«Жарт», від якого повіяло... інсультом
Саме тоді містом поповзли чутки про таку «реорганізацію» ліцею, яка практично поставить на ньому хрест. Адже розташований він у найзатишнішому куточку історичного центру Полтави, де немає прилеглих «спальних» мікрорайонів. А значить, набрати туди «звичайний» контингент учнів майже неможливо. Зате дуже легко розпорошити чотири з половиною сотні ліцеїстів серед найближчих до їхніх домівок шкіл, вивільнивши просторе приміщення та землю в самісінькій пуповині міста для наближених до тамтешніх можновладців «вершків» (декого з них уже бачили тут на оглядинах нерухомості)... Така перспектива неабияк наполохала насамперед батьків учнів, які одразу почали бити в усі дзвони, щоб принаймні з’ясувати ситуацію.
27 жовтня до ліцею приїхав сам мер Андрій Матковський зі своїм почтом. Там змушений був зустрічатися не тільки з педагогами, а й — окремо — з батьками їхніх вихованців. Про що говорилося на обох зібраннях? Не лише речники мерії, а й місцеві ЗМІ примудрилися приховати сам предмет розмови. Бо ж із їхніх куценьких повідомлень виходило, нібито міський голова лише спростовував «чутки про ліквідацію навчального закладу», називав їх «дурним жартом» і запевняв у тому, що «ліцей як функціонував, так і буде функціонувати». Несподівану ж перевірку ліцею своїми підлеглими мер мотивував лише тим, що «сьогодні в нашого управління освіти є суто технічні питання», а оскільки таких перевірок тут не було вже 7 років, то «просто настала черга».
Але ж, даруйте, чому після тієї «семирічки» міським чиновникам «припекло» тотально перевіряти кращий навчальний заклад міста за фізичної відсутності трьох (!) із п’яти представників адміністрації, в тому числі й директора? І хіба не відомо їм про те, що за два дні до візиту перевіряльників директорку ліцею Наталію Вергал з ознаками інсульту забрали до лікарні просто з робочого кабінету? На мої спроби навіть через місяць потому поговорити з самою Наталією Аркадіївною в телефонну слухавку відповіла її мати: «Ви з газети? На жаль, не можу запросити дочку до телефону. Вона повернулася з лікарні, та ще дуже хвора, продовжує лікування. При розмовах на цю тему дуже нервує, плаче, в неї одразу підвищується тиск — тоді буде біда... Краще поговоріть із колективом, там же все знають».
«Карантинна» мовчанка
Про влаштування такої зустрічі з підлеглими, як і належить, прошу новопризначеного заступника директора Лесю Овчіннікову, котра зараз виконує обов’язки керівника. Попри те, що на той момент тільки в її кабінеті перебувало троє педагогів, про будь–яке спілкування журналіста з членами вчительського колективу, за словами пані Лесі, не може бути й мови, оскільки «під час карантину подібні зустрічі в навчальному закладі заборонені». Сама ж вона прийшла сюди з гімназії №21 лічені дні тому, тож із кадрових та інших питань радить звертатися до свого безпосереднього начальства з управління освіти міськвиконкому.
Його очільниця Світлана Горбаньова також небагатослівна. Мовляв, навіщо збурювати у пресі ще щось, коли на згаданих зустрічах у ліцеї з батьками і педагогами все пояснив міський голова. На запитання власкора «УМ» стосовно конкретних претензій очолюваного нею управління та керівництва мерії до директорки ліцею №1 Світлана Володимирівна відповіла, що особисто Наталію Вергал поважає як фахівця і людину, от тільки «вона не завжди володіла ситуацією в колективі». Та про бодай якусь конкретику тієї розмови «за зачиненими дверима» пані Горбаньова говорити відмовилася...
