Володимир Рижов: Українські баскетболісти грають за збірну без самовіддачі

Останніми роками український баскетбол переживає не найкращі часи. Суперечки між функціонерами призвели до того, що в минулому сезоні чоловіки й жінки паралельно розігрували першість у двох конкуруючих лігах. Утім цієї осені опоненти об’єдналися. Володимир Рижов рік тому очолив жіночу українську баскетбольну лігу. Працює він президентом ЖБЛ і дотепер. Про те, як почувається у кріслі функціонера колишній гравець і тренер, з яким пов’язані найбільші досягнення нашого жіночого баскетболу, Рижов розповів «УМ».

«Ліга прагне не керувати, а розвивати»

— Володимире Івановичу, жінки розпочали чемпіонат країни з відчутним запізненням. У чому тут причина?

— Усе через епідемію грипу — тоді призупинилися турніри з багатьох ігрових видів спорту. Ми планували стартувати 1 листопада, а вийшло на три тижні пізніше. Інша справа, що дуже довго підписували угоду з федерацією про проведення турніру й з’ясовували, хто з вищої ліги розливу минулого сезону гратиме у ЖБЛ. Якби не це, то могли почати ще в жовтні.

— Чим відрізняється нинішня ЖБЛ від двох турнірів, що існували в сезоні 2008/09?

— Ми прагнемо зробити все цивілізовано, тому жорстко розглядаємо питання фінансування клубів. Упродовж осені ми працювали над створенням у командах фінансових структур, які могли б не лише отримувати гроші від спонсорів, а й розвиватися самотужки. Хочеться ж, аби чемпіонат був цікавий.

— Як розподіляєте кошти між командами?

— Компанії–спонсори ліги надають нам кошти, а ми адресуємо їх учасникам чемпіонату. Усі отримують приблизно однаковий бюджет, тож усе залежить від майстерності керівництва клубу правильно ним розпоряджатися.

— Ліга якось контролює процес витрачання клубами отриманих коштів?

— Обов’язково! Як президент ліги це насамперед роблю я. Одночасно ми пропонуємо командам самим формувати додатковий бюджет, аби не залежати лише від ліги. Та все ж більшість існує тільки на наші гроші.

— А чи не розслаблять керівників клубів такі фінансові вливання?

— Справді, звикнути до надходження коштів легко. Але ми плануємо впливати на це введенням із наступного року системи різнопланового фінансування: лідери отримуватимуть більше, аутсайдери — менше.

А ось керівників, які не спроможні розвивати свої клуби, будемо знімати з роботи. Адже ми підписали угоду, за якою отримуємо 99 відсотків акцій кожного клубу. Проте це не означає, що ми хочемо вручну керувати командами. Наша мета — розвивати, а не стримувати поступ.

«У Євролігу українським клубам зарано»

— Чи з’явилися нові вимоги до клубів порівняно з попереднім сезоном?

— Ми б дуже хотіли, аби всі вони виступали у пристойних залах. Окрім того, плануємо потроху позбавлятися від легіонерок. Якщо цього сезону наші представники в єврокубках зможуть там затриматися надовго, то вирішення цього питання перенесемо на новий чемпіонат. У майбутньому ж мені хотілося б, аби на майданчику було принаймні чотири українки й лише одна легіонерка. Але для цього наші баскетболістки повинні мати бажання вдосконалюватися, а не просто отримувати гроші за якийсь певний рівень гри.

— Кого в нинішньому об’єд­наному чемпіонаті вважаєте претендентами на чемпіонство?

— Ті клуби, де зібрано найкращих виконавців. Свого часу «Козачка» і «Дніпро», маючи надійні фінансової тили, назбирали найсильніших українських баскетболісток. У Дніпропетровську, крім того, ще й дуже сильна школа, яка готує здібну молодь.

