Бездомні — не завжди ледарі й п’яниці
«Наша робота на батьківщині почалася з абсурдної і водночас банальної смерті — смерті Модести Валенте, старенької італійки, яка жила на залізничній платформі головного вокзалу Риму, — розповідає представник римської організації Алессандро Салаконе. — Лікарі «швидкої» відмовилися допомогти жінці, тому що вона була погано вдягнена і в неї були воші. Ця історія поставила перед нами питання: як це можливо, щоб людина померла на вулиці лише тому, що була брудно вдягнена? Суспільство, яке залишає стару жінку помирати на вокзальній платформі, — це хворе, насильницьке суспільство, яке терміново потребує щеплення турботи і людяності».
Юрій Ліфансе, керівник київської організації «Друзі спільноти святого Егідія», застерігає: «Кожен із нас переконаний, що повинен допомагати людині, яка знаходиться у складній ситуації. Бездомні, мабуть, — єдина категорія людей, виключена з цієї логіки. На них немає сенсу звертати увагу, їм не потрібно допомагати. Бездомні сьогодні навіть не мають права називатися людьми. Усіх їх ховають за одним словом — БОМЖ. Вважається, що це скорочення від певного радянського штампу, але фактично це назва, яка позбавляє людину будь–якої людської гідності. Ми шукаємо захисту і спокою для себе у маленькому світі своєї родини і домівки. А вирішення глобальних проблем покладаємо на державу. Постає питання — на що перетвориться наше суспільство через кілька років, коли кожен буде шукати щастя для себе і не зважатиме на інших? Чи не втратимо ми здатності відчувати і проявляти милосердя, здатності до безкорисних і благородних вчинків?»
Волонтер Юлія Курочка зауважує, що між світом благополучних людей і безпритульних існує нездоланна стіна стереотипів: бездомні — кримінальні елементи, ледарі, п’яниці. «Кожен наш волонтер знає, що це не так. Бездомні — такі ж люди, як і ми. Деякі постійно просять допомогти знайти роботу, відновити документи. І ми займаємося цим. Коли я приводжу до лікарні хворого безпритульного, здивований персонал мене запитує: «А хто ви цій людині?» — «Друг», — відповідаю я. Одна моя знайома, безпритульна Міла, якось попросила: «Дай я потримаю твою сумочку». — «Навіщо? — здивувалася я. — «Нехай усі бачать, що ти мені довіряєш». Волонтер Цвітана Якимченко, студентка Києво–Могилянської академії, розповідає про дружбу з підопічними: «У нас на Подолі є бабуся — Ніна Сигізмундівна. Якось я сказала при ній, що дуже зголодніла. Жінка, не вагаючись, витягла з сумки булочку: «На, їж!» Мені було незручно, адже ми саме прийшли годувати бутербродами і чаєм цих людей. Та Ніна Сигізмундівна була такою щирою, що я не могла відмовитися. І знаєте, це один із найдорожчих подарунків, які мені колись робили. Недавно вона пригостила мене пакетиком какао. Хоча я знаю, що інколи жінка голодує днями. Ношу з собою той пакетик як талісман. Інколи зазираю в кишеню по гроші, але, оскільки, як у кожного порядного студента, вони не завжди є, замість грошей натрапляю на цей пакетик і відчуваю тепло і радість. Не лише ми даємо щось цим людям. Вони також багато дають нам».
Не валянками єдиними
У проблемі бездомності можна виділити два аспекти: ставлення до них суспільства і ставлення до них держави. Характеризуючи законодавчу політику щодо безпритульних в Україні, Надія Кабаченко, професор, директор школи соціальної роботи при НауКМА, зазначила, що закони, які ухвалюють у цій царині, є надзвичайно фрагментарними, суперечливими і зовсім не орієнтованими на профілактику та запобігання бездомності. Опікуються безпритульними спеціалізовані центри обліку (таких в Україні до 20). Основна місія цих закладів — облік безпритульних і допомога в оформленні паспорта. Але ж безхатьки потребують елементарних послуг: сухої постелі, гарячої їжі, медичного догляду. Місць, де це можна отримати, дуже мало.
Олександр Лапенко, завідувач секції роботи з бездомними громадянами Головного управління соціального захисту КМДА, сповнений оптимізму. На його думку, в жодному місті України не робиться для безпритульних стільки, скільки в Києві. І справді, тут функціонує аж три (!) заклади з соціального захисту, де безпритульні можуть перебувати з 18.00 і до 9.00 ранку, повечеряти, випрати, помитися, покласти речі до камери схову. Щоправда, є кілька «але». Безпритульним громадянам важко дістатися у ці три пункти, бо в громадський транспорт їх не пускають. Та й обслуговування в цих місцях є платним — 4—12 гривень (залежно від «класу» житла: соціальний готель чи просто «нічліжка»). «Це символічна плата, щоб бездомні люди розуміли, що вони теж мусять щось приносити державі, держава не повинна давати їм щось безплатно», — пояснює пан Олександр виховне значення платної допомоги людям, які по кілька днів голодують. Оформлення паспорта теж не безкоштовне — воно «потягне» на 76 гривень. Тільки от де їх узяти?