За таких обставин автор цих рядків змушений був спілкуватися з головними дійовими особами — нинішніми та вже колишніми педагогами ліцею №1, — так би мовити, неофіційно, за його межами. Більшість із них погоджувалися на таке спілкування тільки на умовах анонімності, тобто без згадки їхніх прізвищ у газеті, оскільки боялися втратити роботу. Бо ж якщо ТАКЕ зробили з директором кращого в обласному центрі навчального закладу, то що вже говорити про «рядових» освітянської ниви... Але й мовчати про те, що так старанно приховує та «ретушує» сьогодні «мерська» братія, вони не можуть.
Як з’ясувалося, перший грім поки що тільки для директорки ліцею «гримнув» у п’ятницю, 9 жовтня, коли її запросили до «профільного» заступника міського голови Олександра Русіна. Там у присутності тієї ж Світлани Горбаньової пані Вергал було висунуто цілу низку приголомшливих звинувачень. «Найтяжчим» серед них визначався надмірний лібералізм до підлеглих, які подекуди дозволяють собі критично оцінювати слова та дії навіть «небожителів» із мерії... За таку жахливу «провину», звісно, слід негайно писати заяву на звільнення за власним бажанням і вже на початку наступного тижня чекати нового керівника, котрий швидко наведе в ліцеї «порядок». Відмова ж добровільно залишити керівну посаду автоматично запускатиме механізм «війни» проти ліцею, важкою артилерією в якій стануть саме драконівські перевірки.
«Війна» на всіх фронтах
Що пережила після таких «настанов» у мерії бідолашна жінка–керівник за вихідні, важко навіть уявити. Тож у понеділок під час спілкування з підлеглими їй стало зле... Та звинувачення на адресу керівництва ліцею, його викладачів тепер уже на загальноміських «директорських» й інших заходах сипались, як горох із дірявого мішка. Мовляв, вони і своїх колег з інших навчальних закладів «об’їдають», і з оплатою за навчання потенційних ліцеїстів на підготовчих курсах «махлюють», і викладають та говорять дітям казна–що... От хіба можна, скажімо, порівнювати Сталіна і Гітлера на уроках історії або пропонувати на уроках української літератури «заборонену» в Полтаві тему для твору «Гетьман Іван Мазепа — герой чи зрадник?». Не кажучи вже про словесні стріли окремих педагогів у бік тих же провідників мерії за їхнє «русскоязичіє», прояви українофобства тощо.
Педколектив, звісно, взявся захищати директора й зажадав пояснень від міського голови, написавши йому відповідного листа. Тим паче що від роботи відволікала відверто «замовна» перевірка.
— У понеділок я поховала маму, а вже через два дні мала справу з перевіряючими, — говорить тепер уже колишня завуч ліцею, вчителька української мови та літератури з багаторічним стажем Віра Митченок. — Перевіряли все, що могли, навіть у вихідні викликали вчителів для інвентаризації їхніх класів. Не соромлячись нас, телефонували «нагору», щоб допомогли знайти порушення, бо самі не знаходили. При цьому до мене та заступника директора, котра на той час виконувала обов’язки керівника, приставили двох «наглядачів» із міського управління та нашого районного відділів освіти. Вони сиділи поруч із нами в одному кабінеті й постійно доповідали про «обстановку» своєму начальству. Пригадую, колезі зателефонувала місцева журналістка, то це був «кінець світу» — з тупанням ногами та з’ясовуванням, кому ж це та про що говорилося без «височайшого» погодження. Нічого ганебнішого за свою багаторічну вчительську працю мені переживати не доводилося.
Хто посмів на уроці читати «Україну молоду»?
