Чим відрізняється Печерський суд від інших місцевих судів столиці? Та тим, що саме у ньому слухаються справи, сторонами яких (за місцем реєстрації) як позивачами, так і відповідачами, виступає найбільша кількість відомих у нашій країні постатей. Тут можна зустріти і «можновладців», і просто «небідних» громадян — жителів нашого міста. Відповідно і рішення Печерського районного суду столиці виносяться також частенько «з урахуванням фактору сторін», тобто не за законом, а «по правді життя». Яскравим прикладом цьому є позов Віктора Семеновича Береговенка, працівника заводу «Арсенал» з 50-літнім стажем, iз Київрадою (в особі Київзему).
Де ж тут відомі прізвища, які запам'ятовуються? Робітник заводу і Київзем?.. Та ні, все не так просто. Особливість цієї справи не в сторонах, а «третіх особах без самостійних вимог», користуючись мовою судочинства. Тобто не в тих, кому пред'явлений позов, а в тих, чиїх інтересів торкається справа. А це не хто інший, як Віктор Сабодан (він же митрополит православної церкви Московського патріархату Блаженніший Володимир) і Петро Лебідь (він же єпископ Павел, намісник Києво-Печерської лаври).
Не вдаючись в тонкощі справи, про яку «Україна молода» вже писала, розповімо про основні її моменти. Сім'я Береговенків проживала в Києві по вулиці Землянській,10, починаючи з 1913 року. Право користування земельною ділянкою підтверджене всіма необхідними документами. Віктор Семенович Береговенко — законний спадкоємець ділянки, що закріплено судовим рішенням у 1987 році. Але приватизувати свою землю робітнику заводу «Арсенал» не вдалося: доки він збирав усі можливі і неможливі папери, слухняно і терпляче чекав на рішення бюрократичного апарату про приватизацію землі, вона була приватизована «для домобудівництва» вже названими громадянами Сабоданом і Лебедем.
14 серпня 2001 року Печерський місцевий суд задовольнив позов Береговенка до Київради і визнав недійсною дану приватизацію. Але Київрада, не змирившись з поразкою, звернулася до Верховного Суду. Ця найвища судова інстанція повернула справу в місцевий суд на повторний розгляд. І ось Печерський суд міста Києва 11 листопада 2002 року виносить прямо протилежне рішення! А всі ці «папірці», які мали значення для Верховного Суду, для суду нижчої інстанції — не указ. Вони залишаються нерозглянутими. Визнання «в протокольній формі» (тобто незаконно) громадян Сабодана і Лебедя співвідповідачами по справі показало, що Печерський суд ще до закінчення розгляду справи визначився щодо змісту винесеного рішення.
Далі — більше. «Хитрощі» Печерського суду для того, щоб «не випускати» справу до наступної судової інстанції — в Апеляційний суд міста Києва — заслуговують на особливу увагу читача. У термін, визначений законом для всіх, працівник Береговенко встигає тричі сплатити державне мито, необхідне для передачі справи разом зі скаргою в апеляційний суд. Чому тричі? Та тому, що в разі, якщо будь-який забудькуватий громадянин, не задоволений рішенням місцевого суду, не оплатить ці кляті 4 гривні 50 копійок (такий розмір державного мита), він право на апеляційне оскарження втратить. Тут є ще один цікавий момент. За законом, апеляція повинна подаватися через місцевий суд. Тобто, громадянин подає скаргу на рішення того ж таки Печерського суду в апеляційну інстанцію через... Печерський суд! Печерський же суд, в свою чергу, передає цю скаргу в Апеляційний. Зрозуміло, що не судді Печерського суду є авторами цієї казуїстики, але скористатись нею вони у випадку Береговенка зуміли. Всі три квитанції зі справи... зникли. Береговенку ж пояснили, що їх і не було, тобто збір він не платив, а сліди приклеєних і відірваних квитанцій в матеріалах справи — то плід його уяви. Звичайно, соромно виносити таку ухвалу зі стін суду, його краще поховати в своїх же архівах, які бачили ще й не таке...
Ну що ж, раз справу вдалося глибоко закопати в архівах, із законом можна не рахуватися взагалі. Печерський місцевий суд видає виконавчий лист — документ, необхідний для того, щоб виконати рішення суду. Тобто, якби Віктор Семенович вийшов переможцем із судової тяганини на рівні місцевого суду, виконавчим листом на практиці задовольнялась би його вимога відносно незаконної передачі земельної ділянки Сабодану і Лебедю. Цікаво, що ж збирався «виконувати» Печерський суд, якщо його ж рішенням у скарзі Береговенка було відмовлено? Звичайно, інтереси «співвідповідачів», які тут же, отримавши цей лист, завезли на ділянку техніку і почали «будівництво» з «благословення» печерської Феміди.
От тільки Апеляційний суд, до якого таки дійшла хоч не вся справа, сам почав вимагати справу на свій розгляд! Раптово і несподівано... В справі, переданій в апеляційну інстанцію, відсутні (загублено? вилучено? зникло?) більш ніж 20 аркушів. Такі махінації, та ще й творені «в храмі правосуддя», погодьтеся, не просто протипоказані, але й аморальні. І як же було виносити ухвалу Апеляційному суду? Покласти на терези Феміди два рішення одного і того ж Печерського суду — від 14 серпня 2001 р. (на користь Береговенка) і протилежне — від 11 листопада 2002 р. (на користь «святих отців»)? Можна сказати лише одне: від документів, квитанцій тощо, що зникли, другий том справи став набагато легшим.
P.S. Сьогодні справа чекає своєї черги у Верховному Суді України. Знов її було подано туди опонентами Береговенка. На цей раз вже — не Київрадою, а представниками «святих отців». Вони вже особисто обстоюють свої інтереси та сподіваються на те, що ВСУ допоможе їм. Поки ж справа тягнеться, Блаженніший Володимир освятив приміщення ЦВК. Цікаво, а чи допоможе забезпечити прозорість виборів Президента цей захід святого отця, що будує свій будинок на кістках сім'ї робітника, громадянина України Віктора Береговенка? Береговенко, до речі, також є виборцем...