Пані Кабаченко акцентує на тому, що малозабезпечені українці отримують від держави субсидії. А безхатьки не отримують нічого. Хоча ні, неправда. Торік міська влада провела гучний захід — «Валянки для бездомних». «Уявляєте собі зиму, коли сніг тане, жижа мокра під ногами, — каже Надія Кабаченко. — Навіщо валянки в цій ситуації? Та бездомні — розумні люди: хто міг, продав дарунок. Треба цікавитися потребами бездомних і знати, що їм потрібно, а не керуватися уявленнями того, хто сидить в адміністрації чи міністерстві». І що цікаво — бюрократична машина веде детальний облік усього, чим влада обдаровує нужденних. Вони за все дають розписку: за валянки, за теплий одяг, який жертвують до банку одягу небайдужі люди.
Гордістю київської влади є Центр соціальної адаптації в селі Ясногородка Київської області. На питання, чому міський центр розташовано у глухому лісі так далеко від Києва (ізоляція від суспільства не сприяє адаптації людини), пан Олександр відповів: «Ясногородка розташовується в мальовничій зоні, на березі Київського моря — 10 га лісу, 300 метрів пляжу! Там бездомні інваліди ловлять рибу і п’ють каву. Кого цікавить — можете поїхати подивитися». Хочеться в це вірити, та якось занадто солодко звучить. Волонтер Людмила Харченко ніби почула мої сумніви, звернувшись до пана Олександра: «Краєвид красивий. Це правда. Але приміщення Центру — невідремонтований піонерський табір. Ця сумна картина нагадує фільми жахів: на дворі й у приміщенні — мінус 15, біля ледь теплих труб опалення стоять нещасні люди. Ми заходили і запитували, чи є якісь ліки, чим можна допомогти. У людей, крім анальгіну і цитрамону, нічого не було». Пан Лапенко погодився з тим, що приміщення ремонтували давно (грошей в усій країні немає), проте запевняє, що в приміщенні комфортна температура повітря — +16–18, а в Центрі працює приблизно 30 медпрацівників .
«Наразі в місті створено координаційну раду з питань допомоги бездомним громадянам і міський оперативний штаб, — розповідає Олександр Лапенко. — Проводяться зимові патрулювання. Я особисто бачив, як вони проходять і дуже цим задоволений. Працюють три виїзні бригади, які щоденно роздають 200 порцій гарячого харчування, зимовий одяг та взуття. Телефон «гарячої лінії» для допомоги бездомним — це 1551. Якщо туди дзвонять громадяни і повідомляють, що в них у під’їзді живе безпритульний, соціальні працівники виїжджають на місце, складають відповідний акт, викликають «швидку» за потребою. На базі Першої міськлікарні створено відділення на 20 ліжок для бездомних громадян».
«Було б несправедливим сказати, що суспільство зовсім байдуже до проблем бездомних людей, — підсумовує волонтер Ірина Дробот. — У нашій спільноті існує традиція — кожного року запрошувати безпритульних на різдвяний обід. Ми накриваємо стіл, готуємо подарунки і листівки, прикрашаємо залу. Такий обід — свято перевтілення для бідних і бездомних. Вони намагаються святково вбратися, поводяться, як поважні гості. Нас вразило, що бездомні, яким дорікають схильністю до алкоголю, зовсім відмовляються навіть від символічного келиха вина. На минулорічному обіді до нас підходили деякі бездомні, діставали з кишені 1—2 гривні і просили передати людині, яка більше цього потребує. Різдвяний обід — це також момент істини для нас, людей молодих і забезпечених. Ми відчуваємо, як зникають бар’єри, що розділяють наше суспільство на здорових і хворих, бідних і багатих, домашніх і бездомних, старих і молодих. Дарувати приємніше, ніж отримувати».
Оксана ОНИЩЕНКО
ДОВІДКА «УМ»
Святий Егідій — покровитель безпритульних і жебраків. Організація, названа його іменем, уперше була створена в Римі у 1983 році . Сьогодні волонтери спільноти працюють у 70 країнах світу.
ДО РЕЧІ
Як допомогти?
Громадська організація «Друзі спільноти святого Егідія» пропонує усім небайдужим приєднатися до всеукраїнської акції «Різдво–2010 з бідними вулиць» і взяти участь у підготовці різдвяних свят для безпритульних, мешканців сиротинців і будинків престарілих. Цим людям потрібні: зимовий одяг, шапки, шарфи, рукавиці, теплі шкарпетки, чай, кава, мило, шампунь, рушники. Дітям принесуть радість зошити, кольорові олівці, альбоми для малювання, фломастери і фарби. Можна зробити грошову пожертву, яка допоможе придбати подарунки та замовити їжу в їдальні. Подарунки приймають за адресою: вул. Хрещатик, 15, оф.51 щосереди, п’ятниці та неділі з 19.00 до 20.00. Пропозиції про допомогу можна надсилати за адресою: [email protected]