Лицар духу українства

Численну професорську еліту мовної справи та редагування України нещодавно зібрала у видавничо–поліграфічному Інституті всеукраїнська науково–практична конференція «Наукова школа Романа Іванченка». Поряд із ними — численний загал студентства Інституту журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка та Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут», однокурсники, журналісти, вдячні учні та послідовники відомого лицаря мови української, шістдесятника, громадського діяча, професора, доктора педагогічних наук, академіка Романа Іванченка. На висхідній спадкоємності навчального процесу наголошували Володимир Різун, Петро Киричок, Ганна Онкович, Борис Черняков, Юрій Ганджуров, Анатолій Карась, Лариса Брюховецька, Галина Дацюк та інші продовжувачі наукових традицій видавничої справи та редагування.

У пленарному засіданні, присвяченому 80–річчю від дня народження Романа Григоровича, йшлося не лише про його талант стиліста–редактора, енциклопедиста та організатора вищої школи, а й про вихователя свідомого українства у студентському середовищі тодішнього факультету журналістики, де молодий викладач читав програмні предмети: практичну стилістику української мови та літературне редагування художньої публіцистики. Неймовірно усвідомлювати, що викладач Роман Іванченко у своїх лекціях відкривав очі студентам на творчість майже невідомих чи замовчуваних компартійним режимом молодих поетичних талантів України: Василя Симоненка, Івана Драча, Івана Світличного, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Стуса, прозаїка Григора Тютюнника, літературного критика Івана Дзюби, мистецтвознавця і художника Івана Гончара.

Сьогодні це складно уявити, що у підготовці журналістів як «підручних партії» — так тоді називали випускників ідеологічного факультету — Роман Григорович наполегливо і цілеспрямовано засівав у молоді допитливі студентські душі зерна справжнього українства. І в той студентський «бунт» третьокурсників навесні 1965 року, які в ультимативній формі вимагали звільнення професійно нездатних викладачів факультету журналістики, він також вніс свій внутрішній протест проти вигнання української мови зі стін ВНЗ, проти засилля партійно–радянських чиновників на кафедрах факультету. Його ровесники нагадали, що, наприклад, тодішній секретар парткому університету Петро Платонович Удовиченко (серед студентства його шифрували скорочено — ППУ, а розшифровували сам партком як партійно–поліційне управління), Роман Іванченко поплатився за свою патріотичну позицію. Його усунули від викладацької праці, не дали можливості реалізуватися як науковцю з традиційним тоді тавром за «схильність до українського буржуазного націоналізму».

Згодом він стане одним із укладачів Української радянської енциклопедії, а потім і долучиться до створення видавничо–поліграфічної кафедри при КПІ, котра переросте в нинішній інститут. Наукове визнання прийшло до нього вже в роки нашої Незалежності. Романа Григоровича немає серед нас уже п’ять років. Але так добре, що він залишається серед нас у започаткованих справах як дбайливий педагог, що навчав нас бути патріотами й оборонцями рідної української мови.

Михайло СКОРИК,
студент факультету журналістики 1962—1967 рр.