Юлія Тимошенко приховує своє єврейське походження,

Засніжило Юлину батьківщину — Дніпропетровщину. І морозець цюкнув. Ми з сусідом, дядьком Максимом, стоїмо на зупинці, потираючи захололі руки. Очікуємо «маршрутку», що десь, мабуть, заблудилася. Чи на ній пишуть зомбований напис: «Юлія Тимошенко — наш Президент». Адже по місту вже давно шмигають такі маршрутні агіткур’єри на колесах із твердженням: «Віктор Янукович — наш Президент». Можна подумати, що вже обрали його і настало благоденствіє в душах штабістів.

Із Україн... у серці

Дядько Максим, як зазвичай, по–шоферськи яхидує, показуючи на величезний борд із одягненою не по сезону радісною молодичкою та картярською чирвою на грудях. Над її головою химерний напис: «З Україн... у серці».

— Ти мені поясни, що ото за писулька висить: вони нову дер­жаву создають?..

— Не вони, пояснюю йому, а ВОНА з «камандою» найняла їх для своєї держави, яку зве Україн.

Сусіда помовчав, рішуче сплюнув і підвів риску нашому не парламентському діалогу.

— В Україн жити не хочу...

Але ж молодички і молодики стоять і стоять обабіч автомагістралей і бульварів, базарів і розважально–торговельних комплексів, населених пунктів і навіть мостів. Так залицяються до нас і закликають до сердечної співпраці. Боже, скільки ж їх розплодилося!? У білесеньких сукенках із робленими усмішечками чи й без них. Але обов’язково з картярською чирвою на сердечному місці. Як і личить у таких заробітчанських витребеньках, молодички і молодики позують у «народних» недорогих джинсиках. Чи то від холоду, чи від недоїдання свої доглянуті рученятка показово поховали до незасмальцьованих кишень. Так і стовбичать обабіч перед нами майже святі та безгрішні. Щоб нас, грішних, із дядьком Максимом привабити, спокусити й натхненно повести за собою.

Дивишся на них, і так шкода стає цих, за оцінкою дядька Максима, чирвових дам і чирвових валетів із хору «Юля–Юля», які артистично агітують нас за Україн... у серці. Вони іменні й на бульварних стовбищах «підписані» ось так: Ада Роговцева, Мед Хедс ХL, Руслана, Могилевська, «Друга ріка», Ірина Білик, Потап і Настя Каменських, «ТіК», Тіна Кароль, «ТНМК», Олександр Пономарьов, Ані Лорак, Ніна Матвієнко...

Дядько Максим майже нікого з них не знає, але як водій, що «прочесав» усю Україну «вздовж і впоперек», розуміє правильно. Бо сам бачив десятки тисяч рекламних передвиборчих бордів найбіднішої (за власноруч поданою декларацією) кандидатки в президенти України Юлії Тимошенко, що накрили, мов бузиновим листям, не лише Дніпропетровщину, а й усю територію нашої держави. Ну, що скажеш, на комерційний вибір співочої «джинси» нашими політичними хористами бігбордсцени. Хай дає Бог їм голосу гастрольного, а наїдку застольного. Пригадуєте в Маяковського, котрий у добу червоного терору, очолюваного Троцьким, писав: «И песня и стих — это бомба и знамя, И голос певца, подымающий класс, И тот, кто сегодня не с нами, — Тот против нас...» Тоді «джинса» була пролетарською.

До речі, київський журнал «Корреспондент» в одному з цьогорічних жовтневих номерів повідомив читачам про концертні гонорари Юлиних артистичних «прапороносців». Якщо вірити йому, то Потап із Настею за виступ одержують 25—30 тис. американських доларів, Руслана — 22—25 тис., Могилевська — 20—23 тис., Ані Лорак і Олександр Пономарьов — по 20 тис., Тіна Кароль — 12–15 тис., Ірина Білик — 10—12 тис., «ТіК» — 8 тис., «Друга ріка» і «ТНМК» — по 6 тис., Мед Хедс ХL — 5 тис. Гонорари ветеранів замовного агітпропу Ніни Матвієнко та Ади Роговцевої — за сімома печатками. Скільки коштує тривале стояння шоу–хористів на бордах — невідомо.

Правда, з’являються і непоодинокі «перекоси». На попередніх парламентсько–президентських перегонах та ж Могилевська натхненно надихала співом «регіоналів» і самозакохано кружляла у танку з Януковичем перед розчуленими виборцями. Нині азартно співає в хорі імені Юлі. Така в них мінлива політична творчість? Чи мінливий фінансовий апетит?

Галахічна єврейка

І ще один малозрозумілий для мого сусіда виборчий «недогляд». На його думку, особа, що претендує на найвищу посаду в державі, має бути у своїй біографії, як він висловлюється, «роздягнута догола». Це він так не зовсім коректно про родовід. Можливо, для держави а–ля Україн і не обов’язково своє генеалогічне листя «обтрушувати». Але для українських громадян слід було б публічно «освіжити» пам’ять про кожного кандидата в президенти: Ющенка, Януковича, Тимошенко, Тигіпка (Яценюк оприлюднив автобіографію у своїх «бойових листках») та інших.

Та ж Юлія Володимирівна жодного разу, жодним словом ні сама, ні її тьотя Антоніна у двох книжечках про племінницю Юлю, ні найняті українські літературні біографи, ні балакучі (до плінтуса!) члени прем’єрської «каманди», мов язика прикусили в цій звичайній життєвій ситуації. Народ мусить знати своїх вождів.

