Тарзани і тарзанки

Отже, у збірці «Комашина тарзанка», яка складається з однойменної повісті та кількох оповідань, нас спочатку навантажують докладними спогадами про безхмарне дитинство, трохи затьмарену юність і зовсім уже похмуру зрілість головної героїні в оточенні сільського дискомфорту, міської безвиході й подружнього небуття, а потім уже потроху скидають мемуарний баласт заради не менш нудної подорожі у безрадісну сучасність. Авторка як повісті, так і цього калейдоскопу побутово–родинних вражень, з яких твориться психологічно–ментальний простір її прози, взагалі вважає, що «життя — це літературний текст, який можна переписувати безліч разів».

Таким чином, начебто скинувши вищезгаданий баласт буденності, герої головної у збірці Сняданко повісті «Комашина тарзанка» — шеф–кухар Сарон і директорка туристичного агентства Сарона — подорожують, вирішивши «рухатися хаотично, без жодного маршруту, покладаючись тільки на миттєві бажання і симпатії», і несамохіть виказуючи суть своєрідної оповідної «терапії», яку практикує сама авторка твору. Складається враження, ніби події вигадуються нею тут–таки, слідом за розвитком дорожньої пригоди її героїв, і те, що буде за найближчим поворотом, їй невідомо так само, як читачеві. Утім фінал будь–якої поїздки «в нікуди» заздалегідь передбачений як історією літератури, так і «терапевтичною» медициною.

Звісно, дорогою нашим героям трапляться українські пейзани і пейзанки, тарзани і тарзанки, себто такі собі комашині гойдалки–павутинки над ставком, що своєю зворушливою крихкістю нагадують людські стосунки. Але завершується все у таємничому місці, наче в пісні Hotel California, де й розпочинається черговий етап читацької терапії, а саме — подружнє листування з сусідніх номерів, з якого герої «Комашиної тарзанки» дізнаються про все — від перших поцілунків до пізніших зрад і подробиць виробничого сексу. Звісно, гірка чаша цього листування — не мед, але й не прісний нарзан місцевого виробництва. Швидше за все, це ті самі «алкоголі життя», які не зауважуєш на волі, і для поцінування яких треба потрапити в герметичний простір комфортабельної в’язниці, прогулянкові доріжки з якої ведуть до місцевого цвинтаря.

Так само, як у безглуздій, здавалося б, подорожі навмання, у листуванні героїв Сняданко важить «не тема розмови і навіть не сам співрозмовник, а просто факт регулярного спілкування, можливість щось сказати і почути реакцію на це». На що саме? Ну, на численні фобії Сарони — від тісняви в черзі на пошті до виразів облич у транспорті — а також терапевтичні, знов–таки, вправи Сарона з власною пам’яттю, якою він, наче Тарзан, стрибає по життю, розкладаючи її перед читачем по кадрах — не фільмом жахів, але романтичною мелодрамою. Хорошою і нескінченною, як «Доктор Хаус». Цікаво, що героїня значить про «потребу дистанції» у власних стосунках із соціумом, але сама авторка не бачить різниці між «літературою» і «життям», беззастережно сповідуючи «соціальний» тип письма.

Більших успіхів у вищезгаданому жанрі Сняданко досягає у власних «журналістських» оповіданнях на кшталт чи то «Уривків з ненаписаного сценарію до багатосерійного фільму про кохання» і «Невловимої лірики буднів», де класифікуються типи «надто вимогливих жінок», «надто ідеальних чоловіків» і банально–комунальних сусідів, а чи «Конкурсу Найбридкіших Смертників». Ну і зовсім пожвавлюється авторська оповідь, коли мова заходить про подорожування Європою — у таких напрочуд соціальних замальовках, як «Червона лінія U2» і «Відчинено двері до Малої Європи». Візи, паспорти і консульства — що може бути актуальніше для теперішнього українського читача в сенсі отримання суто практичних порад від досвідченої мандрівниці? Саме при цьому будь–яка мандрівка, як і гойдання на тарзанці подружніх стосунків, набуває хоч якогось практичного глузду.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО