Учасники першого вертепу в 1989 році.
...Все почалося наприкінці далеких восьмидесятих, тобто ще за Радянського Союзу, Компартії і тотального насадження атеїзму. Коли вийти на вулицю з Різдвяною Зіркою й віншуванням маленького Ісуса на устах загрожувало навіть дуже великими неприємностями. Саме тоді група патріотично налаштованих тернопільських студентів, наслухавшись розповідей своїх батьків, вирішила відтворити забуте вертепне дійство.
Отож розробили сценарій, власноруч створили костюми та необхідну атрибутику, і вперше пішли з вертепом по квартирах рідних та знайомих. Старенькі люди, побачивши їх, плакали від розчулення і навіть ставали на коліна. Перехожі на вулицях зглядалися, як на неабияких сміливців. «Слідом за найпершими вертепами обов’язково йшли всюдисущі агенти КДБ, а на певній відстані за ними — батьки самих вертепівців, які небезпідставно боялися за своїх дітей, — розповідає член ради нинішнього тернопільського товариства «Вертеп» Віталія Мушій. — Це сьогодні вертепи мало не кожен клас в школах організовує. А тоді це було чимось незвичайним».
Той найперший вертеп став поштовхом до створення вже в березні 1989 року громадського культурно–просвітницького молодіжного об’єднання. Присягали його члени (присяга та чинна досі) на самошитних національних прапорах, пошарпаних міліцією під час славнозвісного першого фестивалю «Червона рута». І відтоді тернопільський «Вертеп» став своєрідним ядром культурного й політичного життя свідомої місцевої молоді. «Вертепівці» завжди були в перших рядах усіх заходів і акцій, спрямованих на здобуття, а відтак утвердження української незалежності. З лав товариства вийшло чимало відомих на Тернопільщині і за її межами талановитих політиків–патріотів. І саме слово «вертепівець» стало називним, передбачаючи, що це людина, передусім щиро віддана національній ідеї, яка добре знає, високо цінує і талановито «несе в маси» історію та культуру свого народу.
Сьогодні естафету кращих традицій товариства приймають вже діти тих найперших «вертепівців». Об’єднує воно понад дві сотні членів віком від 15 до 40 років.
— Довгий час народні різдвяні дійства на кшталт вертепу чи, приміром, Маланки ототожнювалися у нас винятково з сільською обрядовістю, — продовжує розповідь викладач Тернопільської української гімназії імені Івана Франка Віталія Мушій. — Тож наш «Вертеп» зробив свого часу унікальну річ — зібравши весь культурологічний матеріал по селах, переніс його в міське середовище і успішно в ньому адаптував. Це, до речі, стосується і всіх інших народних обрядів — весняних гаївок чи писання великодніх писанок. Тож можна сказати, що «Вертеп» повернув Тернополю обрядовість.
На початку 90–х ми також започаткували фестиваль «Різдвяні дзвони», завдяки якому одержали можливість показати свою самобутність і позмагатися в талантах сільські вертепи області. Потім він трансформувався у сучасний Парад вертепів, який проводиться щороку в січні.
— А що можна назвати сьогодні родзинкою вертепів від вашого товариства?
— Як відомо, вертепне дійство складається з двох частин — релігійно–духовної та соціально–побутової. Щодо другої складової, то в нас щорічно готується цілком новий сценарій, сюжетна лінія якого грунтується на найактуальніших у той момент для суспільства подіях. Цьогорічного я ще не бачила, але можна сподіватися, що не обійдеться в ньому і без теми президентських виборів. Маємо велику і дуже цікаву колекцію різдвяних пісень, частина яких зібрана під час фольклорно–етнографічних експедицій. Навіть збірку повстанських колядок, видану «вертепівцем» Ростиславом Крамарем, який зараз викладає у Варшавському університеті.
— Різдво в сім’ях «вертепівців», мабуть, теж особливе...