«За три дні перевіряючим треба було з найкращого зробити найгірший навчальний заклад Полтави, — зазначила інша співрозмовниця. — Тож вони буквально виймали з нас душу». Зрештою, справжні наміри та механізми «упокорення» ліцею №1 відкрив лист–відповідь голови Асоціації керівників закладів освіти «Співдружність», яка об’єднує директорський корпус міста, Володимира Кловацького (сюди по захист і підтримку письмово звернулася її активна членкиня Наталія Вергал). Прочитавши переданого в ліцей листа, педагоги були шоковані. Адже там, як кажуть, чорним по білому писалося про «початкову» позицію керівництва міста «розглянути доцільність існування ліцею в сучасному вигляді й, скоріш за все, прийняти рішення про його реорганізацію» (нічого собі «дурний жарт»!) із «убивчим» для директорки вердиктом — «Ваших організаторських та педагогічних послуг не потребує жодна освітянська установа міста». Однак, мовляв, після «непростих переговорів» з асоціацією те ж таки «керівництво міста» милостиво зглянулося над очільницею ліцею і як «компромісний варіант» запропонувало їй в обмін на відкликання «всіх звернень із Вашого питання» вишукати можливість працевлаштування «в одній із шкіл міста на посаду завуча»...
Чи можна цинічніше образити тяжко хвору на той момент жінку–керівника, фанатку педагогічної справи, котра разом із такими ж колегами, як кажуть, «із пелюшок» виплекала унікальний навчальний заклад нового типу? Щоправда, на згаданих учительських зборах у ліцеї за участю мера той же таки голова асоціації, котрий уже не вперше постає перед земляками як «позаштатний речник» мерії, намагався переконувати всіх у тому, нібито його просто неправильно зрозуміли... Лише про якусь звичайну «ротацію» керівних кадрів говорив тоді й сам мер Андрій Матковський, вдаючи власну непоінформованість і водночас нанизуючи все нові й нові «гріхи» педколективу. До вже згаданих вище додавався чи не найтяжчий: політична агітація на уроках замість викладення програмного матеріалу. На підтвердження своїх слів міський голова наказав підлеглим прокрутити диск з аудіозаписом уроку, який провела в одинадцятому класі вчителька німецької мови Ніна Кирпотіна.
Того дня зранку на початку своєї «пари» Ніна Миколаївна почитала учням статтю під заголовком «Хреста на них нема», опубліковану в «Україні молодій» 10 жовтня. Ішлося в ній, нагадаємо, про добре відому читачам нашої газети ганебну «війну» тих же таки полтавських можновладців із хрестами, встановленими місцевими громадськими організаціями на честь козаків–«мазепинців» і на пошанування жертв Голодомору, а також із пам’ятниками справжнім українським героям. Наведені в газеті факти владного вандалізму, безпам’ятства й українофобства вчителька не могла залишити без власних коментарів. І в запалі емоцій зронила фразу: «Стріляти треба такий виконком». А на іншій її фразі, що стосувалася вже безпосередньо мера міста як колишнього комсомольського працівника з комплексом малороса, котрий ніколи не стане українським державцем, Андрій Матковський попросив зупинити запис. Мовляв, і так усе зрозуміло. Й одразу порадив пані Кирпотіній написати заяву на звільнення за власним бажанням, доки нею не зайнялася прокуратура...
Найвища оцінка від мера — новітнім павликам морозовим!
Пояснення ж самої Ніни Миколаївни стосовно виховної функції будь–якого уроку (тим більше «нульового», який, за традицією в їхньому ліцеї, щопонеділка починався з інформації про події у світі, країні та рідному місті, а того разу ще й мав суголосну тему «Видатні українці»), що має базуватися на засадах державницької ідеології, після такого «присуду» мера вже не мало жодного значення. Одна з присутніх на зборах освітянських чиновниць навіть поспішила навести «залізний контраргумент»: мовляв, їхній ліцей не державний, а... комунальний навчальний заклад. Однак у якій державі діє та «комуна» імені Матковського? Чи знають у ній про Конституцію України, що гарантує кожному право на свободу слова і думки, на вільне вираження своїх поглядів і переконань? Зрештою, чому в цьому «заповіднику українофобства», на який намагаються перетворити Полтаву її БЮТівсько–«комсомольські» очільники, вільно можна лише паплюжити національних героїв, чинити наругу над історичною пам’яттю народу, а говорити про це з одинадцятикласниками, тобто практично дорослими людьми з паспортами громадян України в кишені, — категорично «ніззя»?