Інші команди не можуть цим похвалитися, хоча, на мою думку, та ж сама Одеса мала б повністю комплектуватися доморощеними баскетболістками. Але на розвиток гравців не можуть не впливати конфлікти, що існують у нашому баскетболі. Останні чемпіонати, де змагалося всього по кілька команд, не давали ніякого імпульсу для розвитку.

— Із чотирьох клубів, що виступали минулого сезону в турнірі під егідою федерації, у ЖБЛ грає лише «Козачка». Що трапилося з іншими?

— Спонсори нашої ліги планують витрачати певну кількість коштів на десять команд. Коли клуб із Черкас, який торік грав у ЖБЛ, припинив існування, ми вирішили допомогти «Козачці», бо вона теж практично припиняла існування. «Олімп» із «Чайкою» також мали проблеми з грошима, а ТІМ–СКУФ, зі слів Марини Ткаченко, вирішив комплектуватися за рахунок молодих гравців. Зараз це тріо виступає у вищій лізі.

— У цьому сезоні «Дніпро» й «Динамо» змагаються в Єврокубку, який має не надто представницький вигляд. А чи можемо ми найближчим часом побачити наш клуб у Євролізі?

— Через відголоски кризи чимало команд не заявилися на Єврокубок, тому є групи, де виступає всього по дві команди. Частина колективів перей­шла до Євроліги, що теж негативно вплинуло на другий за рангом євротурнір.

Українські клуби заявилися в Європу в останній момент, тому їм зробили окрему групу, додавши боснійський «Железнічар». А от словацька команда, яка мала бути четвертою в цій когорті, відмовилася від виступів.

До виходу в Євролігу, вважаю, ми поки не готові. Адже там грають клуби з бюджетами 10—15 мільйонів доларів. Нам би ще років два для підготовки, а далі — побачимо.

«Із федерацією маємо робочі стосунки»

— Свого часу ваша ліга, як і чоловіча УБЛ, були в опозиції до федерації. А які зараз у вас стосунки з відомством Олександра Волкова?

— Наше керівництво зустрілося з Волковим, і колишні опоненти дійшли думки, що непотрібно сваритися. Ми зараз працюємо за певними домовленостями: ФБУ залишається головною, а ми отримали повноваження проводити жіночий чемпіонат і керувати ним, не входячи в суперечності з регламентом. На даний момент успішно співпрацюємо.

— У телетрансляціях жіночий баскетбол з’являвся лише «на великі свята», а тепер зник із екранів і чоловічий...

— Із нового року ми хочемо забезпечити принаймні онлайн–трансляції певних матчів у інтернеті. Було б добре, якби команди організовували трансляції на регіональному телебаченні, хоча це й непросто. Проте сподіваюся, що баскетбол на екранах з’явиться — ми над цим працюємо.

— Колись ви були успішним тренером, тепер же повністю віддалися роботі функціонера. Чи є бажання повернутися до тренерської діяльності?

— Бажання є, адже функціонером я став не з власної волі — я завжди бачив себе тільки тренером. Але минулого року, коли жіночий баскетбол в Україні практично вмер, мені запропонували очолити новостворену лігу, допомогти відродити в Україні спорт, якому я багато чим зобов’язаний. Здається, на новій посаді дечого я вже досягнув. Коли вичерпаю себе на цій роботі, то із задоволенням повернуся до тренерської.

— Зараз «Динамо», не чужий для Володимира Рижова клуб, тренує ваш син. Чи не буває спокуси самому втрутитись у процес підготовки команди?

— Мій син Володя — дуже амбітна людина, сам комплектує й тренує команду. Він не потерпить втручання у свою роботу. Але клубом керую я, зокрема, й контролюю виплату зарплати. Любов до «Динамо» здавна в моєму серці, адже я 20 років пропрацював тут. Але зараз я ставлюся до нього так само, як і до інших команд ЖБЛ. Навряд чи якийсь тренер ліги може мені дорікнути в упередженості.

«Виклик до збірної для гравців є тягарем»

— У 1995 році жіноча збірна під вашим керівництвом виграла чемпіонат Європи, а за рік стала четвертою на Олімпіаді. А що думаєте про нинішню команду Володимира Брюховецького?

