(автора.)
Йеллоустоун — це такий всесвітньо вiдомий національний парк у США, а Деркул — річка-невеличка, що протікає територією Луганщини. Її назви немає навіть в Українському словнику-енциклопедії — мабуть, не доросла. А спільного між заповідним заокеанським куточком і чарівною українською водоймою навіть більше, ніж здається на перший погляд. По-перше, Луганська обласна рада ще три роки тому ухвалила рішення про створення в Біловодському районі регіонального ландшафтного парку, виділивши під нього аж 14 тисяч гектарів по обох берегах Деркулу. По-друге, якщо я правильно розумію англійську етимологію, Yellowstone перекладається як «жовтий камінь». А Деркул тече серед крейдяних (точніше, мергельних) гір, колір яких за бажанням можна вважати блідо-жовтим. Чим не «жовтий камінь»?
Проте для появи справжнього українського Йеллоустоуну самого рішення, навіть такої поважної інституції, як обласна рада, чомусь виявилося замало. Ландшафтного парку досі на Луганщині не створено. Місцеві екологи — як за посадою, так і за покликом душі — стверджують, що не вистачає найбанальнішої у світі дрібниці: грошей. Про це вони здебільшого й говорили на нещодавній своїй нараді в Біловодську. Втім не тільки про це. За кілька годин до своїх спічiв доповідачі показали нам, журналістам, потенційні багатства майбутнього парку. А тут уже було чому дивуватися...
Перш за все тому, наскільки луганчани не вміють себе рекламувати. Навіть у порівнянні з сусідами-донеччанами. Хто знає таке прізвище: Графф? В основному — мешканці Донецької області. Тому що під орудою цього науковця просто посеред гарячого Донецького степу в середині позаминулого століття було посаджено Великоанадольський ліс. Підозрюю, що ця назва переважній більшості українців поки що нічого не говорить. Зате виснажені асфальтовою спекою мешканці «столиці Донбасу» цілими ордами знімаються влітку і сунуть відпочивати у Великий Анадоль. Бо добре про нього знають — донецьке телебачення ще в радянські часи примудрилося власними силами створити щось на зразок художнього фільму про заснування лісу й лісництва неподалік станції Волноваха.
А хто знає в Луганську про урочище Юницького? Не кажучи вже про решту. А дарма. Тому що заснував теперішній Заказник Юницького всесвітньо відомий академік, грунтознавець Василь Докучаєв. Може, Граффа свого часу й недооцінили, однак Василя Васильовича світова наука оцінила належним чином і пам'ятає до сьогодні. Тим більше дивуються нечисленні іноземці і делегації з інших областей України, потрапляючи в урочище: «Як, тут працювайт сам Докучаєфф, а ви ховать це від громадськість?!»
Добре, що самі працівники заказника пам'ятають свою історію і як можуть оберігають її. Неподалік від головного входу до старого будинку контори заказника (чи тепер слід казати — «офісу»?) стоїть мініатюрний пам'ятник засновнику. Власне, на пам'ятник цей витвір мистецтва й не тягне, навіть на погруддя — вирізана на стовпі голова академіка. В іншому місці, так би мовити, з тилу офісу стоїть приблизно такий самий пам'ятничок Костянтину Юницькому. Як стверджують господарі маєтку, вирізьблював обох засновників не професійний скульптор — лісники знайшли талановитого аматора у власному середовищі.
Всередині контори — маленький музей, теж створений аматорами. Хоча, з іншого боку, більшість експонатів вони робили як професіонали лісової справи. Ті ж гербарії або розпили дерев, що ростуть в урочищі. Складніше було з опудалами тварин. Та все-таки я принаймні правильно вгадав у довговухій брунатно-сірій істоті зайця. І лисицю впізнав, і навіть ховрахів, яких не бачив із самого дитинства. На тисячі гектарів заказника налiчують більше 500 видів тварин (маються на увазі не лише ссавці, а й плазуни із комахами). І близько трьох сотень видів рослин.