Про останніх мер, до речі, таки «подбав». Правда, вельми своєрідно, пригрозивши вчителям усіма можливими карами за будь–які «репресії» стосовно ліцеїстів, які зробили аудіозапис уроку пані Кирпотіної на мобільний телефон. Нагадаємо: таємно «підслуховували» її через два дні після зробленої в мерії пропозиції директорці — звільнити керівну посаду саме через «поблажливість» до висловлювань підлеглих. Отже, йдеться не про якусь «дитячу самодіяльність», а про заздалегідь сплановану огидну «спецоперацію», в якій дорослі можновладці для нейтралізації «неугодних» учительки та директорки використали новітніх павликів морозових...
І це при тому, що одна з кращих в області викладачів німецької мови (це засвідчили результати цьогорічного зовнішнього незалежного оцінювання), вчитель–методист, спеціаліст вищої категорії, авторка посібника для колег Ніна Кирпотіна не належала до жодної з політичних партій, не струшувала трибун на мітингах — лише фахово й самовіддано робила свою справу та прагнула виховати своїх учнів справжніми патріотами України. Водночас ніколи й ні від кого не приховувала власної громадянської позиції. І якщо меру та його опричникам вона не до вподоби, то чому б їм не запросити Ніну Миколаївну для відкритої розмови, не спробувати переконати у власній правоті? А ще краще — своїми словами і діями не давати підстав для виплеску подібних емоцій...
«Вовчий білет» для вчительки
Однак ні на логіку здорового глузду, ні на професійні якості вчительки, яка, до речі, економить для міського бюджету значні кошти (бо ж за два–три роки навчає дітей тому, на що в інших школах, де іноземну вивчають із п’ятого класу, не вистачає навіть семи) «з подачі» мера воліли не зважати. Тож наступного після його візиту до ліцею дня, 28 жовтня, тут зібрали педагогічну раду, на якій майже одностайно — тільки один «проти» і двоє «утрималися» — було прийнято рішення про неможливість подальшої роботи пані Кирпотіної в їхньому навчальному закладі. Одразу по тому згадані «наглядачі» з міського управління та районного відділу освіти почали вимагати від неї заяви на звільнення за власним бажанням або «за згодою сторін». Не дочекавшись такої згоди, вже 29 жовтня управління освіти міськвиконкому видає наказ (його миттєво «дублюють» і в ліцеї) про негайне звільнення Ніни Миколаївни «за вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи, згідно з п.3 ст. 41 Кодексу законів про працю».
У такий спосіб їй фактично виписали «вовчий білет», бо хто ж наважиться тепер узяти на роботу вчительку з «увічненим» у трудовій книжці тавром невідомо якої «аморалки»? Тим паче що, певно, «для переконливості» у протоколі зборів за участю мера підпорядковані йому освітянські чиновники взагалі «інкримінували» Ніні Миколаївні заклики до фізичної розправи над членами міськвиконкому та міським головою і навіть погрози їм убивством. Водночас єдиною підставою для звільнення, згідно з тим же таки наказом управління, слугував ... «витяг з протоколу зустрічі Полтавського міського голови з колективом полтавського міського ліцею №1». Абсурдніших формулювань, якими «мерські» опричники намагаються перекреслити кар’єру політично «неблагонадійної» вчительки, вигадати, здається, неможливо.
Добре, хоч не «пришили» тендітній жінці з замашками «терористки» спробу прорити тунель із Бомбея до Лондона... Все це видавалося б смішним, якби не було так сумно. Хоча окремі співрозмовники автора цих рядків засуджували свою тепер уже колишню колегу цілком щиро. Мовляв, за будь–яких обставин учитель не повинен вдаватися до «неприпустимої форми» висловлювань перед учнями, нав’язувати вихованцям особисті політичні переконання тощо. Та навіть найзатятіші опоненти пані Кирпотіної сумнівалися в «аморальності» її висловлювань. Надто за умов повної аморальності залучення неповнолітніх до згаданих «підпільних» записів.
