Єдність у розколi

        Я не хочу ходити до церкви, якщо вона є прикриттям  для мирських справ її керманичів, — сказала молода парафіянка одного з київських греко-католицьких храмів, дізнавшись про зустріч кардинала Вальтера Каспера і патріарха Алексія. — Вони ділять нас між собою разом з «канонічними територіями», і де в такому разі шукати християнську духовність?». Хоча нічого ще остаточно не відомо про долю Патріархату УГКЦ, люди тривожаться. Багатьом несподіване намагання представника Ватикану вирішити з московським патріархом «українське питання» нагадує поділ України між Москвою та Варшавою (який, врешті, призвів до падіння Варшави)... Перша думка — відраза до церкви — пронизує багатьох людей, у яких «пастирі», що служать «отєчеству», мимохіть відбирають віру і надію. Так, у Нагуєвичах (рідному селі Івана Франка), священик, який 10 років видавав себе за належного до Київського патріархату, нещодавно зізнався, що він — від Московського. Як заявив війт села Ярослав Мацько: «Поки він тут є, на цвинтар ніхто не піде. І церкви відбудовувати ніхто не йде». Вочевидь, це найстрашніший результат неправди, наслідків якого в умах віруючих не передбачили, а може, про них і не замислювалися... Можливо, саме час згадати про Того, чиїм ім'ям ми називаємося християнами і хто заснував єдину і неподільну, спільну для всіх вірних Християнську церкву. Адже, як зазначав митрополит Андрей Шептицький, «ми не поділені на католиків, православних, протестантів, англікан; ми поділені на тих, хто хоче і не хоче єдності».

Марення...  маразм?.. Реальність!

      Чи прив'язані душі віруючих до «канонічних територій»? І що «розкололось» для українців — віра, «царі», «отєчество»?

      Не так давно Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова здійснив соцопитування громадян стосовно їхньої релігійності. 21,9 відсотка назвалися невіруючими. Серед віруючих половина до церкви ходить, інша — ні. З тих, які ходять, 52 відсотки відвідують храм тільки на великі свята. Різні думки є у людей стосовно призначення церкви: це і засіб від хвороб, і місце приємного спілкування... Цікаво, що ідея «православної України» для багатьох, особливо невіруючих, виявилася ближчою, ніж ідея «України християнської». Більшість опитаних не знали, що означає слово «канонічність». Ті, хто знав, розуміли його сенс по-різному.

      Є така людська властивість: чим менше знаєш, тим більше побоюєшся. А залякані повірять у все, що завгодно, аби воно було таємниче й малозрозуміле. Дехто вірить у «магію» канонічності. А от єпископ Вишгородський УПЦ МП, намісник Києво-Печерської лаври Павло (Лебедь) ще й займається «таємною наукою» етимологією: виводить слово «католик» від «кат». Московський патріархат шанують ті, хто сьогодні має владу в Україні. Для освячення державних подій та для співробітництва «держава — церква» вони останнім часом запрошують тільки представників МП. Скажімо, у квітні минулого року була підписана Угода про співробітництво між Міністерством охорони здоров'я України та УПЦ МП. У січні цього року, під час візиту Владіміра Путіна в Україну президенти Росії й України зустрілися з членами Священного синоду УПЦ МП у резиденції митрополита Володимира, де бесідували «про роль і значення православ'я для духовного життя народів України і Росії».

      Два тижнi тому у газеті «Кіевскій телеграфъ» опублікували статтю лідера комуністів в Україні Петра Симоненка із «запаморочливою» назвою: «Держава, релігія, народ і комуністи», де «православний» автор в черговий раз «наїжджає» на «неправильні» конфесії і західні цінності. Усім відомо, що слова «релігія» і «комуністи» — несумісні. Але з «пастирями» МП вони, вочевидь, сумістилися... «Заміна Бога будь-чим — Батьківщиною, державою, партією — створює плацдарм для експансії зла в душу. Завдання людини полягає у тому, щоб розрізняти, кому довіритися», — зазначає культуролог Микола Косицький. Партія-божество — уже в минулому. Відомий європейський «росієзнавець» Ален Безансон стверджує, що міжнародний комуністичний рух тепер «певною мірою замінила... державна Російська православна церква», що є засобом потужного тиску на Україну, Білорусь і країни Балтії, а також колишнього «соцтабору» — Грецію, Румунію, Болгарію, Сербію. Одним із завдань Восьмого всесвітнього російського народного собору, присвяченого темі «Росія і православний світ» (що на початку лютого відбувся у Даниловому монастирі), стала спроба визначити «ефективність використання православного фактору в зовнішній політиці Росії». А кілька років тому Росія замислила збудувати православний храм на «братньому острові» Кубі і просила допомоги в цій благородній справі у посла Республіки Куба в РФ Хорхе Мартинеса.

