Марія Матіос: «Хай Бог вам заплатить за ваше добро»

19 грудня, на Миколая, письменниця Марія Матіос святкує круглу дату — 50 років. Письменниця, яка зробила сучасну українську літературу повноцінною, реабілітувавши біль як фактор людської екзистенції, — сьогодні популярна і авторитетна в Україні людина. Від неї повсякчас чекають мудрих сентенцій, якими вона і так щедро осипає газети, журнали й окремих людей, що звертаються до неї з добрим словом чи глобальними запитаннями. Мені ж захотілося поговорити з Марією Василівною про те, як вона живе поза публічністю, поза фото– і телекамерами, про її приватний простір і буденні житейські дилеми.

Романтична історія на кілька романів

— Маріє Василівно, ви народилися на Миколая. Чи була у вас у родині традиція святкувати Миколая, були різки чи подарунки під подушку?

— А на Буковині раніше тільки Миколая й святкували. Це вже десь у школі нас привчали до Нового року. І скільки себе пам’ятаю, стільки удома під подушкою були подарунки–«миколайчики», як би не важко було нашим батькам,.. а що там у тому колгоспі в тата — 70 карбованців зарплати, а в мами у школі тоді — 90, а вони якось це все так красиво робили для всіх трьох дітей... І так, ніби дотепер цвях забили в тім’я, — я досі сама зазираю 19 грудня, як ворона в кістку, під подушку: « А що там?». А хоч би шоколадка, але хай буде, і сама рідним намагаюся якусь дрібничку покласти. Дітям, як правило, дарую книжки або хорошу парфумерію.

— Попри вашу комунікабельність, ви дуже закрита людина щодо особистого. І хоча ви часто розповідаєте про ваше генеалогічне дерево, про своїх батьків, дуже мало відомо про вашого чоловіка і сина з невісткою. Може, розкажете романтичну історію, як ви познайомилися з професором історії у красивій морській формі?

— А я, знаєш, не люблю публічних роздягань. Коли, хто, де, як... Я люблю чітко окрес­лену приватну територію. Але вже як зайшла розмова... та навіть придумувати романтичних історій нам не треба. Нашої життєвої історії вистачило б не на один роман. Бо мій Сергій на час нашого «високовольтного розряду» ще не був доктором історичних наук і професором, хоча був у ранзі полковника. Він був і залишається просто фантастичним Чоловіком в усьому. А я ще не була тією прикрою Марією Матіос, з якою ти ось розмовляєш. Але дуже бережно ставлюся до того, що нам двом подаровано долею.

Коли двоє дорослих людей починають із нуля, розумієш, із нуля (із двох валіз!) ба–а–агато років у найманій квартирі нове життя, а у них за спиною — колишні родини, діти, родичі, то правда ж, не всім решті так добре, як цим двом, у яких серця поскакали, як молоді кози на весняну пашу? Правда ж? Але ось що я хочу сказати... Мудрі люди роблять якось так, що не одрізають шляхів до свого минулого. За жодних умов! Бо в будь–якому минулому було і гарно, і прекрасно, і всяко.

І тому ми вдвох із Сергієм маємо, може, найбільшу нашу розкіш — невідторгнення нас тими, з ким ми були раніше. Моя колишня свекруха, яку я дотепер називаю мамою, спокійно спілкується з нами телефоном чи коли ми приїжджаємо в село, і нинішня родина мого колишнього чоловіка Михайла спілкується з нами. Ми, знаєш, на Великдень стоїмо плече в плече з Михайлом і його родичами коло однієї церкви, на тому ж місці, де стояли з великодніми кошиками наші предки, і нічого... Перший раз, коли ми вже із Сергієм стали під оту грушку коло церкви, де стояли і стоять дотепер багато поколінь моїх предків, — без перебільшення, всі Розтоки були наші. Дехто забув, чого прийшов на Великдень до церкви. А вдруге їм було вже нецікаво. Звикли... І вся багаточисельна Сергієва волинська родина гостює як не у нас у Києві, то ми у них. І спробуй когось обійти! У Сергієвих батьків було дванадцятеро дітей. Ще не було такого разу, щоби ми їхали через Луцьк і не провідали всіх його живих родичів і не пішли на мОгилки (так кажуть на Волині, з наголосом на О) до тих, хто вже подякував цьому світові... І діти у нас не «твої» і «мої», а таки наші, і зустрічаються разом, і святкують, і невісточки у нас обидві гарнюні Дюймовочки. І секрети свої довіряють. Це теж, повір мені, велика праця серця і душі. Отака ось, як хочеш, романтична історія.