— Робимо все, «як книжка пише». Але найголовнішим, звичайно, вважаємо не ідеальне дотримання форми, а усвідомлення глибинного змісту всього різдвяного дійства. Наприклад, змалечку навчаючи своїх дітей колядкам і щедрівкам, пояснюємо їм суть кожного слова чи символу. І ходячи з вертепом у ролі, приміром, хлопчика з дзвіночком, дитина знає, що цей персонаж не просто дзеленчить для розваги, а покликаний розганяти темні злі сили і пробуджувати до дій на захист добра. Відповідно діти роблять усе з відповідним настроєм, і це для них справді важлива подія.
До речі, з експедицій рідним краєм «вертепівці» привезли багато цікавих матеріалів про те, як святкували Різдво наші давні предки. Вечір напередодні Різдва, Святвечір, споконвіку був для українців часом гідного приготування себе, своєї душі і свого дому та господарства до величного празника Христового народження. Звичні і буденні предмети набували в цей час магічної сили, а самі господарі ставали свого роду домашніми жерцями і трішечки чарівниками. Нагострювали, приміром, сокиру і забивали у підвалину або пеньок зі словами: «Не пеньок забиваю, а ворогам зуби вибиваю!» Або, в’яжучи вузли на шнурі, примовляли: «Не гудз зав’язую, а писок заліплюю!» При цьому називалося ім’я недруга з лихим язиком. Клали під стіл чересло і леміш, «аби мерці не прийшли, бо вони бояться заліза», обв’язували ніжки стола шнурком, щоб вберегтися від пліток.
На початку 90–х тернопільський «Вертеп» не раз виїжджав на схід України — у Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, де для багатьох людей їхні різдвяні вистави ставали відкриттям, своєрідним культурно–історичним «лікнепом» чи ковтком національної духовності. «В колективах і громадах, куди ми їздили на запрошення різних громадських чи церковних організацій, нас завжди сприймали з великою цікавістю і розумінням, часто із здивуванням, але якогось негативу я не пригадую», — каже пані Віта. Зате пригадала, як у 1994–му в Пирогово під Києвом їхній вертеп знімало телебачення, однак глядач цю передачу так і не побачив, бо одним з трьох вертепівських персонажів–царів у тернополян був... Бандера.
Тепер тернопільські «вертепівці» на схід не виїжджають. Зате впродовж ось уже п’яти років узимку група з кількох осіб постійно їздить у табір в карпатській Ворохті, де бере участь у спільному українсько–канадському проекті «Нове покоління» (колишня назва — «Приятелі дітей»). Там відпочивають діти–сироти з усіх інтернатів України. Їх і навчають «вертепівці» усім святковим обрядам. Навчилися навіть «викладати» різдвяне дійство і в літніх таборах, оскільки влітку приїжджає набагато більше дітей. Розроблено спеціальні двотижневі програми за окремими темами — «Різдво», «Маланка», «Андріївські вечорниці» тощо. Була також програма, яка передбачала вивчення окремого свята впродовж кожного з дванадцяти днів табірної зміни.
«Знаєте, і щороку є діти, які вперше чують про такі речі, — каже Віталія Мушій. — Здебільшого це, звичайно, дітки із східних областей. — Вони завжди запитують: «Це таке шоу? Чи ви й справді так святкуєте?» «Ми так живемо, — відповідаю, — це не сценічне дійство».
— Віто, у «Вертепу» така багата історія, за роки діяльності ви зібрали стільки цінних матеріалів. Не виникало задуму створити музей товариства?
— Задум є, і значно ширший. Один з напрямів нашої діяльності — етнографічний. Тернопільщина щодо цього є надзвичайно цікавим і багатогранним регіоном, але при цьому не маємо ні етнографічного відділу в музеї, ні кафедри етнографії в педуніверситеті. Ми б хотіли заповнити цю нішу, створивши спільно з іншими ентузіастами не просто етнографічний музей, а музей–майстерню. Де б можна було не тільки побачити, приміром, нашу унікальну борщівську вишивку чи дізнатися про традиції стародавнього килимарства, а й навчитися вишивати чи ткати так майстерно, як це вміли наші бабусі й прабабусі. Маємо вже навіть спонсорів. Але все впирається у виділення місцевою владою землі. Ну але це вже тема для іншої розмови.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
