«На танцях можна, а офіційно — ні»

Він присвятив цій музиці все життя і стояв біля витоків українського джазу. Із колективом «Ритм» був єдиним представником України на Першому міжнародному джазовому фестивалі в Радянському Союзі (Тарту, Естонія) у 1961 році. Тоді став художнім керівником біг–бітового колективу «Арніка», який у своїй творчості теж застосовував джазові прийоми. Завдяки їм і роковому звучанню музиканти перемогли на Всесоюзному телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти», записали платівку на «Мелодії» та поїхали в турне Союзом. У 2001 році з нагоди проведення першого фестивалю Jazz Bez у Львові Володимир Кіт створив «Дзига джаз квартет». На офіційному сайті фестивалю про колектив пишуть: «Квартет можна справедливо і з гордістю вважати візиткою українського добірного джазу. Музика, що його виконує квартет, — інтелектуально насичена, із безмежним полем для інтерпретацій та дисонансів, із домішками етнічного мелосу і навіть африканських мотивів». На цьогорічному фестивалі Jazz Bez у Львові трубач Володимир Кіт відсвяткував своє 70–річчя.

І Віктор Морозов співав фальцетом...

— Більшість вважає, що в Україні не було джазу. Але ви практично упродовж усього життя грали у джазових колективах. Згадайте, як зароджувався джаз у Західній Україні і чи була ця музика популярною?

— У 50–х роках у Львові було десь 20 клубів: Клуб міліції, «Трамвайчик», «Швейник», і в кожного клубу були свої вечори танців. Тоді не було моди співати, а просто грали інструментальну музику, причому з імпровізаціями. І не народні мелодії, не польку, наприклад, а румбу чи фокстрот, але в джазовій подачі. Білет коштував 50 копійок. То приходили люди за 3—5 годин, щоб купити квитки. І ми буквально протискувалися в залу, настільки багато людей набивалося. Зі сцени, коли дивився, бачив лише людське море, навіть кавалку підлоги не було видно.

А раніше — батько розповідав — у центрі Львова, біля головного корпусу Університету був ресторан, де навіть грали негри. Був у Львові і Зелений театр. Ми тут стільки знаменитих джазових колективів переслухали!

— Але хіба джаз не був заборонений?

— Грати можна було, але на офіційному рівні ні: ніякого телебачення чи участі в урядовому концерті. Але на танцях усі грали. Я не знаю, як в інших регіонах, але тут, на Заході, джаз був дуже популярним. Багато поверталося з війни, і кожен привозив щось своє, а музикант що везе? Найголовніше — ноти! І цілі купи тих джазових оркестровок попривозили. А ще були справжні поціновувачі тієї музики: вони знали англійську, вишуковували джазові платівки. У деяких — найбільші в Союзі колекції були. Влаштовували вдома цілі джазові клуби: приходили любителі, обмінювалися записами.

— Ви теж користувалися тими нотами?

— Так, я грав у шкільному оркестрі, потім пішов у муз­училище, і ми з колегами зібрали свій перший джазовий концертний колектив—квінтет «Ритм». І ми теж слухали старших музикантів, платівки діставали. Репетиції були в польській школі, там вільніше з тим було. Навіть зробили там жіноче вар’єте. І от із «Ритмом» ми виступили на Першому джазовому фестивалі на території Радянського Союзу — у Тарту, в Естонії, у 1961 році. Єдині від України приїхали. А від інших країн брали участь усі вже теперішні знаменитості, а тоді ще маловідомі музиканти. Жили всі у спортивному залі на матах.

Після «Ритму» ми створили колектив «Ме­дікус», бо двоє з музикантів були медиками. Якось ректор медичного університету почув нашу гру і сказав: «Так, красиво, але такою музикою ви на життя не заробите, потрібна ще одна освіта, наприклад, медична». І ми вступили в медуніверситет — і вже всі стали медиками.

— Але від музики ви все одно не відмовилися!

— Так, уже коли закінчував медінститут, запропонували зробити в аптекоуправлінні ансамбль. І ми зібрали ВІА «Арніка» і грали джаз–рок, тоді ж, у 1965 році саме «Бітли» були в моді. Я був художнім керівником. А нашого соліста Віктора Морозова я запросив у колектив, коли той працював на заводі. Він співав, до речі, як соловейко, фальцетом. З «Арнікою» ми перемогли в телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти». Як нам це вдалося? Всі співали переважно естраду, а ми були більше «рокові» плюс з імпровізаціями. Приз був тоді — запис платівки на «Мелодії», і після ми поїхали з Масляковим на гастролі.