«А хто мене навчив бути такою дурною до роботи?»

— Ви десь розповідали про свій повноцінний город на дачі, що ви ходите боса, молотите горох ціпом. Цей формально патріархальний триб життя ви для чого підтримуєте? Чи консервуєте щось із дарів городу?

— Це не формальність. Це моя природа. Я вже без цього не можу. Але я не відчувала цього так гостро до Сергія. Це він мене навчив сіяти, садити, підживлювати, чистити сад, садити виноград і безконечно кланятися своїм квітам. Я все відвойовую і відвойовую від помідорів, огірків, квасолі, перцю і всього, що лише може рости в городі, територію для квітів. Іноді чоловік буває поступливий. А ціп у нас і справді є. Ще мого прадіда Іллі. А тої консервації... роту солдатів, певно, можна би тиждень годувати із запасів підвалу. Але я казала тобі... я прикра. Я люблю робити все своїми руками. Уже навіть мій тато каже: «Дитино, спинися! Ти не можеш так багато робити!» А я йому ж і віддаю тим же: «А хто мене навчив бути такою дурною до роботи, як не ви, тату?!»

— З «Фуршету» я зрозуміла, що ви багато і смачно готуєте. Чи є зараз час на це?

— Часу нема. Але часу нема в того, хто не хоче знайти його. Ти, мабуть, помітила, що я не є завсідником «тусовок», вульгарних вечірок та інших подібних заходів. Я так набуваюся з людьми на роботі, на книжкових виставках, наговорююся по телефону, що мені найкращий рай удвох удома. І кухня — то також релакс. Адже крутіння голубців думанню не заважає? Знаєш, кухня — це інший бік творчості. І якщо колись я зрозумію, що мені вже нічого сказати своїм читачам, я відкрию харчевню. Це принаймні буде екологічно чисто і без «дурилівки».

— Мене здивувала прочитана десь ваша фраза «Це як букет, у якому є все — від нічної матіоли до троянди «мадам Дюльбар» і цісарської лілії», і я згадала, що ви кохаєтеся в квітах і багато про це знаєте. Що росте у вас у квітнику і в хаті, чи виписували якісь екзотичні квіти з каталогів, чи відвідуєте спеціальні виставки, чи полюєте за «відростками» по сусідах і знайомих?

— Ну, я хоч і «поведена» на квітах, але не так уже, щоби... І насіння купую, і з сусідами ділюся, і сваха з Кагарлика мені «підкидає» як не сортові іриси, то елітні лілейники. А що вже тих троянд та лілій! Отак зацвіте у березні—квітні бузкова фіалка, і ось зараз 15 грудня, а ще три бутони на трьох кущах троянди, хоч вір хоч не вір — замерзли від морозу. Хіба хризантеми ще тримаються на останніх силах. Ті квіти, знаєш, як люди, вони чують, коли їх люблять. І вони платять за любов. Ну чисто як добрі люди! От чують, і все!

Несосвітенно відповідальна людина

— Хоч ви і кажете, що не любите розповідати, у чому вбрані, але відомі ваші вишукані смаки і любов до хороших марок — Ferre, Chanel, Escada. Це нормально, коли жінка розбирається в моді, які у вас із нею стосунки? Куди любите одягати красиву сукню, прикраси? Як вибираєте «свій» одяг? Останнім часом ви полюбили капелюхи, за що?

— Ну, то буває, що й «Шанель...» Буває «Соня Рікель» чи ще хтось менш відомий. Але це коли я десь на «великі» люди вибираюся. А так зі мною не варто говорити про тенденції моди чи нові колекції, лінії. У мене до цього нема інтересу. Як мені вже треба «не впасти лицем у болото», то я раджуся з Інною Петрівною. Є у мене чудовий, і справедливий, і суворий такий консультант, якому я дуже довіряю. Та це рідко, що я вибираюся на шопінг. Я можу довго носити кілька улюблених речей, але при тому щодня міняти прикраси, я маю слабкість до прикрас. І не конче дорогих — у дорогому себе незручно почуваю. Я себе почуваю гарно, коли дивлюся у дзеркало і хочу сама собі сказати: «Оце, Маріє, зморщечки, а це набряки, а це сивина. Але це все твоє. І тільки твоє. І ти навіть знаєш, коли і чому вони з’явилися». І тому я себе почуваю комфортно, бо я натуральна. Бо не приховую свого віку. Я не намагаюся омолодитися, щоб згодом виглядати мумією, не будемо називати імен. Це куртизанство, навіть для публічної людини, намагання постійно щось там підправляти і чванитися дороговизною. Але не всі кури одної натури, кажуть у моєму селі. Комусь подобається — Бога ради. Аби на здоров’я. А капелюхи... Колись носила хустки. А завтра, може, буду носить чалму. Хто його знає, який там бісик коли штрикне під ребро, щоб подобатися самій собі? Бо від цього залежить душевний стан людини.