      Утім сучасні соціологічні дослідження свідчать, що тільки 6 — 7 відсотків росіян регулярно відвідують богослужіння. Минулого Великодня на церковні служби прийшло менше 2 відсотків москвичів. Відомо, що у 1988 році в СРСР були діючими близько 8000 православних церков, із них 4000 припадало на Україну, 2000 — на Росію. Стосовно парафій Московського патріархату: сьогодні в Україні їх понад дев'ять тисяч, а у «величенькій» Росії — тільки сім тисяч. Однак росіяни, «за традицією», вважають себе «православними». До речі, православний монархізм і націонал-соціалізм є основою «вчення» під назвою «русизм» російської Народної національної партії, яка займається вишколом «вітчизняних» скінхедів.

      «Світські православні» і навіть чимало душпастирів не приховують, що Україна їм де в чому заважає. Для виправдання своєї боротьби з «перешкодами» вони вигадують різні «цікаві історії». А може, й справді в них вірять? «Киевский патриархат и УАПЦ... существуют только за счет поддержки государства и нацистских политических сил, а также Ватикана и США...» — переконує у своїх «працях» співробітник відділу України і Криму Інституту країн СНД Кирил Фролов, додаючи, що «самодостаточной и полноценной культурной, исторической и политической единицей может быть только единая Русь. Только в воссоединенном состоянии она сохранит статус мировой силы или добьется такового». «Мазепинство» — это цивилизационно инородная идея, искусственно взращенная в ватиканских инкубаторах», — заявив єпископ Тульчинський і Брацлавський Іпполіт у своєму інтерв'ю тому ж таки Кирилу Фролову. Побоюється батюшка «екуменічної єресі», яка «мешает исповедовать важнейший догмат православной веры — о том, что только Православная церковь является единственной истинной Церковью... само понятие христианство идентично понятию православие». Душпастир закликає «перестать бояться таких терминов, как «контрнаступление», «экспансия» Русской православной церкви. Мы должны выдавить из себя «комплекс неполноценности» экумениста. Церковь Святая является на земле воинствующей».

Ми не лукавили з тобою?...

      Московський патріархат «цікавиться» українською історією та культурою. Так, глава УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) очолив «координаційну раду зі святкування 190-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка». Якось не йшлося при цьому, що вірші поета, розцінені радянською владою як «безбожницькі», Шевченко писав під враженням «добрих справ» російського православ'я. Митрополит Володимир видав свою книжку про Голодомор, однак його підлеглі, за свідченнями парафіян храмів МП із різних регіонів, відмовляються служити панахиди по загиблих у 1932—33 роках. Патріарх Алексій більше цікавиться політичними подіями в Україні: він заявив, що газета «Сільські вісті» (до речі, зовсім не церковна), безперечно, підлягає закриттю «за антисемітські матеріали», однак при цьому «забув» про тисячі антисемітських статей, брошур і книг, народжених за останні роки в кабінетах очолюваної ним церкви. Відомий навіть випадок, коли Генпрокуратура Російської Федерації порушила кримінальну справу проти РПЦ за статтею «розпалювання етнічної, расової і релігійної ненависті» за книгу отця Нілуса, де єврейський народ звинувачено в «розіп'ятті Христа». Книга вийшла друком у петербурзькому православному видавництві й отримала благословення архієпископа РПЦ.

      Узагалі, є багато малозрозумілих з точки зору релігії речей, пов'язаних із РПЦ та її «проекцією» в Україну — УПЦ МП. Улітку минулого року відбулась дивовижна акція Московського патріархату — перший в історії людства «хресний хід на літаку» над Україною — в «імпровізованому храмі», до якого, утім, не могли втрапити парафіяни. Це не перше і не останнє «шоу», вигадане контингентом МП. Так, на донецькому металургійному заводі виготовили не менш дивовижний «храм-автомобіль», оснащений навіть дзвонами. Цей транспортний засіб створили на замовлення Російської православної церкви для місіонерських поїздок по Україні й Росії. Україною час від часу возять чудотворні ікони і мощі святих. Як виявляється, з політичною метою: під час зустрічі «чудотворної ікони Царя-Мученика Миколи» у Тульчинській єпархії Вінницької області «десятки тысяч православных украинцев вопрошали: «Кто нас разделил с единоверной и единокровной Россией?»

