, коли в захисників міста скінчаться харчові запаси. Захисники тримали оборону й після того, як закінчилася їжа. Божеволіли від голоду, але не пускали в Єрусалим ворогів. Сьогодні вже відомо, що довготривале абсолютне голодування руйнує в пересічної людини моральність. Потім змінює її менталітет у напрямі, що вигідний тому, від кого залежить, помре людина від голоду чи залишиться жити. Остання ж (передсмертна) фаза абсолютного голоду руйнує, здавалося б, непорушні людські інстинкти. Зокрема й такий потужний, як материнський.
Ось чому під кінець облоги Єрусалиму Флавієм єврейські жінки почали їсти власних дітей. І коли в посушливому 1921 році українські селяни, доведені до відчаю надмірними хлібозаготівлями більшовиків, прийшли у Кремль до Лева Троцького (Лейби Бронштейна), той сказав їм, що справжній голод у них буде лише тоді, коли їхні жінки почнуть їсти дітей.
Повернімося до Єрусалиму. Тит урешті–решт узяв місто і, розгніваний, зруйнував його вщент. Але нищити всіх його захисників, які нагадували живі кістяки і, звісно, не могли чинити спротив, імператор не став. Оскільки природа homo sapiens однакова, можна певною мірою припустити, що з тими захисниками та їхніми дітьми в Юдеї потім були великі проблеми. Їхня ментальність, напевне, стала настільки відмінною від ментальності інших євреїв, що цей факт зберігся в епосі богообраного народу, розпорошеного нині по всіх світах.
Ось як характеризує голодові зміни наш співвітчизник Григорій Бевз, який особисто пережив Голодомор 1933 року в українському селі: «Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини змінюється і її психіка. Сильне і тривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття та почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості і несправедливості, як людина неголодна. Природні загальнолюдські цінності здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зовсім не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби, кохання».
Аналізуючи сучасний стан свідомості селян півдня та сходу України (де голодоморні «жнива» були в 1933 році найбільш масштабними), можна побачити, що, на превеликий жаль, почуття патріотизму переважно не відродилося в них навіть через кілька поколінь після Голодомору. Національна ідентичність цих людей ледве жевріє лише завдяки українській мові. Цієї ідентичності сьогодні майже немає в кубанських козаків, у яких комуністи постановою свого Політбюро ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року їхню рідну українську мову забрали, заборонивши її у школах, ВНЗ, газетах та державних установах. Результати цих заходів більшовиків виявилися вражаючими. Якщо за переписом 1926 року на Кубані українцями себе визнали 75 відсотків населення, то за останнім переписом Російської Федерації — тільки 6 відсотків. І це при тому, що виселені з Кубані на початку 1933 року за повстання проти насильницької русифікації були тільки дві станиці (які потім були заселені росіянами) — приблизно 30 тисяч людей, менше двох відсотків від загального населення краю.
Не дивно, що сьогодні отаман Кубанського козачого війська заявляє, що готовий у перших лавах імперського війська наводити лад в Україні. І коли сьогодні вище керівництво Росії реабілітує Йосипа Сталіна в очах свого населення, то робить це не лише «з подяки за індустріалізацію та перемогу у Другій світовій війні»…
Чому саме українських селян комуністи вирішили перетворити Голодомором на колгоспних зомбі без роду та племені? Досить переконливу відповідь на це запитання дає відомий в’язень сумління, шістдесятник Василь Овсієнко: «Українці як етнос з їх глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму — і на це вказували радянські високопосадовці. Україна повинна була бути стертою з лиця землі, а рештки українського народу мали стати матеріалом для «нової історичної спільноти» — радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі».
Коли у Кремлі приймали рішення про впровадження геноцидних заходів щодо українського селянства у СРСР, Лейба Бронштейн (Троцький) уже давно був в еміграції. Але й у Політбюро ЦК ВКП(б), і в Політбюро ЦК КП(б)У було більш ніж достатньо людей, які знали ту єрусалимську історію не гірше за нього. Сьогодні можна почути, що пішли вони на це, нібито з помсти українцям за єврейські погроми під час повстання Богдана Хмельницького. Але, швидше за все, цей злочин більшовики вчинили з міркувань банальної «революційної доцільності».