— Що ви робите лівою рукою?

— У моїй лівій руці б’ється моє серце, там, знаєш, усі мої стратегічні магістралі. Але, на щастя, їх неможливо «приватизувати» чи віддати в концесію. Я шульга від народження, «лівачка», як кажуть в моєму селі. Але маю найбільший свій недолік — я несосвітенно відповідальна людина. І це мені таки заважає робити на повну силу лівою рукою те, що вмію найкраще — писати. Я борюся з цим недоліком, борюся, але, видно, мало сили волі маю.

— Я знаю, що ви підтримуєте хороші стосунки з жінками–письменницями, збоку це схоже на дружбу, приятелювання. Ви п’єте разом каву, обговорюєте літературу чи, може, моду, чи політику? З ким найближчі?

— А знаєш, ти мене заскочила, вигукнули би у Львові! Товаришую я лише зі своєю двоюрідною сестрою Пашею і своєю мамою. Це так. На всі сто відсотків товаришування. А ти хоч пальці зараз затисни мені у дверях, і я тобі не назву нікого з колег. Бо їх би треба назвати всіх. І всі вони різні. Це ціла веселка жанрів, світоглядів, смаків. Я ціну жіночій праці знаю і тому ціную працю своїх посестер по перу. Усіх без винятку. Хіба що лише тих не шаную, що займаються асенізаторством у літературі. З мене ніколи не падає корона сказати добре слово про прочитану книжку, подзвонити колезі, написати sms. Наші жінки в літературі — особливо те покоління, яке знає Слово без словника і без комп’ютерного перекладу і розуміє його значення — це великі трудівниці. Неоцінені, на жаль. Так що тут я — справжня феміністка, коли мова заходить про моїх посестер по перу. Вони у творчості і в житті зазнають таких навантажень, як, мабуть, майбутній космонавт у барокамері.

— Що, крім ваших «рукописів», є у вашому комп’ютері — музика, фотографії, якісь статті, фільми?

— У наших Розтоках кажуть на такий випадок: «там тільки тата і мами нема». Хоча, брешу. Там є їхні фото.

— Про що буде ваша наступна книжка?

— Але й запитала! Та чи я скажу?! Та чи я знаю!!!

— Як ви відсвяткуєте 50–й день народження?

— Як Бог дасть.

СВІТОГЛЯДНЕ

Свята земля і ревізія

— В одному з останніх інтерв’ю ви сказали, що після поїздки в Ізраїль у вашому житті сталася ревізія цінностей. З чим це пов’язано?

— Я кілька разів цілком приватно побувала на Святій Землі. Була скрізь, де може бути кожна людина, яка вірить у Творця, незалежно від того, яке ім’я Він має. Якщо після відвідання цих місць людина не ревізує себе, речі, людей, стосунки, світогляд... вона там була даремно. Але занурення у світ Землі обітованої дає неймовірний поштовх і для великих сумнівів, і, якщо хочеш, навіть певного «грішного» думання. Я, знаєш, доволі часто поділяю думку Івана Михайловича Дзюби про те, що «не Бог диктує людині мораль, а людська мораль вимагає Бога». Це не є зле, коли думаєш. Бо ти чуєш, що, окрім віри у Творця, у тобі, попри все, не вмирає віра в людину. Ніколи так раніше не розуміла слів своєї бабці Гафії, коли вона казала: «Хай Бог вам заплатить за ваше добро», як зрозуміла в Єрусалимі. Може, він Бог, а може, він Безмежний Досконалий Розум, а може, ще якось по–іншому Він називається... але так добре, що ми ніколи не дізнаємося всіх Його замислів і всіх його таємниць. Оце, може, і є Його плата за все наше. І добре, і зле...