      РПЦ дружить з «крутеликами». Трапляється, що підприємці навіть «заводять» у своїх офісах власних батюшок. У російських православних зібраннях обов'язково беруть участь економісти й «визначні бізнесмени». А часопис The Times наводить дані доповiдi московського інституту з вивчення російської тіньової економіки, де зазначено, що РПЦ не цурається незаконних бізнесових операцій — аж до торгівлі нафтою, тютюном і алкоголем. Утім УПЦ МП, перша за чисельністю парафій в Україні, посідає далеко не перше місце у благодійній діяльності. Хоча кошти на багатотиражні видання (в основному про те, які погані «інші») десь знаходяться. А щодо «общерускіх» православних ЗМІ в інтернеті, то їх налічується вже понад 1600. Ідеологія понад усе? Трапляється, що пастирі «від МП» здобувають кошти нетрадиційними шляхами. Скажімо, ходять, вбрані у ряси, по базарах, кроплячи з відра товар — картоплю, моркву, мандарини, співаючи щось церковнослов'янською мовою і збираючи в карнавки гривні. Новий винахід — обряд для «зняття гріха аборту», що практикується в деяких київських церквах МП. Жінкам кажуть принести все, що потрібно для хрещення, і заплатити певну суму грошей: гріх «буде знято». Мабуть, таким же розумінням християнської етики керувався митрополит УПЦ МП Володимир, коли вінчав Віктора Медведчука з його черговою обраницею. Адже, за канонами православ'я, патріархи та єпископи не мають права давати другий шлюб навіть після вдівства, не те що після розлучення, та ще й не вперше. I не вдруге...

За «отєчество»!

      «Повстань за землю Російську!» — з такою заявою проти заснування Одесько-Кримського екзархату Української греко-католицької церкви виступив у серпні минулого року митрополит Одеський та Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел. Україна, передовсім її греко-католики, вже давно стала «наріжним каменем» у стосунках Риму і «Третього Риму» (згадаймо, що на сьогодні УГКЦ є найбільшою в Україні Церквою, яка об'єднує практикуючих християн — тобто таких, які не просто «ходять до церкви», а й намагаються жити згідно з християнськими заповідями). «Католицька загроза» використовується «пастирями» для мобілізації людей на боротьбу з західними цінностями. Коли главою УГКЦ обрали кардинала Любомира Гузара (діаспорянина зі США), російські ЗМІ загомоніли про «експансію греко-католиків» на православні території і про «загрозу з Заходу». Особливо стурбувалися перед приїздом папи Івана Павла ІІ. На сайті «Россия православная», у рубриці «Сборник душеполезних текстов», серед іншого «духовного чтива» досі є інтерв'ю Кирила Фролова з єпископом Тульчинським і Брацлавським Іпполітом під промовистою назвою «Ступит ли туфля Папы на землю Малороссии», де основною небезпекою візиту понтифіка бачиться перспектива вступу нашої держави до НАТО. Тому ледь не в мегафон вигукували чутки на кшталт «Папа Римський — предтеча Антихриста». «По инициативе человека с мрачной репутацией, депутата Тараса Чорновола (сына лидера униатствующих диссидентов-националистов Вячеслава Чорновола) создан общественный комитет по организации визита, который патронируется Украинской греко-католической (униатской) церковью», — говорить православний пастир, стиль мовлення якого дивовижно нагадує тексти «політвидавчих» брошур 1970-х років.

      До речі, коли 2002 року Ватикан прийняв рішення підвищити статус своїх чотирьох адміністрацій у Росії до рівня єпархій, проблем побільшало і в католиків (там близько 700 тисяч парафіян), і в греко-католиків (у Сибіру працює багато вихідців із Західної України). Найбільше не подобалося главі РПЦ, що «в России работает множество миссионеров, особенно в приютах и детских домах». І мало кого цікавило: чому ж цього не роблять російські православні?

      З пропозицією примирення до МП не раз зверталися греко-католики. Як згадує директор Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету Мирослав Маринович, ще в 1987 році тодішній глава УГКЦ кардинал Любачівський звернувся до РПЦ: «Йдучи шляхами духу Христового, простягуємо нашу руку прощення, примирення і любові до російського народу і Московського патріархату...» 1989 року Синод єпископів УГКЦ офіційно звернувся до патріарха Московського і всія Русі Пімена з пропозицією нормалізувати стосунки. Відповіді не було. Бояться діалогу? Чи просто не потребують його? Адже побутує думка, що «православним-державникам» немає за що каятися: «хрестовий хід» у Сибір, Крим, на Кавказ, у «соцтабір», а також ще не завойовані обшири колишньої Візантії (нині Туреччина) й Святу землю — як і кілька століть тому, кутається в шати подвигів «за віру і отєчество».