Пані Марія Ільків зі своїми вихованцями. (Фото автора.)
Коли трирічний Івась звернувся до продавчині «солодкого» відділу крамниці зі словами «Пані, прошу подати мені подарунок від Святого Миколая», пані від несподіванки ледь не зсунулася під прилавок. Почути таке від малюка? Тим паче, після «Тьотю, зважте мені он ті цукерки», що хвилиною раніше прозвучало з вуст дівчинки середнього шкільного віку.
Маленький джентльмен Іван Герелюк — онук пані Марії Ільків. Своїй вишуканій, із шармом довоєнної української шляхетності, манері спілкування хлопчик, звісно ж, багато в чому завдячує бабусі — знаному на Прикарпатті педагогові. Сотні юних іванофранківців — теж. Розголос про незвичайну школу–садок пані Ільків, розташовану по вулиці Василіянок, уже давно перетнув межі обласного центру. Тому бути вихованцем цього дитячого закладу, навчально–виховний процес в якому базується на педагогічній спадщині Софії Русової, стає, мабуть, не менш престижно, ніж студентом рейтингового університету.
Радянська влада з перших років існування прирекла Софію Русову на забуття, наклавши табу на її ім’я і праці, законсервовані у спецархівах. Іншої реакції на педагогіку цієї великої українки від більшовиків годі було й чекати: рідна школа Русової різко контрастувала з принципами виховання юних ленінців. «Якось зо два десятиліття тому, — пригадує пані Марія, — я взяла до рук «Літературну Україну» і звернула увагу на портрет вродливої жінки. Коли прочитала статтю про неї і довідалася, як Софія Русова — народжена у шведсько–французькому шлюбі — боролася за створення українських дитсадків і шкіл, відразу зрозуміла: це — мій взірець педагога. Після вивчення її праць наче відкрилася істина — проста і геніальна, — з чого і як треба починати виховання свідомих українців та гуманізацію дошкільної освіти. Час, що минув відтоді, переконливо довів: педагогічні погляди Русової сьогодні актуальні так само, як і століття тому».
Ще на початку дев’яностих років відродження українського дитсадка Марія Ільків розпочала в Івано–Франківську з повернення у повсякденний вжиток вітань–побажань «Доброго ранку» та «Доброго дня», звертання до виховательок не на ім’я та по–батькові, а з шанобливого «пані». Своїх колег малюки також почали називати не на російський, як раніше, манер — Діма, Машка чи Наташка, а суто по–українськи — Дмитрик, Марічка, Наталя. З цих, на перший погляд, несуттєвих дрібничок у маленьких громадян насправді викристалізовуються основи національної гідності. Я не втримався від доброзичливої усмішки, коли на своє запитання, як звати виховательок, почув від наймолодшого дитсадківця — дворічного Максимка — поважну, без підказок, відповідь: «Пані Леся і пані Мар’яна».
Якби юній Марії в 50–ті роки минулого століття хтось напророкував статус ревної прихильниці української національної школи, вона, напевне, не повірила б провидцю. На той час дівчина, не підозрюючи про причини свого перебування у провінційному зауральському селищі Сєверний Руднік, адаптувалася до російськомовного середовища. Здібна учениця добре навчалася в тамтешній школі і мріяла стати лікарем. Побоюючись за долю доньки, мама уникала політичних тем. Та гени не дрімали. Про долю батька, вбитого в молодому віці енкаведистами на Тернопіллі за участь у національно–визвольній боротьбі, Марія дізналася вже дорослою. На Заураллі мама лише ночами потайки розповідала їй про далеку батьківщину (дівчинці на час примусового виселення сім’ї з України виповнилося тільки два роки) і навчала мови, якою поза помешканням не можна було спілкуватися. Хоча Маріїне походження ні в кого не викликало сумнівів: мала промовисте батькове прізвище — Українець. У заміжжі стала Ільків.
У 1960–му з їхньої сім’ї зняли офіційний нагляд, і дівчина, повернувшись у рідні краї, успішно склала екзамени в Івано–Франківське медучилище. Проте здобути вищу лікарську освіту не судилося — радянські спецслужби не втрачали пильності. При спробі через кілька років стати студенткою медінституту порядний, як зрозуміла згодом, кадебіст щиро порадив: «Дєточка, ти — умная, но сюда нікогда нє поступіш. Нє трать даром усілій». Щоправда, вищу освіту вона таки здобула, навіть дві: за Брежнєва — педагогічну, в незалежній Україні — юридичну. Пані Марію двічі обирали депутатом Івано–Франківської міськради, тривалий час вона очолює міську організацію Всеукраїнської Ліги українських жінок і, що найголовніше, 44 роки присвятила дошкільному вихованню прикарпатців, три десятиліття з яких — на керівній посаді.
