Велика риба СОМ

Серед мистецтвознавців поширена думка, що українська школа малярства — одна із найсильніших у світі. Імена окремих художників на загал дуже відомі, але мало хто відає, до якої школи вони належать і чим одна школа відрізняється від іншої. Перший приватний Музей сучасного образотворчого мистецтва, який минулого четверга відкрили у Києві на Глибочицькій, 17, сміливо можна назвати живою енциклопедією українських художників ХХ—ХХІ століть.

Тут, у приміщенні колишнього заводу електроприладів, на три поверхи розгорнули виставку творів авторів різних напрямів — від класиків до сучасників, — серед яких є як світові імена, так і нікому досі не відомі. Загалом представлено 726 робіт із приватної колекції власника музею, мецената Сергія Цюпка (фундатор є президентом Асоціації ювелірів України, займається банківським і будівельним бізнесом). Раніше любитель прекрасного виставляв свою колекцію в орендованому приміщенні, тепер перевіз її в спеціально придбане для цього приміщення.

Школи змінюватимуться, а класика — вічна

З одного боку, новий виставковий арт–об’єкт цілком заслуговує на табличку з підписом «Музей сучасного образотворчого мистецтва», якщо під «сучасним мистецтвом» розуміти не лише contemporary art, а малярство останнього століття. Починають експозицію представники одеської школи, яка широко відома своїми пейзажами. На виставці представлені легенди старшого покоління: майстер офорту Володимир Заузе, монументаліст Микола Павлюк, портретист Всеволод Цимпаков, експресивний живопис корифеїв 60–х Юрія Єгорова, В’ячеслава Токарєва та авангардисти 70–х Олександр Ануфрієв, Валерій Басанець, Валентин Хрущ, Володимир Стельников, чиї роботи свого часу знімали з виставок. А також виставляються нові нонконформісти 80–х Люсьєн Дульфан, Юрій Коваленко, зовсім юні Ольга Брюзгіна й Анастасія Кириліна. Згодом директор музею Михайло Шевченко планує виставляти також харківських, львівських, закарпатських і київських художників, а потім перейти на персональні виставки.

Зважаючи, що це приватний музей, зі смаками власника не посперечаєшся, тому розглядаємо більше реалістичні пейзажі, твори нефігуративного мистецтва і не бачимо актуального. Простір музею оформлений скромно. Величезні зали поділили сіро–червоними перегородками на такі собі «галерейки», які швидше нагадують торговельні ятки.

Шевченко vs Ленін

На другому поверсі починається постійна експозиція, яка змінюватиметься що два роки. Відкривають огляд роботи, від яких аж гордість розпирає. Ось «Околиця» Абрама Маневича, відомого українського художника, який емігрував в Америку: у 2003 році картина пішла з молотка на Christie’s за 20 тис. дол. Колекціонування — хобі дороге, тут головне — імідж і престиж. Тому, представляючи найдорожчу картину в музеї — «Місячну ніч» Івана Айвазовського — фундатор зауважив: «Лишень рамки на картини, які ви бачите, коштують більше мільйона доларів».

Якщо на першому поверсі із концепцією все зрозуміло, то з другого починається легка плутанина. Після класиків Олекси Новаківського, Федора Кричевського, Івана Їжакевича окремо виставлені старовинні ікони ХVІІІ–ХІХ століть із Західної України та Прикарпаття.

Експозиція сакрального мистецтва плавно переходить у виставку образотворчого мистецтва радянської доби. Декілька блоків займають картини соцреалізму із металургами, доярками, революціонерами. Одну залу повністю віддали художникам, які на замовлення партії писали Леніна із селянами, робітниками, дітьми. Парадоксально, що на одній стіні красується картина, на якій Ленін спілкується із орачем, а навпроти — полотно: Тарас Шевченко із кріпаками. Виявляється, абсурдності вистачає не тільки в соцреалізмі, а й у ставленні кураторів до нього.

Contemporary нема й не буде

Третій поверх займають картини художників сучасного періоду. «Тут виставлятимуться хай маловідомі художники, проте професійні, — зауважує Михайло Шевченко. — У нас ніколи не буде актуального мистецтва: Україні вистачає PinchukArtCentre. Музей сучасного образотворчого мисте­цтва може конкурувати хіба що із Національним художнім музеєм України. Ми працюємо з одними й тими ж сучасниками».