Переконання, за які «шиють» аморалку
— Певний емоційний «перебір» у таємно записаних висловлюваннях я визнаю, — говорить Ніна Кирпотіна. — Й одразу після тих зборів за участю мера вибачилася перед колегами за мимоволі завдані їм прикрощі. Однак жодної «аморальності» у критиці можновладців не бачу. Адже йдеться про фігуральні, оціночні судження стосовно діяльності мера, інших керівників міста, тобто наділених владою публічних осіб. І якщо вони дають вказівки зносити хрести, пам’ятні знаки, власне, плюють українцям у душу, роблячи те, що ніяк не назвеш моральним, то чому я маю мовчати, не говорити про це зі своїми учнями, не відповідати на їхні запитання з цього приводу? Тим паче коли після подібних прикладів влади одна зі старшокласниць відверто бравує своїм небажанням захищати Батьківщину, інший «суперпринципово» не говорить українською навіть на уроках... Патріотизм, вважаю, мусимо виховувати не на якихось абстракціях, а на конкретних, «живих» фактах, зокрема й негативних. Звідки взялися оті «гарячі» емоції? Судіть самі. Якщо в родині моєї мами під час Голодомору загинули майже всі, то як я повинна сприймати дії міської влади, спрямовані на «викорчовування» хрестів пам’яті його жертв? Такі «витівки» мерії вважаю особистою образою мене як українки, представниці свого роду і народу. Насправді ж з учительської посади мене звільнили не за аморальний вчинок, а за переконання. Саме тому я вже подала позов до суду з проханням скасувати той наказ управління освіти міськвиконкому й поновити мене на роботі.
До речі, «на килим» у мерію вже після хвороби директорки викликали ще одну представницю адміністрації ліцею. Вона не пішла, сказавши колегам, що не хоче, аби решту життя рідні годували її з ложечки... Зрештою, витримати такий «прес» тупого начальницького свавілля під силу не кожному. Тож у розпал чиновницької «війни» з ліцеєм написали заяви на звільнення з керівних посад за власним бажанням заступник директора (і на певний час виконувачка його обов’язків) Ольга Нікуліна та завуч Віра Митченок.
— Уявіть собі, як мені, вчительці української мови і літератури, де немає математичних аксіом, після всього, що сталося, заходити в клас і думати, чи сподобається комусь «нагорі» сказане мною на уроці, чи відповідати на «гострі» запитання учнів, чи ніхто з них із–під поли не записує мої слова на «мобілку» або диктофон, — говорить Віра Іванівна. — Дуже тяжко розлучатися з колегами та дітьми, до яких «прикипіла» душею. Та все ж залишила ліцей, по–перше, на знак солідарності з директоркою, котру дуже поважаю, а по–друге, через фактичну руйнацію за лічені дні тієї особливої атмосфери, яку наша команда плекала багато років. Хоча, мабуть, іще жахливішим є «вимазування» в оцей бруд дітей, наших вихованців. У ліцеї ж усі знають, хто зробив цей запис і «настукав» на вчительку. І як тепер цій дитині жити з тавром Іуди?
Ліцей чи «совкове» суворовське училище?
Хоча деякі особливо наближені до міської влади освітянські «моралісти» вже взялися виправдовувати згаданих «павликів морозових» навіть у місцевій пресі. Прикметно, що такі «уроки моралі» дають ті, хто, скажімо, всупереч закону і здоровому глузду, дозволив вгніздити спеціалізований магазин спиртних напоїв і крамницю особисто патронованої приватної «фірмочки» практично на подвір’ї «рідної» школи, за десяток метрів од навчального корпусу. Зрештою, освіту в Полтаві «тягне» діяч, якого приятелі–можновладці неодноразово «відмазували» після, м’яко кажучи, непедагогічних витівок: то службове посвідчення «по п’яному ділу» загубить, то на міліціонерів із кулаками накинеться... Такі вчинки у мерії, певно, вважають найморальнішими...