За роки незалежності в українську педагогіку, окрім Софії Русової, вдалося повернути Олександра Барвінського, Григорія Ващенка, Августина Волошина, Антіна Крушельницького, Івана Огієнка та ще з добрий десяток імен талановитих організаторів національної освіти. Проте спроби системного впровадження їхніх здобутків у практику дотепер нагадують броунівський рух.
«При зустрічі з Іваном Бехом, директором Інституту проблем виховання Академії педагогічних наук, я запитала, яке місце посідає спадщина Софії Русової на шкалі педагогічних цінностей очолюваного ним закладу? — розповідає пані Марія. — Пан академік відповів, що в інституті шанують цю особистість, написано кілька дисертацій щодо її спадщини. То навіщо, кажу, винаходити педагогічний ровер (по–галицьки «велосипед». — Ред.). Він уже є, треба лише його трохи почистити, змастити, може, спиці якісь поміняти та їхати вперед. Бо ми заїхали зовсім не туди. Ми вже втратили 20 років. Мусимо визнати, як би цей мій висновок комусь не подобався, що в незалежній Україні ще немає української освіти. Спадщина Русової — національний скарб. І гріх ним не скористатися. Бо як виховаємо наших дітей, такими українцями вони й будуть».
Окрім уроків християнської етики, побудованих на усвідомленні того, «що маленькі діти багато чого не розуміють і їх треба вільно пускати в релігію, не перевантажуючи догмами», у школі–садку №7 виховують патріотів на прикладах життя українських героїв, ненав’язливо знайомлять із народними традиціями та обрядами. Тут створюють для маленької людини затишне національне середовище, атмосферу вищості над меркантильністю і сірятиною.
У якийсь момент в автора цих рядків виникло побоювання: а чи комфортно почуватимуться ці нові українці поза межами свого першого освітянського закладу? Чи не переживуть вони шок, зіткнувшись із реаліями дорослого світу, де, на жаль, укорінилися інші моральні пріоритети?
«Якщо з малих літ закладати зрозумілі ідеали, то їх не так просто зруйнувати, — заспокоює пані директорка. — Сучасні діти дуже цінують власну думку і вміють відстоювати свої переконання. Звичайно, сім’я, вулиця, нестабільне суспільство з часом внесуть якісь небажані корективи у формування особистостей наших вихованців, проте базові цінності залишаться назавжди. Коли наші діти в десятирічному віці переходять до традиційної школи, то зазвичай стають там лідерами, демонструють добрі знання й отримують високі оцінки. Вони й патріотизм там, так би мовити, підтягують. У вересні до мене приходили цьогорічні випускники. Пані Маріє, кажуть, ви не уявляєте, в тих школах навіть старшокласники не знають Гімну України і не вміють правильно поводитися при його виконанні. Ми навчимо. І я їм вірю».
Софія Русова, яку справедливо вважають класиком вітчизняного дошкільного виховання, народилася 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині у родинному маєтку Ліндфорсів. Сім’я була інтернаціональною: батько, полковник у відставці — швед, мама — француженка. Закінчивши гімназію в Києві, Софія зблизилася з українським патріотичним середовищем, де потоваришувала з Драгомановим, Лисенком, Старицьким, Чубинським. Одружилася з Олександром Русовим — етнографом та громадським діячем.
У 1871 році Софія разом із сестрою Марією організувала перший у Києві український дитсадок, видавала педагогічний журнал «Світло». В 1917 році стала членом Української Центральної Ради, очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, брала активну участь у дерусифікації шкіл. З 1923 року і до кінця своїх днів мешкала в Празі, працювала на посаді професора Українського педагогічного інституту імені Драгоманова. Автор високо оцінених європейськими фахівцями підручників та педагогічних праць, зокрема таких як «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дитячий сад на національнім ґрунті», «Нова школа соціального виховання», «Націоналізація дошкільного виховання».
Щойно в івано–франківському видавництві «Сімик» побачила світ книга «Софія Русова і сьогодення», в якій опубліковано праці шістнадцяти педагогів школи–садка №7. Це — підсумок успішної двадцятирічної роботи дружного педколективу під керівництвом Марії Ільків, присвяченої духовному та національно–патріотичному вихованню маленьких прикарпатців за системою Софії Русової.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
