Роман Шпорлюк: Ми горді з того, що є українською інституцією

      Заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету було по-своєму унікальним. Ідея виникла ще в 50-ті роки, коли студенти-українці з різних університетів у різних кінцях Америки висловили незадоволення викладанням історії України, яка подавалася або з російсько-імперських, або з прорадянських позицій. Реалізацією задуму створити кафедру українознавства ініціатори зайнялися всерйоз, буквально пішовши з простягнутою рукою по всій тамтешній діаспорі. На шляхетну справу жертвували хто скільки міг, аж поки не набралася необхідна сума, щоб заснувати спершу одну кафедру, а згодом ще дві, які й склали інститут, уфундований у статут Гарварду. Це означає, що він існуватиме стільки часу, скільки й сам університет!

      Освітня історія Сполучених Штатів знає випадки, коли інститути етнонаціональних студій створювалися на гроші окремих багатих меценатів, на бюджетні кошти зацікавлених держав, але заснування подібного закладу масовим рухом великої діаспорної громади — єдиний випадок такого роду. Зі згадки про недавнє минуле й почалася моя розмова з відомим ученим, професором історичного факультету Гарварду Романом Шпорлюком (у нас добре відомі українські переклади його книг «Комунізм і націоналізм: Карла Маркс проти Фрідріха Ліста» (1998) й «Імперії та нації» (2001)), який упродовж низки років очолював інститут.

      — Для мене як людини, яка прийшла до Гарварду відносно пізно, я став професором тут дванадцять років тому, — найцікавішим фактом про Український науковий інститут є, власне, те, що він свідчить про тутешню українську громаду. Це результат акції українських емігрантів, зокрема, тодішнього молодого покоління людей, дітей переміщених осіб, які вже акліматизувалися і зрозуміли, що таке Сполучені Штати. В Америці, якщо є бажання, якщо є ідеї і якщо є гроші, то можна все зробити. Вони могли це зробити в університетах другого чи третього рівня, але організатори сказали: «Ні! Ми хочемо в найкращому». Тоді до громадського руху приєдналися авторитетні академічні особи, які мали посади у провідних американських університетах, насамперед такі вчені, як Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, а також і вчені неукраїнського походження, які розуміли значення українських студій. Завдяки тому вдалося зібрати відповідні фонди для створення в 1968 році спершу кафедри історії України, яку обійняв професор Омелян Пріцак. А сам інститут був створений в 1973 році, коли заснували посади професора літературознавства і професора української філології. Оскільки Україну в Америці мало знали, а те, що знали, неточне, оскільки самі українці не мали можливості займатися чесною наукою, треба було одночасно і виконувати функції установ, не існуючих на Україні, і бути американською установою. І так було до аж 1991 року.

      — Пане Шпорлюк, а що змінилося в роботі інституту після 1991-го?

      — Тепер такими темами, які були заборонені, займаються і в Україні. І ми теж перебудовуємося, бо розуміємо, що тепер наші завдання до певної міри обмежені. Тепер є вчені, які в Києві, Харкові, Львові багато що будуть робити краще від нас. Не кажу, що це автоматично, бо географія не вирішує якості індивіда, але тепер уже можна більше думати про партнерство між рівними, а не рятувати Україну, будучи україністом. Коли ми запрошуємо професорів сюди читати лекції, то бачимо, що ці люди є, так би мовити, інтелектуально конвертовані. Ми дуже горді з того, що є українською інституцією і можемо помагати тим людям приїхати, влаштувати якісь стипендії, дати публіку, при якій вони можуть виступати. Ми тут мали блискучих учених — досить згадати Соломію Павличко.

      — І все-таки ви ставите власні акценти в поглядах на нашу історію...

      — Я намагаюся представляти нову історію України в контексті формування незалежних націй, пояснювати, чому треба знати Україну, якщо хочете, скажімо, розуміти Росію. Не можна розуміти історії Європи, якщо не розуміти відносин між Росією і Україною. Так само я наголошую на тому, що Україну треба розглядати в контексті центральноєвропейської історії — у зв'язку не тільки з російською, а й, наприклад, з німецькою і взагалі європейською історією. Мене більше цікавить робота не з тими людьми, які є обізнаними і переконаними щодо України, а місіонерська робота з тими, які її не знають. І тут, мені здається, можна вважати успіхом не те, що ви переконали, щоб він чи вона стали професійними україністами, а щоб людина знала українську тематику і могла її вільно використовувати, а дисертація може бути на польську чи німецьку тему.

