«Кассандра» віщувала аншлаг

Донецький обласний академічний український музично–драматичний театр став першим серед двадцяти семи нині діючих в Україні музично–драматичних театрів, якому указом Президента України Віктора Ющенка було надано статус національного.

«Багато років театр залишається лідером серед музично–драматичних театрів України й працює на рівних із національними театральними колективами. Статус національного надається не будівлі, а колективу, тому ми відчуваємо підвищену відповідальність перед нашими глядачами щодо якості репертуару. Ми це усвідомлюємо і намагатимемося їх не розчарувати», — сказав художній керівник театру, заслужений працівник культури України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Марко Бровун.

Другий прихід Лесі

На думку театрознавців, вибір постановки такого складного твору був сміливим, проте виправданим. Новий статус Донецького Національного зобов’язував здивувати глядача чимось незвичайним — «національним продуктом» найвищого ґатунку. «Видатна письменниця Леся Українка вдруге приходить на нашу сцену. Першою виставою за Лесиними мотивами була «Оргія», — сказав Марко Бровун, представляючи режисера–постановника «Кассандри» Олександра Дзекуна — народного артиста Росії, лауреата Державної премії РРФСР ім. К. Станіславського та Національної премії України ім.Т. Г. Шевченка.

Олександр Дзекун — родом з Донеччини, він закінчив Дніпропетровське театральне училище, а потім режисерський факультет Ленінградського інституту театру, музики і кінематографії. З 1974 по 1982 рік працював спочатку режисером, згодом і головним режисером у Саратовському академічному театрі драми, а з 1991 по 1997–й — художнім керівником цього театру. На його сцені здійснив постановку понад 50 вистав. Саме завдяки яскравим роботам нашого земляка про Саратовський театр драми заговорили як про самобутнє явище в театральному житті Росії. Зараз Олександр Дзекун — знаний в Україні театральний режисер, зокрема за постановками «Ревізора» М. Гоголя в Донецькому академічному українському музично–драматичному театрі (вистава здобула гран–прі на фестивалі однієї вистави «До нас їде ревізор»), «Великий льох» за Т. Г. Шевченком і «Біс плоті» за В. Шевчуком у Черкаському музично–драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка, «Брат Чичиков» за Н. Садур у Національному академічному драматичному Театрі ім. І. Франка, «Берестечко» Ліни Костенко в Рівненському обласному українському музично–драматичному театрі. Саме за постановку «Берестечка» Олександр Дзекун був удостоєний Шевченківської премії.

«Україна дала мені життя, а Росія виховала як режисера. Зараз я вільний художник, хочу створити соборний український театр, де б можна було ставити Багряного, Костецького... Нині шукаю театри, які б погодилися на такий експеримент, — розповідає Олександр Дзекун. — А рідну мову згадував, а вірніше вивчав заново, через твори Тодося Осьмачки, Ліни Костенко, Лесі Українки...»

І справді, спілкувався режисер із журналістами добротною українською, на відміну від більшості «українських» акул пера.

Я щасливий, що знайшов Кассандру

Щодо прем’єрної постановки, Олександр Іванович зізнався, що любить Кассандру як людина, співчуває їй як громадянин. Так уже повелося, що в усі часи герої й пророки своїх народів були гнаними. Тому певною мірою цей геніальний твір актуальний і сьогодні.

«З точки зору драматургії, «Кассандра» — твір не завершений, а тому, враховуючи специфіку сучасного глядача, довелося робити «аранжування» з тим, щоб задум Лесі Українки міг дійти до душі нашого сучасника. Ми намагалися створити спектакль іншої естетики, щоб у ньому актор виріс над драматургією. Гадаю, задум удалося реалізувати на 60 відсотків. Хтось побачить у виставі міф, хтось — історію, хтось — якусь сцену, хтось — глибинну майстерність акторів. Від роботи над спектаклем я отримував справжнє задоволення. Аналогічне відчуття було, коли ставив «Берестечко». А ще я щасливий, що у стінах Донецького театру зустрів Кассандру», — зізнався режисер–постановник Олександр Дзекун.

А потім була вистава. Без бутафорії. Жива й до болю правдива. З перших секунд глядач одразу переноситься у велику й могутню Трою та стає свідком міфічних і реальних подій: знову йдуть у бій Ахілл і Гектор, знову пророче звучать слова перестороги Кассандри, знову палає Троя. Коли Кассандра починає говорити, навколо ніби все завмирає, навіть місяць на небі гасне...

Бачити майбутнє і не мати можливості його змінити, любити — і знати, що не будеш коханим, бачити смерть — і не змогти їй запобігти, попереджати про нещастя, а у відповідь отримувати прокляття, — таким було все її життя... Здавалося, саме цим живе на сцені Наталя Стефашина, виконавиця ролі Кассандри. Акторка не зіграла Кассандру, вона прожила її на сцені так природно, що під час вистави хотілося вигукнути за Станіславським: «Вірю!» Особливого ефекту драматичним сценам надавав античний хор. І взагалі, на думку театрознавців, автор надзвичайно вдало підібрав до вистави музику, яка підсилила сприйняття театрального дійства.

Перед початком прем’єри головний режисер Театру Марко Бровун сказав: «Сьогодні вас очікує естетичне потрясіння». Так воно й сталося.

Як відомо, будь–який театр має пройти три етапи: привести глядача, утримати його і повести за собою. Перша прем’єра Донецького музично–драматичного театру у статусі Національного з розряду тих, які поведуть за собою найвимогливішого театрального гурмана.