Наші селяни нині тужать за колгоспами: антилюдська більшовицька мета була досягнута. До того ж загальноєвропейську ментальність було таким чином змінено на євразійську (російську), яка визнає не індивідуальну, а саме колективну працю на землі. Можливо, саме тут заховано таємницю такого вперто–агресивного невизнання Москвою нашого геноциду. І скільки б не запевняв Віктор Ющенко Кремль у тому, що Україна не прагне вимагати від Росії як правонаступниці СРСР будь–яких компенсацій за той геноцид, там удають, ніби не чують тих запевнень. Бо насправді зовсім не компенсацій боїться пострадянська імперія…
Постгеноцидні українці, перетворені комуністичними селекціонерами на істот без історичної пам’яті, виявилися дуже зручним матеріалом для стосунків зі своїм «старшим братом», чого у природних українців ніколи не було, незважаючи на їхнє багатовікове проживання пліч–о–пліч із росіянами. Ось чому саме нащадки селян, що пережили геноцид 1933 року, на сході України сьогодні становлять більшу частину електорального поля проросійських політичних сил України.
Саме про таких ментальних мутантів сказав видатний російський соціолог Сергій Кара–Мурза: «Людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, випадає із цього соціуму і стає зовсім беззахисною проти маніпуляції. Людина без пам’яті поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, людина, звільнена від історичного досвіду свого та інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоденням». Саме на потребах сьогодення і підловлюють безбатченків–любителів дешевої ковбаси наші комуністи. Саме російськомовним сьогоденням індустріальних міст України спекулюють на електоральному полі регіонали.
Саме для збереження в «совковій цноті» населення півдня та сходу нашої держави влада в цих регіонах залишає недоторканими пам’ятники комуністичним злочинцям. Більшість тамтешнього населення внаслідок Голодомору втратила свою українську ментальність і легко вірить у казки колишніх комсомольців про «кровожерливих бандерівців». Як, до речі, і в трудовий подвиг Олексія Стаханова та сакральність радянських воїнів–інтернаціоналістів. Казкарі, схоже, за вказівкою московських координаторів взялися за встановлення по всій «Новоросії» пам’ятників відомій україножерці — Катерині ІІ. Що це, якщо не підготовка місцевих еліт до аншлюсу України?
Місцеві ради всіх рівнів південно–східної України щорічно виписують мільйонні кошториси на підтримку російської мови та проросійських ЗМІ. Дієвість такої політики вражає. Відповідно до нещодавньої заяви в УНІАН колишнього начальника Управління з питань преси та інформації Луганської ОДА В. Желєзного, усі комунальні ЗМІ контролює там Партія регіонів. Стає зрозумілим, чому на Луганщині пронатовський курс України схвалює лише п’ять відсотків населення. І досі луганцям усі місцеві телеканали популярно роз’яснюють, що НАТО — це агресивний блок, який зовсім недавно «завдав бомбових ударів по мирному населенню братської Сербії». Про те, що Сербія вже подала заявку до вступу до НАТО і має шанси бути прийнятою туди в найближчі роки, телеканали, звісно, не повідомляють.
Якщо ж коли–небудь світ визнає наш Голодомор геноцидом, то буде змушений визнати і наше постгеноцидне суспільство з його постгеноцидною державотворчою нацією. Вона як соціально–історичний феномен стане об’єктом досліджень провідних соціологів, психологів, етнографів, істориків зі всього світу. Рано чи пізно перероблені на «совків» українці зрозуміють, що є породженням наймасштабнішого етноциду в історії людства. А коли хвора людина визнає свою недугу, в неї, як правило, виникає бажання лікуватись та одужувати. На ліки, за такої уваги з боку світової спільноти, довго чекати не доведеться.
А коли так, то українці знову стануть самі собою, тобто європейцями, яких радо зустрінуть і в НАТО, і в Євросоюзі. Ось чого насправді бояться у Кремлі, бо тоді Україну вже ніколи не повернути в імперське стійло. А без України, за висловом багатьох кремлівських ідеологів різних часів, немає й Російської імперії. Ось чому для неї питання визнання Голодомору геноцидом є, по суті, питанням: бути чи не бути...
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