      — Вас запрошують в Україну?

      — Так. На початку дев'яностих я мав лекції в Києво-Могилянській академії. В останні роки я в Україні буваю рідше, але мав нагоду приїздити як до Києва, так і до Львова. Але мій зв'язок з Україною постійний через те, що я був у наглядовій раді Фонду «Відродження». Та й, як ви розумієте, контакти з українськими вченими для мене є дуже важливими.

      — В Україні багато викладачів історії належить до старшого, ще радянського, покоління, і нерідко можна почути нарікання, що вони продовжують мислити по-старому, змінивши лише фразеологію. Чи помітно таке при погляді збоку?

      — Не можна Україну критикувати за те, що колишні професори марксизму-ленінізму стали політологами і етнологами. Для мене підставою для оцінки є здатність до творчого переосмислення, і я думаю, що тут немає біологічних перешкод. Але біологічно неминуче, що коли вам років двадцять п'ять, то це зробити легше, ніж коли шістдесят. Та й не зовсім правильно казати, що народи мають такі уряди, на які вони заслуговують, бо ми знаємо: деяким народам накидають певну владу. Але, на мій погляд, щоб Україна стала кращою країною, треба будувати для того підстави, створити громадянське суспільство, його підвалини, і тоді цикнути на державні структури — апарат, податкову, поліціянтів та уряд.

      — Пане Шпорлюк, виходячи з нинішньої ситуації в Україні, який би ви зробили прогноз на майбутнє?

      — Я боюся давати прогнози, і буду говорити абсолютно відкрито. Моя особиста біографія хронологічно збігається з історією нацизму, комунізму, сталінізму, хрущовізму і так далі. Я часом кажу жартома, але якоюсь мірою серйозно, що для мене життя з погляду і розуміння сучасної України закінчилося 1991 року. Якби ви запитали мене в 1986 році або навіть у 1989-му чи 1990-му, була б інша справа. Але після 1991-го моя науково-інтелектуальна біографія як аналітика сучасної України закінчилась. Думаю, я можу зрозуміти Хрущова, Сталіна. Але тепер розібратись, хто є хто, яка це партія — незалежна, об'єднані соціалісти, роз'єднані демократи... Знаєте, все це для мене вперше, все нове...

      — А ті прогнози, які ви робили раніше, у 60-ті чи 70-ті роки, підтвердилися?

      — Найбільше підтвердження з точки зору моєї власної сатисфакції — те, що я був одним з дуже небагатьох дослідників Радянського Союзу на Заході, які твердили: одним з фундаментальних питань Радянського Союзу є проблема стосунків між російською нацією і радянською державою. Отже, виникнення російської національної думки, російської антирадянської течії, визволення Росії із-під Кремля, на мою думку, було одним з фундаментальних факторів, які спричинилися до розпаду Радянського Союзу. Той факт, що був конфлікт Єльцин — Горбачов, дав змогу Україні вийти із Союзу мирним шляхом. В тому сенсі мої прогнози справдилися.

      Крім того, об'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною якісно трансформувало її і створило зовсім нові передумови для історичних наслідків. Бо Москва могла собі дати раду з Малоросією, але коли Україна стала єдиною аж від Перемишля і майже до Дону й позбулася історичних конфліктів Сходу із Заходом, то ця трансформація змінила українську історію, яку ми знали за останні триста років.

      — Можна часто почути твердження, що глобалізація призводить до зниження ролі національних держав і до посилення транснаціональних об'єднань, які можуть істотно впливати на них. Чи не буде, на вашу думку, цей фактор вирішальним у майбутньому, і надалі зменшуючи вагу національних утворень?

      — Є дві відповіді на поставлене питання. Без сумніву, відбувається універсалізація, але це зовсім не значить, як передбачувалось, що технічний прогрес буде вести до завмирання мов. Навпаки: модерна техніка, електроніка, зв'язок, інформатика уможливлюють збереження етнічних, національних, мовних відмінностей. Коли раніше люди покидали Україну і їхали жити кудись в Пенсильванію або ще далі, було нормальним, коли вони асимілювалися. Було тяжко створити національні інституції, вони не могли собі передплачувати і читати київські чи львівські газети. Сьогодні ви собі можете дозволити читати з Америки газету «Україна молода» в день її виходу. Отже, моя відповідь така: є об'єднання, але це діалектична різноманітність, і вона зберігається. Я думаю, майбутнє є і в Естонії, і в Македонської Республіки, вони також можуть брати участь у справах світових.

Кембридж, США — Вінниця.