Сучасники згруповані з оригінальним підходом, так би мовити «тусовочним». «Ми поєднали художників, які або мешкали в одному будинку, або входили в одну компанію, або писали на одному пленері», — пояснює Шевченко. Тому живопис мешканця Парижа Антона Соломухи висить поруч із картинами французького періоду Ірини Макарової–Вишеславської. Василя Бажая з Володимиром Патиком поєднав Львів. Картина, написана Сергієм Базелєвим у стилі Олександра Ройтбурда, в центрі якої художник намалював свого приятеля, має безпосередній зв’зок із скульптурою Євгена Прокопова «Адам і Єва» — ці роботи народилися на пленері в Бахчисараї. А от що спільного між тюремними листівками–колажами Сергія Параджанова і графікою Олександра Аксініна — питання відкрите.

Те, що добірка Музею СОМ охоплює, в основному, маловідомих професійних майстрів, визначає концепцію закладу. «Коли їздимо по регіонах, знаходимо художників, від робіт яких дух перехоплює. Поблизу Львова знайшли звичайного, на перший погляд, вчителя сільської школи, нікому невідомого Тіткова. А коли зайшли в його майстерню, були неймовірно вражені. Тепер у колекції мого шефа є 60 робіт цього вчителя. Добре, що живим його застали, — розповідає «УМ» Шевченко. — Багатьох художників із музею ніхто не знав. Ми відкриваємо для себе і світу нові імена. В інших музеях є розкручені автори, а митців з регіонів, яких насправді дуже багато, ніхто не бачив».

Із думкою директора важко не погодитися, але є що й закинути. Адже важливо не тільки зібрати тисячі творів мистецтва. Треба вміти їх послідовно і красиво подати. І тут варто було б не критикувати PinchukArtCentre і contemporary art, а переймати від колег вміння себе презентувати, щоб Музей сучасного образотворчого мистецтва показував багатство України, а не склад салонних картин, де можна знайти рідкісні перлини.

P. S. Музей СОМ працює всі дні, крім понеділка з 11.00 до 19.00. Вхід — 10 грн., студентам — 5 грн., дітям — безкоштовно.

ПРЯМА МОВА

Віктор Хоменко, арт–експерт:

— Україна перебуває у музейному вакуумі, у вакуумі сучасного мистецтва. Те, що ми бачимо у музеї, не contemporary art, однак ця експозиція викликає відчуття захоплення. В музеї мені подобається все. Проте не вистачає з десяток робіт великого розміру до чотирьох метрів, щоб «зупиняли» зал.

Це все неправда, що наші художники вийшли на світовий ринок. На аукціонах свої купують своїх, Європа нас ізолювала, бо вона боїться конкуренції. Варто подивитися на живопис найуспішнішого художника Деміена Хьорста, й стає зрозумілим, яке це ніщо у порівнянні з нерозкрученими українськими художниками. Тут немає жодної роботи, яку можна назвати несправжньою.

Ольга Петрова, художник, мистецтвознавець:

— Фактично все українське мистецтво зберігається по фондах чи у забрьоханих майстернях. Тепер мені нема чого сидіти в аудиторії зі студентами. Коли вивчатимемо 1960—1980 роки, всі лекції і семінари проводитиму в музеї. Тут може бути справжня лабораторія.

Василь Цаголов, творець contemporary art:

— У музеї представлене сучасне мистецтво, а не актуальне. Це справа людини, яка вкладає гроші. Він робить те, що хоче. У мене соцреалізму точно не було би. Це вибір глядача, на що дивитися. На Леніна я точно не піду, але прийде Симоненко, йому сподобається. Може, надалі вони їх не будуть виставляти.

Особисто мені дуже сподобалися одесити, особливо шістдесятники. Я хотів би виставлятися у цьому музеї. Дай Бог, щоб колись і до мене дійшла черга.

Петро Лебединець, абстракціоніст–живописець:

— До мене в майстерню приходив власник музею. Він вибрав кілька великих робіт, ще не купив, але найближчим часом збирається. Мій живопис потрапляє у приватні колекції, яких ніхто не бачить. Це дуже прикро. Мені хочеться вести якнайширший діалог із глядачем.