А в 1891 році такий райський куточок цим краям і не снився. Тоді на півдні Російської імперії, тобто якраз у наших степах, лютувала страшна посуха, підсилена пиловими буревіями. Природне лихо скінчилося не зовсім природним голодом, який, на відміну від товариша Сталіна у пізніші часи, антинародний царський уряд неабияк схвилював. Настільки, що навесні наступного року при лісовому департаменті Міністерства держмайна («государственных имуществ», якщо точно) була організована експертиза з комплексного застосування різноманітних засобів лісового та водного господарства в російських степах. Тоді вони ще були російськими...
Очолив експедицію Докучаєв. Очевидно, тому, що напередодні він разом із не менш знаменитим Тімірязєвим та іншими науковцями брав участь у розробці відповідної програми і навіть випустив у тому ж 1892-му книгу «Наши степи прежде и теперь», до речі, кошти від її продажу були спрямовані на допомогу голодуючим. Власне, експертиза складалася з трьох експедицій. Перша була відряджена в містечко Кам'яний Степ (Воронезька губернія); друга називалася тоді Старобільською (у 1892 році ще не існувало Біловодського району — лише Старобільський повіт). Третя поїхала до вже знайомого читачеві Анадолю, що було цілком логічно — Великоанадольський ліс тут уже встиг прижитися, і Граффовий спадок міг статися в нагоді.
«Це був найтиповіший зразок відкритого, напівбур'янного степу, наче навмисно виставленого на волю бур'янам, вітрам, спекоті та посухам», — написав Докучаєв про Старобільську дільницю. Спочатку тут заклали два невеличких — загальною площею 5 гектарів — розсадники, з яких потім брали дерева для заліснення схилів ярів та байраків, створення полезахисних лісосмуг. Тобто оті звичні лісосмуги в наших, та й не тільки наших, степах — всі походять звідси, від експедиції Василя Докучаєва. В першу чергу закріпили деревами Криничний яр і прилеглі до нього вибалки. Цей яр навіть зараз, після ста десяти років виположення, жахає своєю глибиною. Можна уявити, яким він здавався першопроходцям полезахисної справи. Однак свою справу вони знали. Василь Васильович зазначав, що на прикладі Криничного яру слід учити місцеве населення, як захищати грунти від руйнуючої дії ерозії.
Слід сказати, за царя бюрократії було значно менше, ніж тепер. Чи то, може, уряд довіряв уславленому вченому. У кишені в Докучаєва було 5 тисяч рублів, які він мав право використовувати на власний розсуд. Що той і робив. Тобто винаймав селян для ведення робіт і розраховувався з ними просто на робочому місці після виконання завдання. У музеї виставлені тогочасні знаряддя їхньої праці. Я ще не встиг й посміятися з очевидної їхньої примітивності (звичайні дерев'яні коли, одні просто загострені на кінці, інші таки оздоблені залізом; усі вони так і звалися — саджальними колами, великими або малими), як «екскурсовод» запевнив, що лісонасаджувальна техніка з тих пір суттєво не змінилася. Хоча виставлені експонати , так би мовити, автентичні — докучаєвських часів — знайшли в якомусь сараї після чергової «реструктуризації» заказника.
Те, що основним контингентом лісової експедиції були недосвідчені «степові» селяни, не завадило її успішній роботі. За сім років було засаджено 90 гектарів. Але до 1899 року уряду набридло фінансувати малозрозумілу науку. Експедиція припинила роботу, і Старобільську «бригаду» перетворили на Деркульське дослідне лісництво. Його очолив Костянтин Юницький, який керував проектом з 1894-го. До 1906 року заліснена територія розширювалася і врешті-решт досягла 5 тисяч гектарів. Юницький завів тут дендрарій, де вирощував досить екзотичні рослини (власне кажучи, у степу будь-яке дерево можна вважати екзотом). Деякі з них збереглися і сьогодні.
