Хати в Різдвяному хоча й бідненькі, та привітні.
А чорноземи біля Різдвяного такі, що моя супутниця, співробітниця Валківської райдержадміністрації Світлана, губить у них «набійки» з тоненьких підборів. Поки ми їх шукаємо, думаю про те, що до цієї землі мусять прилипати не лише жіночі чобітки чи натруджені селянські руки, а й закохані у село душі. Проте Різдвяне, одне з багатьох «неперспективних» сіл, приречене на вимирання. Якщо йому і судилося ще зустріти п’ять чи десять Свят–вечорів зі світлом у вікнах, то це завдяки «дачникам», які тут оселилися.
На Слобожанщині дачниками зазвичай називають міських людей, які колись викупили сільські хати для відпочинку. Можливо, так раніше й було, проте нинішньому «дачникові», як скажімо, Тетяні Гончаровій за роботою ніколи й угору глянути.
Купила вона хату в Різдвяному років п’ятнадцять тому, коли тут ще у кожній оселі доживали віку корінні мешканці. Та й «дачників» було набагато більше. Але літні люди перебралися на вічний спочинок за ставок на пагорб, більшість городян, не витримавши сільського життя, повернулися назад до Харкова. На все село сьогодні залишилося вісім живих душ, серед яких і Тетяна з чоловіком.
Дерев’яна хвіртка, біля якої вона нас зустрічає — навстіж. А чого їй нас боятися, ми ж не схожі на «шабаїв», котрі в сутінках навідуються на покинуті дворища у пошуках металобрухту чи щоб розібрати дах чужої оселі. Та й у разі чого можна спустити з ланцюга вівчарку, що віддано дивиться на господиню. Проте сьогодні пес веде себе сумирно чи то відчуваючи наші миролюбні настрої, чи доброзичливість Тетяни, яка запрошує нас оглянути господарство.
Городу у пані Гончарової соток із сорок. За ці роки вона ніби стала справжньою селянкою. Перець у неї росте такий, що куди там «модифікованому» турецькому. А огірки, а помідори... Нинішнього засушливого літа капусту в неї купували навіть мешканці селища Мельникового — селяни від діда–прадіда. Бо в них, на пагорбах, вона не вродила, а в неї біля ставка, на леваді головки виросли, як футбольні м’ячі. П’ять тисяч голів — одна в одну. Словом, мала деякий виторг.
Гроші їй потрібні. По–перше, на хліб. Отож продала городину, купила пшениці, змолола борошна. Тепер є з чого пекти не лише паляниці, а й пироги. Купованого не навозишся: до сусідніх Мельників кілометрів п’ять, до райцентру — усі 30. Раніше хліб у село доставляли приватники, а тепер — ні. Власне сюди навіть автобус не ходить. А до Київської траси — неблизький світ.
Не малу копійчину «дачниці» потрібно й щоб обробити город. Словом, господарство у неї, як кажуть, із повним замкнутим циклом. І птиця водиться, і бджолиного роя піймали у пустий вулик...
Таке саме самодостатнє господарство й через два двори — у колишнього метробудівця, а нині пенсіонера діда Яші з бабою Любою, які спеціалізуються на козах та породистих індиках. А ще далі мешкає В’ячеслав, який, окрім птиці, ще й кабанчиків завів. «Дачники» кажуть, що живуть вони тут і миряться між собою. Землі, цілющого, запаморочливого повітря, якими колись користувалися дві сотні селян, на вісім осіб вистачає. Буває, що й Новий рік разом справляють. Зійдуться, подивляться супутникове телебачення — та й по хатах, що причаїлися під зоряним небом. Словом, жити можна.
Дороги, які їх звели у Різдвяному, схожі. Тетяна втратила роботу. У діда Яші маленька пенсія. В’ячеслава покалічив трактор... Словом, життєві обставини. Таким людям у бетонних джунглях міста виживати непросто. Село Різдвяне з його натуральним господарством, якщо маєш здоров’я — це вихід.
Вони навчилися добре поратися на землі, заробляти на хліб насущний. Однак є дещо, що відрізняє їх від потомственних селян. Ні, не смуток за спілкуванням. Справжній селянин заглиблювався у цю землю ще й духовним корінням: сільськими історіями, родинними переказами, давніми піснями, легендами... Новоспечені селяни далекі від цього. І якби не передріздвяне диво, то й не довідалися б ми, звідки взялося, як жило, колядувало і врешті–решт зберегло у страшні часи свою назву село Різдвяне.
Як би там не було, але тільки диво звело мене у райцентрі з колишньою вчителькою історії та географії Марією Захарівною Гудзенко, яка народилася у цьому селі аж у 1926 році. То ж кому як не їй розповісти про Різдвяне. Адже вона — єдина корінна мешканка, яка пам’ятає про роки розквіту та занепаду села.
