Навздогін однієї річниці

      Я вже давно майже не дивлюсь телевізор. Бо тамтешнє життя мене не стосується. І я до нього відношення не маю. Воно лисниться щоками, котить округлі, наче більярдні кулі, кістяні слова про бюджет і валовий продукт, про зростання і наростання, придихає в рекламних павзах і верещить «пєснями», а навкруги — так мені здається — мертвіє повітря.

      Плюшева опозиція, вишикувавшись клином, на вістрі якого — кулаки і золоті «гайки» найбойовитіших олігархів, врізається в «свиню» парламентської більшості, теж з відчайдухами-олігархами на чолі. І від того зудару змінюються не контури майбуття, а хіба бездоганний обрис «версачевських» піджаків. Ну, може, ще лінія черги до буфету ВР.

      Між виморочними кіносеріалами, разом з рекламою прокладок, що «бездоганно всотують запах», ворушаться вусато-зубасті голови кімнатних революціонерів, котрі, чемно склавши поперед себе пухкі рученята, розповідають про те і «про ето». Запах, правда, не всотується...

      Професори і політологи, вчорашні глибокі тиловики й автори віршів про зореносний Кремль, зверхньо мацають лімфовузли української історії і сьогодення, і пояснюють наратив і дискурс. І під їхні шепоти згущуються сутінки занепаду. Витікають кров і м'язи. Витікає сенс. Так до кінця і не створений. А нового вони створити не в змозі. Та він і не потрібний господарям життя — дрібним, жадібним, злодійкуватим «лавошникам» з плямами замість облич. Вони можуть тільки плямкати, хрустіти, чвакати. І псувати повітря вихлопами «мерсів».

      Це емоції, не підкріплені системним аналізом і даними останніх соціологічних досліджень? Акстітєсь. Усе це вчувається шкірою, або, як каже один видатний письменник, «ніздрями пса». І від тих відчуттів, як тому ж псу, іноді впору завити. А втім...

А втім

      — Завтра їду у Мотовилівку, — каже мій приятель, схилившись над воркітливим ксероксом. — Поїхали зі мною?

      Він перебирає листки якоїсь своєї статті, абсолютно необов'язкової, як на мене, і посміхається.

      — Як це — що там, неуку ти південносхідний? Завтра річниця бою під Мотовилівкою — це треба б знати. Я туди кожного року їжджу, — Василь бережно складає папірці і дивиться на мене. — Як, хто організовує? Я організовую. Беру і їду. Сам. У мене в тому бою загинув рідний брат мого діда, щоб ти знав. У багнетній атаці. Не зможеш у цей вівторок? — перепитує Василь, чорніючи ніздрями. — Ну то іншим разом. Дай Боже!

      Насунувши на відполіровану лисину чорного берета, Василь — чорний плащ, чорний наплічник — пішов. А я все вертаюся подумки до нього. «Я кожного року їжджу, — тіпається в мені. — Доїжджаю електричкою, далі йду вузькоколійкою, а потім полем. Із прочитаного приблизно так визначив для себе , де воно тоді що було — де був Федь зі своєю сотнею, де Загайкевич зі стрільцями. Де гаспада офіцерня. Бій розпочався о 12-й, і до дванадцятої я встигаю підійти. Рівно о дванадцятій роблю пару ковтків за хлопців». — «Ага, з ковбаскою і сальцем...» — «Аякже, є й ковбаска... Молюся. Потім співаю «Коли ми вмирали, нам дзвони не грали...»

      Урочиста мідь дзвонів починає в осінньому повітрі вчуватися і мені, крізь миготіння видив. На Пушкінській помірно питущі українські «митці» розводяться про «судьби Родіни». З їхніх кишень стирчать націонал-патріотичні газети, де в рубриці «Наша боротьба» друкуються звіти про партійні збори і судові позови стосовно написання ярликів державною мовою. Вошкається парламент. Чинно сунуть «мерси» з урядовими номерами, де до тризуба чомусь забули домалювати ложку навперехрест. Миготіння суспільства спектаклю... Мертвотні партійки... мільярдні рахунки, сельові потоки ЗМІ, «іздатєльскіє дома»... Безживні розумування пригодованих інтелектуалів — показушно-коректних і фальшиво-незалежних, а насправді — намертво впаяних у «дискурс влади». Вони поважно інтерпретують дійсність, котра, тим часом, давно є нещадно зрозумілою. І всіма, до речі, заслуженою. Навіть «найреволюційнішим» загоном пролетаріату, котрий тільки й здатний, що грюкати шахтарськими касками, пускаючи соплі по хрещатицьких бруках. Дадуть зарплату, забравши в інших, — «революційні» підуть далі вкалувати і заливать сливу. А відставні комсомольці, джентльмен-«гусаки» розкажуть їм анекдотець. А Сердючка заспіває, що «ще не вмерла», мовляв, «єслі ми гуляєм так...» Ось. Називається — «ідея». «Льюцца пєсні, льюцца віна...» Такий ось сенс. А втім...

А втім. Я відволікся

      Вогким сивим осіннім ранком йде вузькоколійкою фігурка в чорному, з чорним рюкзаком на плечі. Порожньо в туманному полі, порожньо й тихо. Обриси фігурки м'яко розмиті туманом. А вона йде. Щоб стати посеред поля і схилити чоласту голову в полірованій лисині перед пам'яттю і звитягою. Іде, вгрузаючи важкими черевиками в розвезисту осінню землю. Яка завжди між кимось і чимось. Між пазурями шляхетських і романівських орлів. Між червоними і коричневими свастиками й зірками. Між вилицями євразійства і вогкими протягами атлантизму. Чужі сенси звично завивають її в чорні вихори і кидають у небуття. А свого — дасть бі... Хоч саме його хотіли ті далекі звитяжні хлопці, що колись накостиляли тут золотопогонникам. Як, мабуть, і нинішні їхні ровесники, що кілька років тому йшли на барикади і потому — у тюрми. «Я не тєрпіло, — казав недавно один з них, націляючись у мене по-гайдамацьки горбатим носом. — І, якби повторилось, діяв би точно так же. Краще б навіть діяв...»

      Його слова теж тут, над полем. І коротконога кумедна постать Сашка, інтелектуала й поета, мого близького товариша, котрий у старенькій куртці і реліктових тупоносих «опорках» (подібні є ще хіба в одного сімдесятирічного зашуганого літератора) ходить по Києву і шукає метафору, теж тут, вгрузає ногами в ріллю, хоч через хворобу й не зміг приїхати. І очі вчуваного мною розумненького хлопчика-студентика, котрий не поспішає погодитись із нав'язаним маснощоким поясненням дійсності. І... І... І...

      Василь медитує, говорячи з хлопцями — цими й тими, посеред поля. Вони найкращі, Василь це знає, і через те він там. Сам-один, але у громохкій більшості. Сліпо-глухо-німе ТV хай знімає про голів КСП і товстих агрономів, про гаранта, «звьозд» і Гаррі Поттера. А Василеві це ні до чого. Він собі йде мотовилівським полем. Повільно проступають з туману його важке підборіддя і скельця окулярів у росі. Він іде.

      І витворюється сенс...

Павло ВОЛЬВАЧ.