Костянтин Іванович, судячи з усього, був дворянином. Інакше навряд чи провінційний лісничий доріс би до генеральського звання. Це звання його й згубило в буремному 1918-му. Ні, його не розстріляли «червоні», як представника ворожого класу. «Білі» теж непричетні до його смерті. Просто прийшли якісь бандюки, яких спокусила генеральська шуба... За царату генералам корпусу лісничих належало мати розкішні зимові шуби, за статутом, а рядовим — шинелі.
«З Новим
Сьогодні в Леоніда Зятькова статутної шуби немає. Хоча є по дві трикутні зірки на погонах. Очевидно, якось вони відповідають його посаді директора Луганської агролісомеліоративної науково-дослідної станції. Він і був для гостей головним екскурсоводом. Симпатичний будиночок із червоної цегли з написом «1903» заховався серед великих дерев субтропічного вигляду. «Кипарис?» — запитав я в Леоніда Леонідовича. «Ні, це ялівець віргінський», — відповів той. Ялівець я звик бачити лише у вигляді кущів, і то в центрі великих міст, які можуть собі дозволити утримувати таку рослинну коштовність. Так росте ялівець козачий, і він тут, звичайно, теж присутній. Але віргінський... Він здивував навіть колег Зятькова зі штату Вірджинія. Там, на батьківщині, його не вирощують — кажуть, надто довго росте. А Юницькому не було куди поспішати...
Звичайно, поруч із ялівцем ростуть сосни та ялинки. На кожному дереві висить табличка з написом — не заплутаєшся. Хоча я зараз і не скажу, чим одна сосна відрізняється від іншої. Щоправда, в сосни чорної є одна характерна прикмета: відсутня верхівка. Однак навряд чи це можна вважати видовою ознакою. Просто під час недовгої окупації німці, що стояли в заказнику, скористалися сосною, аби відсвяткувати Новий рік — 1943-й. Культурна нація... Зятьков розповів, як до дендрарію приїздили австрійці. «Ми їм натякали, що треба ж якось відшкодувати завдані збитки. Але вони відбулися жартами».
Жартувати вміють і луганські лісники. Або їхнє «штатське» начальство — це як подивитися. Коли Леонід Леонідович, скаржачись на погане фінансування своєї установи, повідомив, що їм було б достатньо на утримання господарства (бензин, електрику, воду) 15 тисяч гривень на рік, я ледь не впав. Директор, побачивши мою неадекватну реакцію, почав виправдовуватися: «Ні, ну ми ж ведемо сяку-таку господарську діяльність. Дещо вирубуємо, ведемо сільське господарство...»
До слова, — якщо вже згадалося про гроші. «Фанати» ландшафтного парку просять в області на його відкриття всього 120 тисяч річного фінансування. У гривнях. Хоча самі ж розповідають, що Донецька область на аналогічні потреби виділила майже 700 тисяч. Тільки не гривень і навіть не доларів, а євро. Не хочу впадати в обвинувальний тон, однак мені чомусь здається, що якби біловодчани попросили хоча б мільйон, а половину пообіцяли б «відстебнути» кому слід — отримали б навіть більше. Приємно лише те, що не перевелися ще у глибокій провінції порядні люди, готові працювати за копійки. На оплату праці лісників, наприклад, виділяють по 190 гривень, тобто менше встановленого державою мінімуму (агов, Миколо Яновичу!). Дослідницькій станції доводиться викручуватися, аби доплачувати ще по 15 гривень...
