Інженерія російських душ

Дуже цікаво порівняти те, що може розповісти про той чи інший предмет дослідник–чужинець та пересічний, проте зацікавлений свідок епохи. Це два різних знання, які доповнюють одне одного, іноді конфліктуючи між собою. У того, хто все це знає зсередини, виникає певна гординя, мовляв, я все одно знаю краще. Але, якщо бути чесним із собою, то доведеться визнати, що добросовісний, сконцентрований на предметі західний дослідник багато працював у архівах, чого не робили люди, які просто жили в той час. Та й безсторонній погляд збоку завжди цікавий. Бо ж завжди ефективно порівняти, що знаємо «ми», і що знають «вони».

Саме такі думки виникали, коли авторитетна французька русистка й совєтолог Сесіль Весьє презентувала у Французькому культурному центрі свою нещодавно видану книгу «Інженери людських душ при владі. Література й політика в СРСР (1944—1986)». Йшлося про речі, зрештою, дуже добре відомі всім нам, хто старший певного віку. І тому варто говорити не про те, ЩО розповідала нам дослідниця із Франції, а про те, ЯК усе це було переповідано. З цієї презентації можна зробити кілька висновків, цікавих для нас.

Порядність і художність

Отже, Спілка письменників СРСР, структура, яку люди Західної культури і уявити собі не можуть. (Хоча державна підтримка письменників у Франції одна з найщедріших у світі.) Але в тодішньому СРСР то було щось суттєво більше, ніж стипендії для митців у сучасній Франції. То був статус творчого працівника, коли можна працювати вдома, такий цінний у країні, коли всіх неодмінно треба було працевлаштувати на заводах і фабриках. То були великі гонорари, які суттєво перевищують заробітки на тих же заводах і фабриках. То були путівки в будинки творчості, кращі за те, що мали (а напевне, й не мали) в ті часи робітники й селяни. На досягнення такого в країні вельми невисокого життєвого рівня клали життя, за таке продавали кращих друзів. На керівних постах цієї могутньої організації стояли письменники, відомі у СРСР. Їхні тексти видавалися величезними накладами, більшими ніж у рядових письменників, за їхніми творами ставили кінофільми, їх у складі делегацій випускали за кордон. А вони громили і судили, і ревно відробляли свою причетність до радянської еліти. Сесіль Весьє говорила про тих ще не забутих російських радянських письменників, які не тільки писали книги, а й здійснювали керівництво радянською літературою.

Не всі вони були однаковими — ті так звані літературні генерали. Алєксандр Фадєєв та Константін Сімонов не дійшли тих глибин морального падіння, як Фелікс Кузнєцов, Ніколай Тіхонов, Георгій Марков... Вибір був завжди, навіть у ті нелегкі часи. І цей висновок французьких екзистенціалістів у застосуванні до нині вже напівміфічної радянської дійсності з вуст французької інтелектуалки є, зрештою, слушним, коли з пострадянських інтелектуальних кіл частіше лунають заклики засудити весь радянський істеблішмент, не розглядаючи особистостей. Сесіль Весьє будучи не тільки добросовісною, а й емоційною дослідницею свого предмета, наполягає, що твори письменників тієї доби, які зберегли людське у своїй поведінці, зберегли й ознаки літератури, тоді як тексти тих, хто повністю продався, абсолютно втратили ознаки літературних творів. Але все одно шедеврів російська радянська література не породила. Останній великий текст російської літератури ХХ сторіччя — це «Тихий Дон» Михаїла Шолохова, написаний ще до того, як радянська цензура виявила себе в усій своїй повноті. В дослідниці якісь свої стосунки з Булгаковим, із київських російських авторів вона найбільше шанує Віктора Некрасова. А письменники цілеспрямованої літературної опозиції, такі як Солженіцин, також не спроможні створити шедевр, бо стурбовані ідеологією тією ж мірою, що й письменники офіціозу. А література не може виконувати ідеологічне завдання, література, відображаючи життя, не служить нічому, крім літератури.

Місце для святого

Проводячи свою презентацію для українських франкофонів, Сесіль Весьє, очевидно, не уявляла, до якої міри те, про що вона говорила, добре знайоме нам усім, хто досяг певного віку і має відповідну історичну пам’ять. До якої міри російська історія була нашою, до якої міри те, що відбувалося в Москві, для багатьох в Україні було живіше й суттєвіше за те, що відбувалося в Києві. Але ті, хто зібралися в той вечір у Французькому центрі, слухали професорку з університету Ренн–2 із Бретані дуже уважно, і вона набагато перебільшила час, відведений для її виступу. Зрештою, 25—30–річні, які прийшли на зустріч із нею, певне, й не знали того, про що розповідала Сесіль Весьє. А старшим слухачам було цікаво оцінити міру заглиблення в тему західної дослідниці, яка навіть прочитала грубезний том Василя Ажаєва «Далєко от Москви», брехливий ідеологічний роман, удо­стоєний в 1948 році Сталінської премії, щоб повніше відчути атмосферу епохи, яку вивчала.

Але наприкінці виступу Сесіль Весьє видався шанс пригадати слова ще одного західного русиста, Жоржа Ніва, напівжартома сказані ним у Києві кілька років тому, мовляв, кожен русист приречений бути шовіністом. Коли закінчився виступ Сесіль Весьє й почалося спілкування, вона стурбовано спитала: невже у вас в Україні російська література тепер вивчається лише в курсі зарубіжної літератури? Трохи незрозуміло, чому це має такою мірою непокоїти дослідницю з Франції, чия країна також подарувала світові велику літературу? Російська література занадто довго відігравала панівну роль у виховному процесі в Україні. З одного боку — це непогано, бо кожне знання має позитив. Але російська література подавалася не просто як велика література, а саме як сакрум, чим і досі лишається для багатьох українців. Російська література взагалі має в собі якийсь містичний потенціал ставати месіанською священною сутністю, а якщо це ще й підігрівається коментаторами, ефект виходить відповідний. Місце для святого в людських душах обмежене. Якщо воно заповнюється російською літературою, не лишається місця для свого. Таким є побічний висновок із презентації французької русистки, якщо сприймати критично все, що пишеться й вимовляється.