Фокуси на трубі

— Мабуть, родичі чи друзі дорікали вам, що джаз — музика не масова, на хліб багато не заробиш... Чому ви його вибрали?

— Це свобода. Граєш, як відчуваєш. Приїжджав якось на початку 60–х років у Львів симфонічний оркестр з Америки. І ми тоді ще з «Медікусом» зробили з ними джем–сейшн у Клубі міліції. Тьотя Лєна була черговою у клубі, їй — пляшку сухого вина, і вона пустила нас на всю ніч на сцену: «Йдіть грайте!» Наступної ночі ми теж хотіли прокрастися, але вже хтось доніс і вимкнули світло. Американці дивувалися: «Ніколи б не подумали, що в Радянському Союзі так якісно грають джаз». І їхній трубач навчив мене геніальному прийому. Видавав найнеймовірніші звуки, а обличчя залишалося наче кам’яним, жодним м’язом не поворушить. Бо зазвичай же корчаться біля тої труби, намагаються вищу ноту взяти. А він поставив на кришку піаніно трубу і каже: «Дуй!» Я тільки до труби — вона поїхала. Трубач каже: «А ти постав книжки перед трубою, грай і поступово по одній знімай. І коли втримаєш трубу без жодної книжки — ти навчишся грати по тій системі».

— Які сьогодні тенденції у джаз–музиці?

— Плачевні, я б сказав. Мені не надто подобається надмірне експе­риментаторство сучасних джаз–музикантів — більше подобається класичний джаз, простіший для слухача. Бо навіть я — музикант — можу послухати одне відділення виступу сучасного джаз–колективу, потім уже стає нецікаво, бракує гармонії. От, наприклад, у Франції багато таких колективів: сидять 15 чоловік на сцені і кожен грає, що хоче, без заданого ритму і спільної теми.

— Чи повертається сьогодні мода на джаз в Україні?

— Так, починають з’яв­лятися джаз–фестивалі: в Одесі, в Донецьку, «Джаз–без» у Львові. Останнім часом ситуація змінилася. І якщо раніше, наприклад, ресторани запрошували колективи з іонікою і «умца–умца», то зараз уже з’являються і заклади, і публіка, яка туди ходить, хоче слухати тематичну, характерну музику.

— Словом, краще, ніж було в 90–х...

— Ви знаєте, а було не так і погано. На початку Незалежності почали потроху ті всі кафе відкриватися. Наприклад, у нас у центрі почали з’являтися такі ларьочки, кафе невеликі під парасольками, і виступали там джазові колективи. Ми, наприклад, грали на проспекті Свободи майже чотири роки. Причому популярні «блатні» пісні ми не виконували принципово навіть за великі гроші. Казали, що нас дирекція пообіцяла вигнати, якщо почують «Голуби летят над нашей зоной».

— А чого, на вашу думку, бракує, щоб джаз в Україні утвердився остаточно?

— Немає рупора, розумієте... От давайте я вам включу радіо, ви почуєте за три години хоча б одну джазову мелодію? Скажімо, у Франції, в Ліоні, в будь–який час дня і ночі можна включити радіо і слухати джаз. Я вже не кажу про Париж, де три джазові радіостанції. От у нас у 90–х була нагода зробити хоча б тижневу 30–хвилинну джазову програму на місцевому телебаченні. Тоді з’явилися перші заможні люди. І я подумав: якби вони скинулися по сто доларів на місяць — для них то не гроші — й оплатили музикантам виступ на місцевому телебаченні — скажімо, на той час по 25 доларів за виступ, то всі би бігли. Я думав: телебачення схопиться руками і ногами. Мовляв, є небайдужі, які хочуть таку програму, є музиканти і є спонсори. Бери і показуй! А ЛТБ захотіло, щоб ми їм ще й платили: виставило ціну 200 доларів за 30–хвилинний виступ. Так нічого й не вий­шло.

— Хочете сказати, не бачити нам джазу?

— Поки не знайдеться заможний чоловік, який матиме власний канал чи хоча б радіо... От як у німців «Меццо», наприклад, — увесь день класика або джаз. Тому що, знаєте, потенціал є. От мій син–програміст якось привів на наш концерт своїх співробітників — чоловік 12. Потім десь восьмеро ще ходили й на інші виступи, бо кажуть: «Ми такої музики ше не чули — по радіо немає, касети не продаються». А зараз десь четверо вже стали поціновувачами: постійно телефонують, розпитують, коли і де будемо виступати.