Та не будемо про сумне. Оптимізм вселяє вже те, що господарство Зятькова примудряється якось триматися на плаву. Звісно, у порівнянні з часами Костянтина Юницького воно скоротилося уп'ятеро, але дещо таки залишилося. Столітній дуб, наприклад, посаджений ще Докучаєвим. Під ним стоїть пам'ятник Юницькому. Мене вразила якась рослина, що вилася понад землею навколо шипшини та жимолості. Стояв кінець березня, а листя в неї було місцями зелене, місцями багряне. Однак це був не осінній багрянець. «Магонія піддуболиста», — пояснив хтось зі співробітників станції. «А он то — ялина Енгельмана». Ялина як ялина, чим вона відрізняється від сусідніх?.. «Та в неї особливий запах. Хвойний, але багатьом не подобається».
Для місцевих мешканців білясті схили карликових гір Донецького кряжу виглядають буденними і малоцікавими. А для європейців, виявляється, вони здаються справжньою екзотикою: «Як це може бути — ціла гора з крейди!» Недарма ж Цезар назвав Британію Альбіоном — мабуть, сильно його вразили білий колір високих берегів таємничого острова. А луганські вчені вирішили спробувати засадити свої гори лісом. У Біловодському районі таких гір дві — у селі Городище та в самому райцентрі. Вирішили скористатися кримським досвідом: нарізати в горах тераси, а вже на них укорінити дерева. Аж тут з'ясувалося, що жоден із місцевих трактористів-бульдозеристів не погоджується ризикувати життям заради сумнівного експерименту. Довелося запрошувати бульдозериста з Криму.
Це на перший погляд все просто: викопав яму, посадив саджанець... А спробуйте «вмовити» його прижитися на голій крейді, посеред сухого степу. Допомогла береза. Як називають її, «рослина-піонер». Не в сенсі «всєм дєтям прімер», а як першопоселенець на Дикому Заході. Тільки-но сама пустить коріння, як навколо неї утворюється власний біоценоз. Тепер ці гори, уявіть собі, виглядають, як сади Семіраміди: тераси зовсім сховані під густою рослинністю. Але мене чомусь більше тягне на волю, в пампаси. Тобто — в рідний степ, якого я у первісному вигляді практично ніколи не бачив. А в заказнику Юницького таки лишилося 12 гектарів, не ораних як мінімум із часів Докучаєва. Скільки їх не орали до 1892-го — наука промовчала.
Господарі, хоч до наради залишалося вже обмаль часу, погодилися відвезти нас на ці заповітні гектари. Їхати довелося не дуже далеко, повз зарослі фундука, ділянку оранки. По оранці, не дуже й поспішаючи, кудись прямував бабак. На нашу «Волгу» він навіть не озирнувся.
Цілина була вкрита пасмами світло-русявої трави (нагадаю, дійство відбувалося в березні), які дуже нагадували кадри з реклами шампунів. «Ковила?» — «Ні, ковила — туди далі, по схилах. А це — злакові...» Як же красиво тоді має виглядати ковила, більш тонка, м'яка і ще ніжнiшого кольору?.. Звичайно, пресу на схили не повезли. І часу не було, і ризикувати не хотілося — чи то нашими машинами, чи своєю дорогоцінною ковилою. Її тут десять видів, і всі занесені до Червоної книги. Зате пощастило вислухати захоплюючу розповідь директора обласного еколого-натуралістичного центру Володимира Яковлєва. Він уже багато років займається екологічним вихованням дітей і стверджує, що відтоді, як закінчилася піонерська «зобов'язалівка», навколо Центру згуртувалося багато справді небайдужої молоді.
— Вивіз я якось своїх дітей у ковиловий степ, — розповідає Володимир Опанасович, — і так їх намагаюсь вести, аби сонце нам світило весь час іззаду. Коли вже зайшли достатньо далеко, раптом даю команду: «Усі разом, швидко розвернулися!» І майже всі попадали на землю...
— Чому б це?
— Проти сонця ковила колишеться, наче морські хвилі накочуються, і діти просто пірнали в ці хвилі — аби їх з ніг не збило. Так їм у цей момент здавалося.
Наступного року Володимир Опанасович знову вивіз дітей. Дивиться, — старші випробовують цей ефект на новачках...
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