«Аморальні» для неї лише критичні оцінки найогидніших дій міської чолівки та відсутність запопадливості перед начальством, що не дозволяє уподібнюватися йому і топтатися по людських долях та душах. Адже, скажімо, в розмовах з автором цих рядків ніхто з колег не називав директорку ліцею №1 Наталію Вергал невимогливою чи «надто ліберальною» до підлеглих. Відзначали тільки її делікатність у стосунках із колективом, у якому працюють і навчаються справді неординарні особистості. Вести ж бо таку команду крізь терни до зірок можна, лише постійно пам’ятаючи про те, що ще з пушкінських часів ліцей уособлював дух вільнолюбства, внутрішньої свободи, без яких неможливі ні висока творчість, ні «приземлені» результати щоденної роботи.
«Вивітрити» ті головні чесноти з елітного навчального закладу запровадженням у ньому манер суворовського училища радянських часів, яке закінчував колись пан Матковський, дуже легко. Відновити ж зруйноване, повернути втрачене практично неможливо. Власне, того ліцею, який був у Полтаві до початку цьогорічного жовтня, на думку багатьох моїх співрозмовників, уже немає. «І не буде, доки ця банда в місті буде при владі», — сказав один із них. І мимоволі озирнувся, чи ніхто зі сторонніх не фіксує його слів...
Нова редакція «повідка» для освітян
Щоб упокорити полтавських педагогів остаточно, позбавити їх навіть думки про можливе «бунтарство», у мерії вигадали нові способи вкоротити «повідок», який тримає освітян «біля ніг» міського начальства. Задля цього терміново, на двох сесіях міськради поспіль (10 і 24 грудня), були прийняті рішення стосовно затвердження статутів навчальних закладів міста «у новій редакції». І це при тому, що за свідченням очевидців, представниця «міністерської» комісії, котра приїздила в Полтаву вивчати ситуацію в ліцеї №1 після депутатських звернень Миколи Кульчинського, була вражена «попередніми» положеннями статутів. Як і трактуваннями тих положень міськими чиновниками, котрі вважають усі підпорядковані мерії навчальні заклади своєю «вотчиною», для яких «не указ» ні обласне управління освіти, ні відповідне міністерство...
Статутні ж та інші «новації» міськради сам мер Андрій Матковський взявся коментувати на прикладі того ж таки ліцею №1. Його назву вже змінили додаванням одного лише слова «багатопрофільний». Навіщо? За словами депутата міськради В’ячеслава Скрябіна, пояснити цього йому не зміг ніхто. Тож вочевидь ідеться про звичайнісіньку чиновницьку хитрість, яка дозволяє без зайвих проблем позбутися «неугодної» директорки, котра після лікування просто не зможе повернутися на керівну посаду вже в «інший» (принаймні за документами) навчальний заклад... З нового бюджетного року ліцей №1 фінансуватимуть уже не з казни Октябрського району, а безпосередньо «за рахунок коштів міського бюджету».
Та то тільки квіточки «мерської» опіки. Шокуючими «ягідками» стали ті положення «відредагованого» статуту, згідно з якими педагоги ліцею №1, за словами Андрія Матковського, переданими прес–службою міськради, «працюватимуть за контрактом, наприкінці кожного року проходитимуть атестацію, їхню роботу оцінюватимуть і самі діти»... Залишається, здається, запровадити тільки щоденні «контракти» й узаконити підслуховування уроків та запозичити колишній китайський досвід використання для боротьби з «неблагонадійними» юних хунвейбінів, які лупцюватимуть «неугодних» педагогів палицями...