Правда, один колишній БЮТівець Дмитро Чобіт дещо прояснив біографічні «гори–зонти» кандидатки у документальному виданні під назвою «Макуха» (видавництво «Броди–Просвіта», 2008 р.). У книзі наводяться цікаві правдивістю свідчення єврейських російськомовних журналістів Шимона Брімана та Хаїма Греца.

Наприклад, пан Шимон, що був очевидцем Помаранчевої революції, зазначає (цитуємо): «У двох єврейських общинах мені під великим секретом сказали, що Юлія Тимошенко — галахічна єврейка. Нічого дивного. Якщо помаранчева сінагога допомагає повсталим, то чому б єврейці не очолити український національний рух». І справді, а чому б не очолити українську демократію людині, котра так старанно приховує своє справжнє родове походження. Чому соромиться, а не пишається своїм родом?

А ось пан Хаїм, детально розглядаючи перспективи й вигоди єврейського коріння леді Ю для міжнародного сіонізму, зауважує (цитуємо): «Великий Ізраїль, який планують будувати гіперсіоністи, має потребу у сильному і незалежному союзникові у своєму регіоні. Таким на їхню думку могла би стати «Україна Тимошенко». Як стало відомо, в Ізраїлі є документи, які підтверджують, що Юлія Тимошенко є галахічною єврейкою...» То ж виходить, що передвиборчі гасла кандидатки в президенти, що «ВОНА — це Україна» закономірно і мудро вписуються в цей стратегічний проект.

Що ж означає озвучений єврейськими журналістами термін «галахічна єврейка»? За поясненнями знавців — це коли батькова лінія єврейська, а мамина — іншої національності. Тому ж і слід знати, хто її батьки, що утаємничено замовчується, як пише пан Шимон «під великим секретом»? Отож, тато у Юлії Володимирівни Грігян був латишем, як він власноруч стверджує в автобіографії, і мав прізвище Грігян Володимир Абрамович. Його ж батько, тобто Юлин дід, носив інше прізвище — Капітельман Абрам Кельманович. Але при одруженні з Марією Йосипівною Грігян чомусь узяв її прізвище. Своєї національності чомусь не зазначав. Якщо торкнутися материнської лінії, то її мама Людмила Миколаївна з дівочим прізвищем Нелєпова (Грігян), а нині Тєлєгіна, також походить не з українського роду. Хто материні батьки, здається, невідомо.

Як леді Ю вдалося стати «українкою в десятому коліні», доводиться лише здогадуватися. З її слів, мова в родині була російська і вона сама почала опановувати українську приблизно у віці під сорок, коли опинилася, завдячуючи Павлові Лазаренку, депутатом Верховної Ради України. Та й донька Євгенія зі шкільного віку навчалася, а тепер одружилася з англійцем, не знаючи й не спілкуючись українською. Але то їхній вибір. Як бачимо, українським патріотизмом у родині й «не пахне». І, певно, не слід надто імпровізовано акцентувати кириленкам, томенкам та яворівським, що кращого українського патріота, ніж Юлія, в нашій державі не знайти.

Шоу–патріотизм алілуйщини

Ні, Боже збав, я за те, щоб кожен мав право обирати того кандидата в президенти України, якому симпатизує, про якого знає «плюси й мінуси» і котрому довіряє. Нехай агітують бютівські нардепи, шоу–співаки за кого завгодно, це також їхнє право. Але ми із сусідом Максимом категорично за те, щоб кожен громадянин України обирав свого Президента, знаючи про нього і його родовід усе до найменших подробиць. Водночас ми як громадяни України категорично проти, щоб наша незалежна волелюбна українська держава називалася Україн. Я не уявляю собі, щоб за цю Україн співала в хорі російськомовних «звьозд» наша славна українка Ніна Матвієнко. Бо ж заслужено носить і звання Героя України, а не Героя Україн. Ну, рекламування нею на телеекранах крему корега можна з подивом якось витримати, перемикнувши картинку. А тут, спотворену назву своєї рідної держави з таким пафосом пропагувати?! Гірко і соромно.

У моїй пам’яті зринають спогади, як ми разом із Ніною у київському помешканні Івана Макаровича Гончара, що на вулиці Ново–Наводницькій, 8–А, десь у 1965 році минулого сторіччя у світлицях, уквітчаних сотнями українських рушників, вишиванок, ікон, найрізноманітніших побутових витворів поколінь українців, історичних видань заборонених тоді істориків, із захопленням і острахом опановували абетку справжнього українського патріотизму. То була благородна і свята школа народолюбства.

А ось запізнілий за формою, а не суттю, український «патріотизм» галахічної єврейки Юлії Тимошенко є неспростовним джерелом чергового перевтілення її віртуозної харизми: фантазерки неіснуючої держави Україн. З якою легкістю можна розчленувати, а точніше, потоптатися навіть по назві рідної держави, по нашій буремній минувшині, по поколіннях героїв, що гинули в боротьбі за славну Україну, підмінюючи літеру якоюсь химерою з картярської гри у вигляді скарлюченого хомута.

Сьогодні, на дев’ят­надцятому році Незалежності чирвова братія хористів ансамблю «Юля–Юля» вкупі з народними списочниками БЮТ співають алілуйщину за чиюсь Україн... у серці. Можливо, в бордових шоу–гастролерів і справді серце таки не патріотичне, а комерційно–комбінаційне. Бо скоро ж вибори. «Доспівалися», — глузує мій сусіда дядько Максим. І ми сідаємо в «маршрутку», щоб не бачити цього рафінованого глуму над нами і нашим довірливим народом.