— Як на мене, ці дівчата мають можливості досягнути більших висот, ніж просто вийти до фінальної частини чемпіонату Європи. У нас не розуміють, що жіноча команда може показувати високі результати, а головне не забувати про дівчат, підтримувати молодь.

Наразі ж ми спостерігаємо поступове винищення ігрових видів. Можна зосередитись на вихованні однієї легкоатлетки, домогтися від неї якоїсь нагороди, але невже ніхто не розуміє, що сильна збірна «ігровиків» — з гандболу, волейболу чи баскетболу — це престиж країни?

— Свого часу ви виводили чоловічу збірну до фінальної частини чемпіонату Європи. Останнім же часом результати наших гулліверів не надто вражають...

— Бо ставлення баскетболістів до збірної та свого клубу абсолютно різне: на місцях хлопцям платять зарплату, тоді як виклик до збірної для них є тягарем. Вони тут практично нічого не отримують, тренера часто призначають за незрозумілою мотивацією. Про яку віддачу можна говорити? Було б ідеально, якби в нас існував базовий клуб збірної, а його найкращих гравців тренер врівноважував би лідерами інших команд.

— Через згадані проблеми Валентин Мельничук і залишив пост головного тренера?

— Цього фахівця я знаю давно, добре до нього ставлюся. Але одна справа — працювати в Португалії, де баскетбол розвивається, а інша — потрапити в нашу реальність. Думаю, неналежна віддача гравців зіграла вирішальну роль у тому, що він знову поїхав з України.

«Будівельник» був монолітною командою»

— Доводилося чути, що за часів виступів у «Будівельнику» Володимир Рижов якось проспав цілу гру...

— Там було дещо інакше (усміхається). Ми грали проти «Жальгіріса» в Москві, і перед матчем я вирішив трішки поспати. Так вийшло, що й на майданчику я бігав сонний, через що кілька разів пропускав суперника під кошик, втрачав м’яч. Ми тоді програли в одне очко, а я відтоді й кажу, що «проспав» гру. Хоча для мене це, швидше, сумна історія.

— А в «Будівельнику» гравці любили пожартувати?

— У нас була дуже монолітна, дружня команда. Якщо й жартували, то по–доброму. Шкода, що часто нам бракувало якоїсь дещиці до здобуття чемпіонства. Саме тоді зрозумів, що тренер повинен не тільки вчити грати, а й не заважати.

Із тих часів запам’ятав одну дивну заміну у виконанні Володимира Кондрашина, коли він на десять секунд то забирав гравця з майданчика, то знову випускав. І лише потім зрозумів, що таким чином тренер може, скажімо, звільнити свого лідера від щільної опіки опонента. А поки суперник розбереться у перестановках, можна провести вдалу атаку чи дві, які деколи стають вирішальними — це ж баскетбол. На таких моментах і вчився.

— Поза роботою функціонера самі не забуваєте бігати з м’ячем?

— Двічі на тиждень — це обов’язкова програма. Маю групу друзів, для яких виступаю своєрідним граючим тренером. А ще бігаю крос і граю щонеділі у футбол — намагаюся тримати себе у формі.

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Рижов

Майстер спорту міжнародного класу з баскетболу, заслужений тренер України.

Народився 19 лютого 1954 р. у м. Суворов Тульської області (Росія).

Виступав за «Автомобіліст» та «Спартак» (Ворошиловград), «Будівельник» (Київ), молодіжну збірну СРСР.

Тренував жіночі команди «Динамо» (Київ), «Шаль–Лез–О» (Франція), чоловічу та жіночу збірні України.

Срібний призер чемпіонатів СРСР 1979, 1981, 1982 рр., бронзовий призер 1983, 1984, 1987 рр. Як головний тренер жіночої збірної України — чемпіон Європи 1995 р.

Закінчив Луганський педінститут.