Звичайно, про це можна прочитати і у «Валківській» енциклопедії».Так, Валківщина, мабуть, єдиний на Слобожанщині, а може, і в Україні район, який має свою енциклопедію. У цьому солідному томі, виданому відомими людьми валківського походження, можна прочитати, що панське село Різдвяне колись називалося Рождественським, що у війну воно згоріло дотла, що до середини 1950–х років, поки Хрущов не оголосив про будівництво комунізму, тут цвіли сади, працювали клуб і бібліотека... І все–таки історія, яку зберігає пам’ять колишньої вчительки, дещо інша. Адже проходить вона через її родовід.
Ця історія починається з бабці, яка водила онуку в село Михайлівку на Різдвяне богослужіння. У Різдвяному, яке до 1917 року називалося Рождественським, своєї церкви не було. Дивно, чому пани так назвали своє село.
Ще раніше його називали Курщина, адже цими землями спочатку володіли пани Курські. Кажуть, хтось із них програв маєтності у карти. Можливо, це сталося перед Різдвом, і новий власник на радощах відповідно назвав нове придбання, яке впало йому як різдвяний сніг на голову. До речі, нащадки Курських дожили до наших днів завдяки тому, що якась із жінок, коли чоловік не повернувся з білогвардійських походів, вийшла заміж за місцевого голову сільради. Тоді, хто як міг, виживали.
Батько Марії Захарівни, рятуючи родину у роки колективізації, вступив до колгоспу. Скрипів зубами, але віз туди реманент, вів коня і корову... А от дід, так той затявся: «Не хочу, каже, щоб моїм майном користувалися п’яниці й голодранці». Зрозуміло, що з такими противниками радянської влади довго не церемонилися. Діда вигнали з власної хати. Сім років голодний чоловік разом із родиною тинявся по чужих кутках, поки не підкорився владі.
Але він ще по–доброму відбувся. А от «куркуля» Івасика, хата якого стояла якраз на місці теперішнього гіпсового пам’ятника визволителям села, запроторили туди, де Макар телят не пас. Точніше — на Соловки. Марія Захарівна пам’ятає ту морозну місячну ніч. За три кілометри було чути, як голосила Івасикова жінка, коли родину садили на віз. Було це, мабуть, якраз перед Різдвом.
Івасик якимось дивом вижив і в роки хрущовської відлиги повернувся помирати на рідній землі. Мабуть, його душа прилипла до цих чорноземів так криваво, як губи на різдвяному морозі до заліза.Якби таких людей не знищили, навряд чи вмирало б нині село Різдвяне.
Нинішнє Різдво у Різдвяному святкуватимуть хто як знає. Пані Тетяна напече пирогів, у діда Яші з бабою Любою на столі обов’язково буде індичка. Американська традиція смажити індика на Різдво завдяки супутниковому телебаченню дійшла й у «неперспективне» Різдвяне. А от Марія Захарівна, яка перебралася жити до Валок, святкуватиме по–старозавітному. Як? А приготує 12 пісних страв на Святвечір.
Каже, будуть і пироги з капустою, і квасоля, і узвар... Але головне, щоб була кутя — з родзинками та медом. Як до колективізації. Тоді колядники співали під кожним розцяцькованим морозом вікном «Рождество твоє, Христе Боже наш...» А ще — «Нова радість стала». Брали обруч із сита, обклеювали його червоним папером, ставили туди іконку й свічку. Із цією Звіздою колядували. До мішка колядників господині клали пироги, горіхи, яблука, коржики...
І по чарці наливали, — додаю. Хіба по чарці, — каже Марія Захарівна, — бо українці тоді стільки не пили.
Наступного дня стіл накривали багато: пахуча шинка, ковбаса, що шкварчить на сковорідці, запечена кишка, начинена гречкою з вишкварками, ковбик, кров’янка... До всього — скажений хрін із червоним буряковим квасом.
Кутю варили навіть голодного 1933 року. Її батько Захар був чоловіком кмітливим: змішав зерно з половою, яка зберігалася на горищі. «Буксирники» чи то не додумалися перевіяти полову, чи не дуже затято шукали хліб, але не забрали останнє, як бувало у більшості навколишніх сіл. Словом, під час Голодомору вони не пухли. А от кутя 1947 року, коли не стало батька, а братові на мінному полі відірвало ногу, справді була голодною. Якби не корова, то й не вижили б. Надоїш, згадує жінка, молока, везеш його, аж угинаєшся, до Харкова, а назад, навзамін, — лише склянку пшениці.
Сьогодні, можливо, під впливом голодних років і в бідного, і у багатого різдвяні столи вгинаються і від їжі, і від напоїв. Жаль лише, що в багатьох селах, як і в Різдвяному, немає кому колядувати... У єдиному на всю Слобожанщину селі, яке дивом навіть у роки атеїзму зберегло свою святочну назву.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
